Село Уторопи, Детальна інформація

Багато лиха принесла селу Перша світова війна. Восени 1914 р., після важких боїв, Гуцульщину окупували частини російської армії. Село декілька разів переходило до рук то одної то другої воюючої сторони. Мешканці села, які поселення всієї Галичини зазнало багато горя, нещастя та всякої наруги.

Російські окупаційні війська вбивали ні в чому не винних гуцулів, грабували, палили хати, ґвалтували жінок.

В свою чергу, австрійсько-мадярські війська після повернення чинили жорстоку розправу над селянами, які тимчасово були під російською окупацією, вважаючи їх зрадниками Австро-Угорщини.

Вони вішали десятками невинних людей на деревах та на придорожніх стовпах. Так тривало аж до 1918 р.

В 1918 році Австро-Угорська імперія перестала існувати. На Західноукраїнських землях була проголошена Західно Українська Народна Республіка, мешканці села із захопленням вітали нову українську владу і старалися їй допомогти усякими засобами. Багато із чоловіків добровільно вступили в ряди збройних сил ЗУНР – української Галицької Армії, яка з перших днів вела жорстокі бої з наступаючою польською. Армією Західно Українська Народна Республіка проіснувала недовго, літом 1919 р. вона була захоплена польськими військами.

Українська Галицька Армія, в складі якої було немало уторопчан, з боями відступала за Збруч, на Велику Україну, і там разом з військами Української Народної Армії боролися за українську самостійну державу проти більшовицьких орд та російських війсь генерала Денікіна.

Багато з уторопських героїв не повернулося додому, вони загинули в боях за волю України.

Уторопи в ХХ столітті

ХХ століття – це період важкого випробування України. На початку століття внаслідок зростання національної самосвідомості і національно-визвольних змагань на Великій Україні виникає Українська Народна Республіка, а на західноукраїнських землях Західно Українська Народна Республіка, які в 1919 р. у вікопомний День злуки, об’єднались в єдину Самостійну Українську Державу. Здавалося, що мрії українського народу нарешті здійснилися. Але не так сталося.

Внаслідок складних політичних умов Наддніпрянська Україна вже на початку 20-их років були окупована московсько-більшовицькими військами і увійшла у склад нової російської імперії Радянського Союзу. А Західноукраїнські землі були загарбані Польською державною. Почалась тяжка ненависна польська окупація, яка тривала ще до вересня 1939 року.

Селяни села Уторопів не хотіли визнавати владу польських окупантів. В селі відбувалися різні збори, віча, на яких селяни висловлювали протест проти окупації Західної України і закликали не визнавати польську владу. За польської влади село ще більше збідніло. Активними борцями проти польського поневолення, борцями за зміцнення національної свідомості селян та за поліпшення їх економічного становище були такі мешканці села, як Болдиш Михайло, Хрущ Федір, Мазурак Федір та інші.

Під кінець 30-х рр. ХХ ст. польські власті посилюють репресії проти українського народу Галичини. Ці репресії, цей жорстокий терор торкнувся майже кожного села Коломийщини. Не минули вони і села Уторопи. В 1937 р. була закрита в селі читальня “Просвіти”, а саме товариство “Просвіта” було заборонено.

Прийшов 23-ій день серпня 1930 р. Червоно ленінський фашист запив домовлену приязнь з брунатним німецьким фашистом. А через декілька днів, 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, почалася Друга світова війна. За короткий час, всього за три тижні, диктаторська Польща пілсудчини була розгромлена. Мешканці Уторопів були безпосередніми свідками цих подій. Дорогою, що йде із Коломиї, через Уторопи на Косів і далі на Румунію, два тижні, як день та ніч, гуркотіли різні автомашини, трактори, цілі воєнні обози, Це відступали рештки польської армії, а разом з ними в Румунію втікали різні урядові організації та установи. Скоро, 17 вересня 1939р. на Прикарпаття вступила совєтська Червона Армія і відповідно до договору, який був укладений між фашистською Німеччиною і Радянським Союзом 23.VІІ-39 р. окупувала всю Західну Україну. В Західній Україні була встановлена радянська влада, а житті села Уторопи почалася нова сторінка історії, під владою червоних окупантів.

Нова радянська влада швидко почала встановлювати нові порядки на західноукраїнських землях. Всіх селян було обкладено різними податками та обов’язковими поставками державі зерна, картоплі, м’яса, яєць, вовни, молока залежно від кількості орної землі та сінокосів.

Почались арешти і вивіз до Сибіру заможних селян. Їх називали “кулаками”, до “совітів” цього слова у селі ніхто не чув.

Арештовували в першу чергу національно-свідомих людей, активних громадських діячів, переважно членів товариства “Просвіта” “Рідної школи” та інших патріотичних товариств. В Уторопах в березні 1940 р. було заарештовано органами НКВС активного громадського діяча Петра Волощука, його товариша Івана Воло щука та Василя Кури щука і рід інших свідомих уторопчан.

Всі ці репресії відбувалися під прикриттям облудної радянської пропаганди: і преса, і радіо день-у-день втовкмачували людям думку, що радянська влада найсправедливіша і найдемократичніша, а життя в СРСР – найщасливіше. Всіляко і всі лади прославлявся “вождь всіх народів” Йосиф Сталін.

Прийшов день 22 червня 1941 р. Цього дня фашистська Німеччина напала на свого “друга” Радянський Союз, почалася німецько-радянська війн. Німецькі війська швидко посувалися із заходу на схід і вже 4-5 липня 1941 р. вони появилися і в с. Уторопи.

Багато утороп чан, як і значна частина населення Галичини, надіялися, що в цій війні комуністичний Радянський Союз буде розгромлений і складуться сприятливі обставини для відновлення Української Самостійної Соборної Держави. Але ці надії виявилися марними. Німецькі, політичні і військові власті нічого навіть і слухати не хотіли про те. Це стало видно зразу після того, як вони почали масово арештовувати і розстрілювати членів організаторів українських націоналістів яка 30 червня 1941 р. у Львові проголосила Акт про відновлення України.

Німецькі військові власті запровадили на окупованих землях суворий воєнний режим, наклали на селян зразу обов’язкових контингентів хліба, м’яса, молока, інших продуктів, а молодих людей-хлопців та дівчат – масовою вивозили насильно на роботи в Німеччину. І за невиконання будь-якого розпорядження була кара – розстріл. Дуже важко жилося утороп чанам в 1942 році. Неврожай і масова реквізиція худоби, здача обов’язкових контингентів викликали голод. Мешканці села з мішечками солі ходили на Поділля і міняли сіль на хліб. Але цей хліб тяжко було доставити додому, бо по дорогах були застави німецькі поліції, яка відбирала у селян цей хліб.

Скоро населення Прикарпаття, як і всієї окупованої України, переконалося, що гітлерівська Німеччина нічим не краще за большевицький Радянський Союз. По селях почали утворюватись загони української народної самооборони, які боронили селян від грабунків німецьких властей та від вивозу української молоді в Німеччину. Такий загін був створений і Уторопах, пізніше ці загони переросли в УПА.

В першій половині 1944 р. почалося звільнення Прикарпаття від німецької окупації. На території с. Уторопи майже до серпня точилися бої між німецько-мадярськими військами та Червоною Армією. Аж у перших числах серпня 1944 р. Червона Армія остаточно оволоділа Косівщиною і в т.ч. Уторопами.

Військові органи зразу провели мобілізацію, в Червону Армію були мобілізовані буквально всі чоловіки віком 18-50 років. В селі залишились лише явні каліки: сліпі, криві, глухі і ін. На радянсько-німецькому фронті загинуло 53 уторопчани, мобілізованих до Червоної Армії. В 1974 р. громада села спорудила пам’ятник воїнам-односельцям, які загинули в Другій світовій війні.

На постаменті встановлена скульптура воїна, а на мармурових плитах викарбувані їх імена і прізвища.

В той час частина молоді та молодих уторопських чоловіків, яких насильно брали у Червону Армію і відправляли на Фронт, влилися в ряди української Повстанської Армії, загони якою діяли в околицях села. Ці загони УПА вели безкомпромісну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників, а пізніше і проти радянських червоних окупантів. Головною їх метою в цій боротьбі було здобути Незалежну Українську Самостійну Державу. Це боротьба продовжувалася з 1944 по 1950 роки.

В літопис УПА вписано багато сторінок тяжкої і героїчної боротьби з переважаючими силами московсько-більшовицьких окупантів. Це була дуже тяжка підпільна і відкрита боротьба, внаслідок якої загинуло дуже багато учасників національно-визвольних змагань. Одні загинули в боях, інші в тюрмах, а ще інші були ув’язнені, суджено і вислано на багато років на каторгу у сталінські табори Далекого Сходу та крайньої Півночі. Більшість із них там і померли, не побивши більше рідної землі.

Вчитель-пенсіонер Уторопської школи Юрій Дмитрович Кашевка встановив прізвища утороп чан, що загинули в болях за Україну в лавах УПА. Їх близько.....

Серед них Ілько Строжук (псевдо “Ліщина”) – сотник УПА, Іван Біленчук (“Острий”) – станичний с.Утороп, Петро Біленчук син Андрія, Дмитро Лучко син Івана, Петро Кошевка син Василя, Іван Ласійчук син Микола і багато інших.

Післявоєнні роки були для утороп чан дуже важкими. Радянські органи вели боротьбу з УПА всіма найбільш жорстокими методами, вбивали, катували захоплених поранених, палили хати, під приводом того, що тим перебували воїни-повстанці. Жорстокий терор НКВС був спрямований проти населення села, за будь-що арештовували невинних селян ніби-то за те, що вони допомагали повстанцям, цілими сім’ями вивозили в Сибір а на Далеку Північ. Вивозили всіх, батьків з маленькими дітьми, вивозили у час лютих морозів, напівроздягнених, без засобів на існування. А що довелося цим нещасним репресованим пережити під час дороги, а їх везли місяцями, та на місці поселення, то гірших мук, страждань, навіть сам диявол е міг би придумати. Лише деяким з цих репресованих після багатьох років, вже в час так званої “горбачовської відлиги” пощастило повернутися знову на рідну землю.

За даними старожила Юрія Кишевки, 33 уторопчани були засуджені за зв’язок з УПА на 25 років а вивезено з Уторопів 49 чоловік.