Відбудова Михайлівського золотоверхого монастиря в Києві, Детальна інформація

ВІДБУДОВА МИХАЙЛІВСЬКОГО ЗОЛОТОВЕРХОГО МОНАСТИРЯ В КИЄВІ

Ти в руїнах тепер, єдиний наш храм,

Вороги найсвятіше сплямили,

На Твоїм вівтарі неправдивим богам

Чужоземці вогонь запалили.

Леся Українка

України. Не лишилось жодної газети, жодного журналу, телевізійного каналу, які б не висловилися з цього приводу. Палкі суперечки фахівців і аматорів не раз ставили справу на межу: бути чи не бути. Перебіг подій 1997-1998 років засвідчив однозначно: бути!

національної історії, творили ніби каркас духовності українського суспільства. Саме до таких, безперечно, належить київський монастир Святого архістратига Михаїла, названий Золотоверхим.

Літописець: "Коли ж монастир Печерський було споруджено, а ігуменство держав Варлаам, Ізяслав [...] вивів Варлаама на ігуменство до святого Дмитрія, бо хотів зробити його вищим од сього монастиря, надіючись на багатство. Многі бо монастирі цесарями, і боярами, і багатством поставлені. Та не такі вони, як ті, що поставлені сльозами, і постом, і молитвою, і неспанням" (2).

Наслідком переходу Варлаама в новий монастир стало обрання св.Феодосія ігуменом Печерського монастиря.

Син фундатора, Ярополк Ізяславич, окрім другого (православного) імені Гаврило, мав ще й третє ім'я, католицьке - Петро. Саме на пошану свого католицького патрона Ярополк розпочав будівництво в батьковому монастирі собору св.Петра. Закінчити будувати він не встиг: 1087 року його вбито й поховано в мармуровому саркофазі в незавершеному соборі св.Петра у Дмитрівському монастирі (3).

Досі серед дослідників немає осностайності в питанні про муровані храми Дмитрівського монастиря. Так, Леонід Махновець уважав, що церква св.Дмитрія була просто переосвячена на церкву апостола Петра, й ототожнював рештки її з давньоруською спорудою, розкопаною у дворі будинку на вулиці Трьохсвятительській, 4 а\ На думку Юрія Асєєва, яку підтримуємо і ми, фундатор монастиря не мурував Дмитрівський собор, а збудував його дерев'яним, оскільки в літописному тексті вжито терміна "постави", а не "созда", як слід було б сказати про муровану споруду. Син фундатора Яро-полк не встиг завершити мурований собор св.Петра. Певно, після його смерті мурований собор добудували й переосвятили на Дмитрівський, без уваги на прокатолицькі симпатії покійного князя, який був одружений з католичкою Кунегундою, донькою мейсенського маркграфа Отто.

Але на цьому історія з перейменуваннями не скінчилася. Донька князя Ярополка Анасгасія, пам'ятаючи про конкуренцію Дмитрівського монастиря з Печерським, відписала заснований батьком собор Печерському монастиреві. Як подає Лаврентїївський літопис під 1128 роком, "переяша церков Дмитрія печеряни і нарікоша ю Петра з Іріхом великим і неправо" (5).

Але в цей час Дмитрівський монастир уже мав іншу домінанту, пов'язану з меншим Ярополковим братом Святополком Ізяславичем. Він був охрещений Михайлом. Тож на честь свого патрона князь звів мурований Михайлівський храм за взірцем Успенського собору Печерського монастиря. Символічно, що храм закладено 11 липня 1108 року, в роковини смерті княгині Ольги (вона на той час ще не була канонізована) (6). Це був шестистовпний, хрещато-банний храм з чітко виявленим нартексом, з трьома апсидами і однією позолоченою банею, від чого походить назва "Золотоверхий". До нартексу з південного боку прилягала хрещальня у вигляді маленького чотиристовпного храму. Собор було збудовано з каміння й плінфи на вапняно-цем'янковому, розчині технікою "мішаного мурування". Його оздобили мозаїками й фресками.

1113 року великий князь Київський Святополк Ізяславич помер і був похований у Михайлівському Золотоверхому соборі. Його третьою дружиною була Варвара, донька візантійського імператора Олексія І Комнина. їдучи на Русь, вона взяла з Константинополя мощі святої Варвари, які від годі як одна з головних православних святинь зберігалися в Михайлівському Золотоверхому соборі (нині - у Володимирському соборі в Києві). Княгиня Варвара похована в Золотоверхому соборі. Крім неї, тут поховали ще кількох князів з династії Ізяславичів.

1240 року собор і монастир потерпіли під час монголо-татарського погрому Києва, але не занепали. З 1398 року монастир уже згадується в документах як Михайлівський, Дмитрівська церква (церква св.Петра) не пережила лихоліть. Відомо лише її місцезнаходження і гіпотетичний план, згідно з яким той храм мав бути подібний до Успенського собору Печерського монастиря (7).

опинилися Софія Київська й багато інших київських православних монастирів. Після відновлення православної ієрархії 1620 року, за митрополита Йова Борецького, Михайлівський монастир став катедральним. Тоді ж тут закладено друкарню.

XVIII - початку XX століть дерев'яні споруди повністю замінено мурованими.

У результаті багатовікової будівничої діяльності постав другий за композиційною ролею (після Софії Київської) ансамбль Верхнього міста. Разом із Софійським монастирем Михайлівський монастир творив унікальну у світовому містобудуванні композицію, коли дві висотні домінанти були поставлені одна проти одної, замикаючи з двох боків перспективу вулиці, що сполучала їх (нині - Володимирський проїзд). Обидва ансамблі панували в панорамі Києва, сприймалися разом і уособлювали священний центр міста.

Вельми промовистим у контексті нашої історії є посвята монастиря й собору. Найперші на Русі собори загальнодержавного значення освячували в ім'я Богородиці (Десятинна церква в Києві, Софійські собори в Києві, Новгороді й Полоцьку, Успенські собори у Володимирі-Волинському й Володимирі на Клязьмі, згодом - у Москві). Княжі патрональні храми й монастирі освячували здебільшого, в ім'я святих воїнів, бо ж князь мав бути передусім воїном. Князь, який виходив за межі вояцького стереотипу, ризикував утратити не лише свою репутацію, а й владу. До речі, засновник Михайлівського собору Святополк Ізяславич був хворобливим, непитущим книжником, сентиментальним женолюбцем. Він терпів зневагу від князів і лише завдяки заступництву Володимира Мономаха не втратив київського престолу (8). Але в посвяті свого собору витримав вояцьку лінію: храм одного святого воїна - Дмитрія Солунського - доповнив храм в ім'я святого воєначальника архістратига Михаїла.

Архістратига віддавна шанували в Малій Азії. У Візантійській імперії його вважали за покровителя імперії та армії. Культ Михаїла у Візантії особливо розвинувся за імператора Василія І Македонянина, звідки й був занесений до княжого Києва. Тут св.Михаїла шанували як заступника князів і війська в походах. Пізніше, в добу козаччини, Військо Запорозьке мало архістратига Михаїла за свого покровителя.

Опріч того, з XII століття зображення архангела Михаїла стало династичним знаком київських Мономаховичів - Мстислава І(1125 -1132) та його нащадків. У XII і XIII століттях зображення архістратига було на княжих печатках, шоломах, гербових щитах - він став ніби емблемою Київської держави, а після втрати Києвом столичного статусу і далі уособлював Київську землю (під Литвою, Польщею, Москвою). Князівсько-вояцька семантика зображення архістратига відродилась у Гетьманщині: поряд з родовим гербом кожного гетьмана ставили знак архістратига. Цю саму семантику знаходимо й набагато пізніше на Заході: в Австрійській імперії архангела Михаїла вважали небесним заступником "Королівства Галіції і Лодомерії", тобто Галичини й Волині (9).

Це все свідчить про загальноукраїнське, а не регіональне київське поширення і визнання символіки архістратига Михаїла, що ніби символізує духовну місію України - бути воїном проти підступів хаосу й пітьми.

народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі [... ] Єсть городи-герої. Київ - город мученик, город-геній, хворий на менінгіт. Красивий, незважаючи на многолітні намагання архітекторів і горе-керівників занапастити його красу витворами убожества і нікчемства". Ці гіркі слова належать Олександрові Довженку. Під час другої світової війни він склав реєстр більшовицьких руйновань у Києві й підсумував: "Двадцятий вік помстився. Погуляв по слідах і дев'ятнадцятого, і сімнадцятого, і одинадцятого. Зоставив биту цеглу, кам'яні коробочки, на які противно дивитись, і покарбовану землю..." (10).

Загалом нищення церковних пам'яток в Україні під комуністичним режимом було систематичним і не обмежувалося лише тридцятими роками. Ця діяльність не одного покоління "кодла бісівського" мала кілька етапів.

Перший був пов'язаний з колективізацією і створенням сталінських "колхозів", коли в 1929-1933 роках по селах і містечках спалили чи розібрали на дрова безліч дерев'яних парафіяльних церков ХУІІ-ХУІП століть, а також побурили чимало мурованих храмів. Другий етап позначився зруйнуванням Мазепиних храмів і Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, катедральних соборів у Полтаві, Одесі, Симферополі, Кам'янці-Подільському та інших містах. Цей етап тривав упродовж 1934-1939 років.

У другу світову війну комуністичний режим позбувся ще низки визначних церковних пам'яток, а звинуватив у знищенні їх "німецько-фашистських окупантів" (Успенський собор Києво-Печерської лаври, Покровська церква з Ромнів у Полтаві, Успенський собор у Кременчуці). Наступний етап розпочався 1962 року, коли Микита Хрущов проголосив новий похід проти релігії і церкви. Його жертвами врешті стали Троїцький собор у Глухові, Воскресенська церква в Путивлі та багато інших храмів.

переддень святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України ЦК Компартії України зажадав від місцевих органів влади радикально розв'язати проблему "безгосподарних церковних будівель" двома способами: або відремонтувати, пристосувавши їх під музеї атеїзму, або знищити. Тож 1986 - 1987 роками датується руйнування кількох стародавніх храмів, зокрема Троїцької церкви в Лебедині на Сумщині.

Важко полічити всі знищені пам'ятки церковної архітектури України. Першим це спробував зробити американський архітектурознавець українського походження, член редколегії нашого журналу Тит Геврик, який 1982 року підготував у Нью-Йорку виставку "Втрачені архітектурні пам'ятки Києва" та видав каталог (11), згодом передрукований "Пам'ятками України". Пізніше пан Геврик навіть почав опрацьовувати каталог втрачених пам'яток усієї України, однак мусив облишити цей задум - просто-таки неосяжною виявилася проблема обліку більшовицьких руйнацій.

У цьому нескінченному мартиролозі є одна позиція, що має символічне, навіть сакральне значення. Це знищення Михайлівського Золотоверхого монастиря. Жодна подібна акція ні до того, ні опісля не мала такого суспільного відлуння й таких далекосяжних наслідків.