“Пісня над піснями” – невичерпне творче джерело., Детальна інформація

Соломона справедливо вважали одним із наймудріших людей на землі. Та він не врахував, що жодна жінка не визнає переваги іншої в красі, в здатності любити. Коли цар каже Суламіфі: «Увидят тебя царицы, и превознесут, и поклонятся тебе наложницы, и восхвалят тебя все женщины на земле», - він помиляється, бо забуває, що у кохання є страшніший і вічний супутник – ревнощі.

Для бідної дівчинки з гірського селища цариця – втілення іншого життя, таємничого, прекрасного. Її найяскравіший спогад – як бігла вона за ношами цариці, намагаючись хоч на мить долучитися до іншого, дивовижного світу.

Навколо Соломона було багато розкішних, доступних, але легковажних жінок. Були, певно, й мудрі. Але лише Суламіф змогла дати йому неоціненне: справжнє кохання. Саме з нею Соломон зазнав усю повноту земного щастя і саме їй хотів дати все, чим володів: знання та владу. Він побачив у Суламіфі не лише рідкісної душі та краси жінку, а й допитливий розум, вдячного слухача та учня. Їм було добре вдвох, адже кожен із них прагнув не взяти, а віддати.

Астіс – зраджена дружина Соломона. Він розуміє її душевний стан і вибачає страшні оргії, гадаючи, що так їй легше впоратися з власними почуттями, забутися. Він не схвалював її вчинків, але й не заважав. Власне Соломон байдужий до того, що відбувається з колишньою дружиною, людиною, за яку він добровільно взяв відповідальність перед Богом. Можливо, саме за цю відповідальну байдужість до того, “кого ти приручив”, і було покарано Соломона?

Астіс не здатна вибачити: її кохання стало так само невмолимою ненавистю. Покинута цариця, навіть в оточенні щиро закоханих у неї людей, прагне смерті Соломона і Суламіфі. І знаряддям її помсти стає юнак, почуття якого, надія на взаємність, штовхають до непоправного.

Величезна скорбота і незнищенна вина перед юнкою, яка довірилася йому, ненароджене життя (Суламіф могла стати матір’ю) волали до закривавленого болем серця Соломона. І тому так природно звучать його слова: «…крепка, как смерть, любовь, и жестока, как ад, ревность; стрелы ее – стрелы огненные. Пламень Божий». Купрін наголошує на тій частині висловлювання, де йдеться про кохання. Ось чому до біблійних слів він додає: «каждая женщина, которая любит, - царица, потому что любовь прекрасна».

Минули віки, та історія кохання Соломона і Суламіфі збереглася і зігріває серця всіх, хто любить. Адже й досі кожен закоханий чоловік відкриває в коханій свою Суламіф, свою царівну.

На перстені царя Соломона було вирізьблено: “І це минеться...” В житті лише одному не дано піти в небуття. Це коханню, любові земній і небесній. На ній і тримається наш неспокійний світ.

“Пісня пісень” –

видатний ліро-епічний твір Старого Заповіту

“Пісня пісень” – калька з гебрайського словосполучення “найкраща з пісень”. Авторство цього твору приписують цареві Соломону (970-931 рр. до Р.Хр.), що доволі сумнівно, адже текст створено десь у середині V ст. до Р.Хр., а його остаточна редакція (як свідчить аналіз мови твору) припадає на ІІІ ст. до Р.Хр. До іудейського канону священних текстів “Пісню Пісень” було введено у ІІ ст., але й по тому були сумніви, адже поема своїм змістом і художньою формою дуже відрізняється від інших біблійних книг.

Вона склалася з окремих любовних і весільних пісень давніх іудеїв (дослідники налічують їх близько 25-28 у більших чи менших фрагментах). Літературно оброблені та введені до єдиного тексту, вони становлять самобутню ліро-епічну єдність з драматичними елементами, надзвичайно поетичну за формою та змістом ліро-драматичну поему, справжній гімн коханню та красі людини. У поемі 117 віршів, канонічно поділених на 8 розділів, кожен з яких містить кілька фрагментів. 1. “Туга молодої за своїм молодим”; “Взаємне оспівування краси”; 2. “Глибоке взаємне кохання”; 3. “Поривання до свого молодого”, “Соломон і його лицарі”; 4. “Краса молодої”, “Взаємне прагнення”; 5. “Молода з томлінням шукає свого молодого”; 6. “Молодий знову оспівує красу своєї молодої”; 7. “Іще про красу молодої”, “Молода кличе молодого”; 8. “Вічна взаємна любов молодого й молодої”.

Сюжету, строго підпорядкованого композиції, у творі немає, та в сукупності пісень він постає досить виразно. Ліричні герої поеми – Соломон і юна Суламіф – сповнені пристрасті. Та мати й брати дівчини не дозволяють їй увести коханого до свого дому, про що вона скаржиться подругам – єрусалимським дівчатам. Почуття любові бореться в душі юнки зі страхом, образ коханого повсякчас перед її очима, притягує, тривожить, не дає спокою. Суламіф хворіє, слабне, їй здається, що коханий стоїть на порозі, і юнка поспішає відчинити йому: “Мій коханий простяг свою руку крізь отвір, - і нутро моє схвилювалося від нього!.. Встала я відчинити своєму коханому, - а з рук моїх капала мирра, і мирра текла на засувки замка з моїх пальців... Відчинила своєму коханому, - а коханий мій зник, відійшов!..” І тоді Сула міф іде в ніч на пошуки Соломона. Сторожа міських воріт побила її... Дівчина просить подруг розповісти принагідно її коханому, що вона знемагає від любові. І на їхнє запитання, чим він кращий від інших, із захопленням описує красу Соломона: “Коханий мій білий і рум’яний, визначніший від десяти тисяч інших. Голова його – щиреє золото, його кучері – пальмове віття, чорні, як ворон... Його очі – немов голубки над джерелами водними, у молоці повимивано, що над повним струмком посідали! Його личко – як грядка бальзаму, немов квітники запашні! Його губи – лілеї, з яких капає мирра текуча! Його руки – стовпці золоті, повисаджувані хризолітом, а лоно його – твір мистецький з слонової кості, укритий сапфірами! Його стегна – стовпи мармурові, поставлені на золотії підстави! Його вигляд – немов той Ливан, він юнак – як ті кедри! Уста його – солодощі, і він увесь – жадання...”

Опис краси Соломона – типова народна весільна пісня, “величання женихові”. У “Пісні пісень” Соломона називають (за зразком фольклорного словослав’я) царем і пастухом, а Суламіф - пастушкою і царицею. Її красу також змальовано в дусі народнопісенної традиції: “Ти прекрасна, моя ти по друженько, мов та Тірца, ти хороша, як Єрусалим, ти грізна, як війська з прапорами! Відверни ти свої оченята від мене, бо вони непокоять мене! Твої коси – немов стадо кіз, що хвилями сходять з того Гілеаду! Твої зуби – немов та отара овець, що з купелю вийшли, що котять близнята, і між ними немає неплідної! Мов частина гранатового яблука – скроня твоя за серпанком твоїм! Шістдесят є цариць, і вісімдесят наложниць, а дівчатам немає числа, - та єдина вона – ця голубка моя, моя чиста!”

Згадані описи займають в поемі почесне місце. У них використано яскраві й своєрідні тропи, здебільшого порівняння: “кучері-пальмове віття”, “чорні, як ворон”, “личко – як грудка бальзаму”, “руки – стовпці золоті” тощо.

Суламіф врешті знаходить коханого і, сповнена сором’язливості і чуттєвого захоплення, кличе його в поля.

Автор віднаходить у народних піснях всі найяскравіші та найсильніші засоби для опису любові: вона найсильніша від смерті, її не залити ріками, втіхи кохання кращі від вина.