Як людина пізнає всесвіт, Детальна інформація

Коли можливості якогось методу дослідження виявляються вичерпаними, то рано чи пізно розробляються нові, досконаліші й ефективніші методи, завдяки яким учені дістають інформацію про такі сфери природних явищ, які раніше були недоступні для дослідження.

Постійне вдосконалення способів пізнання особливо

добре можна простежити на прикладі астрономії. Протягом сторіч астрономія була оптичною наукою. З усієї багатющої сукупності електромагнітних випромінювань, що пронизують космічний простір, дослідники Всесвіту могли вивчати тільки видиме світло.

І хоч в атмосфері Землі, крім «оптичного вікна», існує ще й «радіовікно», аж до кінця першої половини XX сторіччя космічні радіохвилі не вивчалися, незважаючи на те, що радіо було винайдене на самому початку нашого століття. Це пояснюється тим, що енергія космічного радіовипромінювання мізерно мала, а приймальні прилади, достатньо чутливі для його реєстрації, з'явилися тільки після закінчення другої світової війни.

Радіоастрономічні дослідження одразу набагато розширили можливості вивчення космічних процесів і за порівняно короткий час дали безліч унікальних відомостей про Всесвіт. Радіохвилі добре проходять крізь міжзоряне середовище і тому містять інформацію про такі космічні об'єкти, від яких світлові промені до нас не доходять. Крім того, космічне радіовипромінювання дуже в багатьох випадках пов'язане з бурхливими фізичними процесами, що відбуваються в різних куточках Всесвіту. А саме такі процеси становлять найбільший інтерес для науки.

За останні роки завдяки розвитку космічної техніки астрономія перетворилася на всехвильову науку. Зокрема, дуже цікаві дослідження в інфрачервоних, ультрафіолетових і рентгенівських променях проводились на радянських пілотованих станціях «Салют», а також на радянських і американських штучних супутниках Землі. Особливо цінні відомості були здобуті в рентгенівському і гамма-діапазонах електромагнітних хвиль.

Якісно нові горизонти пізнання відкриває й поєднання нових методів з тими, які існували раніше. Наприклад, розв'язання багатьох проблем, пов'язаних з вивченням космічних явищ, значно полегшується в результаті паралельних оптичних, радіоастрономічних і космічних досліджень, порівняння даних, здобутих різними методами. Зокрема, тільки за цієї умови можна зрозуміти фізичну сутність ряду спостережень, виконаних з космічних орбіт.

Аналогічні приклади неухильного розширення можливостей наукового пізнання можна навести і з галузі фізики, де створення дедалі потужніших прискорювачів елементарних частинок дає змогу проникати у потаємні сфери мікросвіту.

Вся історія розвитку фізики, астрономії, а також інших природничих наук переконливо свідчить про безмежні можливості людського пізнання, про те, що в міру виникнення тих чи інших наукових завдань рано чи пізно людина знаходить і методи їх розв'язання.

Діалектика наукового пізнання. Сучасні захисники релігії прагнуть створити враження, що науці властива неповнота, що вона не може дати досить глибоких знань про світ.

«Міцна 1 надійна основа для науки недосяжна,— твердить католицький філософ І. Бохенський у своїй книжці «Шлях до філософських роздумів», виданій у Фрейбурзі в 1960 p.— Оскільки наукові знання уточнюються і поглиблюються, науковий метод пізнання ненадійний»'.

О. О. Осипов, діяч руської православної церкви, .який порвав з релігією, розповідав, що в бесідах з ним деякі керівники руського православ'я не раз говорили про те, що науці довіряти не можна, оскільки наукові уявлення змінюються.

Такими є твердження сучасних богословів. А яка ж дійсність? Чи змінюються з часом наукові уявлення?

Так, у міру відкриття нових фактів змінюються. Особливо часто це відбувається в наш час — епоху науково-технічної революції, надзвичайно бурхливого розвитку природознавства.

Проте, чи означає це, що захисники релігії мають рацію, чи, навпаки, змінюваність наднових уявлень говорить про силу науки, про її необмежену здатність дедалі глибше пізнавати навколишній світ?

Аналізуючи закономірності наукового пізнання, В. І. Ленін у своїх «Філософських зошитах» визначив головну, основоположну рису людської діяльності з вироблення нових знань дуже точною і місткою формулою: «Істина є процес» '.

Якби процес пізнання завершувався на стадії спостережень, то в людини могли б складатися неправильні, хибні уявлення про довколишній світ. Проте, як ми бачили, спостереження — лише перший ступінь пізнання. Дані, здобуті шляхом спостережень, узагальнюються й переробляються в результаті дії мислення, що витлумачує, інтерпретує ці дані й створює для їх пояснення різні ідеї, гіпотези і теорії.

Таким чином, процес розвитку науки — це рух людського пізнання до абсолютної істини через нескінченний ряд розширюваних і поглиблюваних відносних істин.

Щоб переконатися в тому, що змінюваність наукових уявлень не є свідченням немічності науки, її недостовірності, її нездатності проникнути в глибинну сутність явищ, як це твердять сучасні захисники релігії, спробуємо з'ясувати, чому і як відбуваються найістотніші, кардинальні зміни наукових уявлень, що спричинюють докорінну зміну бачення світу — наукові революції.

Розвиток науки, наших знань про світ — це діалектичний процес, це нескінченний ланцюг послідовних наближень, кожне з яких виправляв й доповнює попередні уявлення.

Не тільки матеріальний світ, а й будь-який реальний об'єкт, чи то зірка чи галактика, електрон чи атом, невичерпні.

Тому наукове пізнання не може охопити одразу об'єкт, що нас цікавить, у всій безлічі його зв'язків і відношень. Єдиний реальний шлях вивчення навколишнього світу — це метод послідовних наближень, неухильне й наполегливе розширення і поглиблення наших знань. Перефразовуючи ленінські слова, можна визначити наукове пізнання як рух до абсолютної істини через ряд істин відносних.

«Кожний ступінь у розвитку науки,— писав Кант,— додає нові зерна до цієї суми абсолютної істини, але межі істини кожного наукового положення відносні, будучи то розсовувані, то звужувані дальшим зростанням знання».

І в іншому місці:

«...Ми будемо наближатися до об'єктивної істини все більше й більше (ніколи не вичерпуючи її)...».

При цьому Кант особливо підкреслював, що «межі наближення наших знань до об'єктивної, абсолютної істини історично умовні, але безумовне існування цієї істини, безумовне те, що ми наближаємось до неї».

Аналіз і осмислення фактів приводять до побудови гіпотез — теоретичних конструкцій, покликаних зв'язати всі відомі факти в єдину систему, пояснити їх з єдиної точки зору.

Але гіпотеза — це тільки перше наближення до дійсності, оскільки вона звичайно будується на обмеженій

кількості фактів. Гіпотеза — це швидше робочий інструмент, що дає змогу впорядкувати вивчення проблеми, організувати дальший науковий пошук, зокрема визначити шляхи виявлення нових додаткових фактів, здатних поглибити наше знання в даній галузі.

У результаті подальших досліджень, а інколи прогресу в суміжних областях природознавства відкриваються нові, невідомі раніше факти. Якась їх частина може добре вкладатися в існуючу гіпотезу, сприяючи її уточненню й поглибленню. Але деяким фактам дати задовільне пояснення в межах діючої гіпотези не вдається. Можуть бути також виявлені факти, що вступають з нею у пряму суперечність.