Зовнішньополітична стратегія держави: проблема визначення, Детальна інформація

Зовнішньополітична стратегія держави: проблема визначення
Тип документу: Реферат
Сторінок: 3
Предмет: Міжнародні відносини
Автор: Олексій
Розмір: 19
Скачувань: 1887
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ ДЕРЖАВИ:

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ



     Слово стратегія належить до часто вживаних у різних сферах людської діяльності. Проте лише у небагатьох випадках воно використовується для позначення певної суми теоретичного і практичного досвіду. Зокрема, широкого визнання набуло поняття військова стратегія, яке одним з авторитетів у цій галузі Б.Лідделлом Гартом визначається як «мистецтво дистрибуції і застосування військових засобів з метою досягнення політичних цілей» HYPERLINK "http://icai.org.ua/lip/n/500/" \l "1" 1 . Однак не буде перебільшенням сказати, що водночас із формуванням світового суспільства (одним з його породжень є війна) постає феномен зовнішньополітичної (міжнародної) стратегії його головних акторів — держав. Мистецтво зовнішньополітичної стратегії віддавна мало своїх яскравих творців і дослідників. Проте сьогодні на драматичному етапі світових змін ми знову опиняємось перед потребою осмислення його значення та здобутків.

Зовнішньополітична стратегія держави

     Зовнішньополітична (міжнародна) стратегія держави — це система концептуальних підходів, що визначає життєво важливі національні інтереси держави та засоби їх забезпечення шляхом взаємодії з навколишнім світом.

Не можна в основному не погодитись з підходом авторів офіційної американської доповіді «Стратегія національної безпеки у новому столітті» (A National Security Strategy for a New Century. Washington. The White House, 1998, October), в якій національні інтереси поділяються на життєво важливі, важливі й гуманітарні. У доповіді зазначається, що життєво важливі інтереси «мають широке, надзвичайне значення для виживання, безпеки і життєздатності Америки». (Стосовно деяких інших підходів до класифікації та визначення національних інтересів — див. HYPERLINK "http://icai.org.ua/lip/n/500/" \l "2" 2 ).

     Можна вважати, що зовнішньополітична стратегія — це, радше, абстрактно-теоретичний феномен. Варто, однак, зазначити, що існує також широке розуміння зовнішньополітичної стратегії, як поєднання концептуальних засад і практичних дій держави, спрямованих на забезпечення національних інтересів. Автор даної статті схильний дотримуватись вужчого визначення поняття зовнішньополітичної стратегії, а те, що вкладається в його розширене розуміння, термінологічно кваліфікувати як здійснення стратегії. Нерідко історики та політологи вживають ще й термін гранд-стратегія (grand strategy), маючи на увазі військово-політичну стратегію, яка грунтується передусім на військовій доктрині, зокрема, у мирний час HYPERLINK "http://icai.org.ua/lip/n/500/" \l "3" 3 . Здійснення зовнішньополітичної стратегії має передбачати процеси її визначення, практичного втілення (реалізації) та оцінки загальної сутності. Розглянемо головним чином перший з трьох згаданих функціональних елементів — визначення або, інакше кажучи, творення — зовнішньополітичної стратегії.

     У кожному конкретному випадку зовнішньополітична стратегія як цілісне явище може розглядатись насамперед на найвищому з можливих для відповідної держави просторовому рівні. Так, наприклад, для держав з обмеженими можливостями та скромними амбіціями просторовим лімітом стратегії може бути регіон чи навіть субрегіон. Інші ж сприймають географію своїх національних інтересів ширше. Проте лише обмежене коло держав завжди мало потребу і було спроможне здійснювати зовнішньополітичну стратегію у географічно найширших межах. Спочатку вони охоплювали світи-пакси та суміжні території, а потім розростались за рахунок вторгнення до іншіх паксів. Класичним витвором такої стратегії був Давній Рим, який перетнув кордони Середземномор'я і сягнув статусу суперпотуги Старого світу. А першою державою, міжнародна стратегія якої справді реально претендувала на світовий рівень, вочевидь була Британія другої половини ХІХ ст. У ХХ ст. до Британії додались ще двоє гравців глобального рангу — США та СРСР. Як у ХІХ ст., так і пізніше, низка держав вперто наближалась до глобальних гравців, прагнучи наздогнати їх, але так і не зрівнялась з ними. Після Другої світової війни США та СРСР утвердились в ролі конфронтаційної пари наддержав. Сьогодні фактично лише Сполучені Штати зберегли статус світової держави, а отже, і спроможність реалізовувати власну глобальну міжнародну стратегію.

     Зовнішньополітична стратегія втілюється не тільки всіма засобами зовнішньої політики (дипломатія, економічні зв'язки, розвідка, застосування військової сили, культурні впливи тощо), а й шляхом підтримки її внутрішньонаціональними заходами, що за певних обставин відіграють навіть більшу роль, ніж міжнародна діяльність. Нерідко визначення зовнішньополітичної стратегії та її втілення відіграє також внутрішньополітичну роль, особливо ж, коли вона перебуває в центрі суспільних чи внутрішньогрупових дискусій. Очевидним є, таким чином, тісний зв'язок усіх складників здійснення стратегії з внутрішнім станом держави. Більше того, можна припускати, що здійснення стратегії має значно менший ступінь автономності від внутрішньої політики, ніж дипломатія, і тому це більшою мірою є справою не лише професіоналів-бюрократів, а ширших верств громадськості і влади.

     Зовнішньополітичну стратегію можна порівняти з проектом будівництва архітектурно складної споруди. Архітектори й інженери втілюють свої задуми у кресленнях та комп'ютерних ескізах, визначають необхідні фінансові та матеріальні ресурси, складають план ведення робіт. Проте, на відміну від такої будівельної аналогії, міжнародна стратегія є феноменом значно складнішим. Вона не піддається вичерпному опи- сові у вигляді математичних моделей. Натомість система — власна країна в реальному міжнародному середовищі, яку стратегія має осягнути, є вкрай складною і навіть малозбагненною. Коли ж ідеться про здійснення стратегії, то комплексним виглядає процес її визначення, тому що стратегічна творчість найбільшою мірою пов'язана з архетипними ознаками кожної нації, особистісними рисами зовнішньополітичних стратегів і низкою інших чинників.

Головні чинники визначення зовнішньополітичної стратегії

     Згадані чинники можна поділити принаймні на три групи: стабільні, нестабільні та змінні.

     До стабільних чинників належить комплекс природно-географічних умов, зокрема клімат, географічне розташування тощо. Однак окремі важливі складники цього комплексу можуть ставати нестабільними навіть протягом кількох десятиліть. Так, природні ресурси, зокрема корисні копалини, здатні швидко і безвідновно вичерпуватись, а вплив географічних чинників незручності зменшується завдяки прогресу комунікаційних технологій. Коли ж ідеться про тривалі історичні цикли, то у цьому випадку може зазнавати принципових змін і клімат. Хрестоматійними є приклади давніх процвітаючих цивілізацій, які з плином часу перетворились на забуті окраїни з несприятливим для ведення продуктивного господарства кліматом.

     До нестабільних чинників належать історичний досвід та особливості національної свідомості. Їх параметри досить мінливі й гнучкі, хоч і передбачають існування певного стабільного осердя. В сучасних умовах інформаційної відкритості та широких міжнародних контактів цілі країни зі своїми елітами, що доведено теорією навчання в міжнародних відносинах, схильні до швидкого засвоєння нового досвіду (так само, як це роблять менші групи — соціальні, виробничі тощо) HYPERLINK "http://icai.org.ua/lip/n/500/" \l "4" 4 .

     Групу змінних чинників становлять:

   — стан і динаміка змін у міжнародній системі;

   — природа режиму, а також традиції суспільної дискусії щодо міжнародної стратегії держави;

   — економічні можливості та розміри держави;

   — технологічний потенціал держави;

   — світоглядна основа міжнародної стратегії, тобто комплекс уявлень про міжнародне середовище і перспективи його змін. Оскільки носіями цих уявлень є особи, спроможні завдяки своєму суспільному становищу впливати на політику держави, то саме їхні особисті погляди відіграють істотну роль.

     Механізм визначення державної стратегії складний і багатогранний. Його центральним елементом є процес висунення та узгодження стратегічних концепцій. З цього випливає, що він має бути зорієнтований на визначення і конкретне зіставлення контроверзійних поглядів. Зрозуміло, що перевагу в цьому процесі мають, як правило, державні структури та політичні сили, які за ними стоять. Інші претенденти на визначення стратегії беруть участь настільки, наскільки дозволяють конкретні суспільні умови. Їхній вплив на кінцевий продукт переважно обмежений, якщо навіть не відсутній, хоча нерідко позавладна стратегічна творчість є більш плідною й адекватною дійсності. Трапляється (і не тільки у демократіях), що національна стратегія на міжнародній арені є результатом консенсусу. Ця одностайність породжується переважно впливом сталих стратегічних парадигм, а також укоріненої демократично узгодженої стратегічної культури певного суспільства. Можна припускати, однак, що наявність такої культури ще не гарантує бездоганності стратегії. Більше того, стагнація стратегічної думки або її хибність загрожують розвиненим демократіям не менше, ніж найбільш авторитарним режимам.

Особа зовнішньополітичного стратега

     Особливе місце в системі суспільних зусиль, спрямованих на визначення національної зовнішньополітичної стратегії, відіграє особа міжнародного стратега. Історія знає чимало прикладів як перебільшення, так і цілковитого заперечення вирішальної ролі окремої особи у визначенні міжнародної стратегії держави. Однак ніколи не ставиться під сумнів те, що саме на особистісному рівні народжується або принаймні започатковується концептуалізація стратегії.

     Якими є критерії стратегічності світогляду та аналітичної діяльності окремої особи? Чим стратег відрізняється, скажімо, від пересічного теоретика чи практика зовнішньої політики? Можна виділити принаймні три ознаки стратегічного характеру мислення у сфері міжнародної політики.

     Перша. Стратегічний зовнішньополітичний світогляд передбачає максимально повне осягнення та осмислення всієї системи «країна — світ». Результатом такої повноти осмислення є спроможність формалізовано відобразити сприйняту дійсність у власних моделях міжнародної політики (нерідко ці моделі мають характер публічно не сформульованих персональних образів). Згадані моделі не обов'язково мають бути оригінальними або ж непідвладними змінам. Вони радше є продуктом використання наявного досвіду і предметом регулярного переосмислення. З огляду на мінливість міжнародної ситуації, така робота є обов'язковою.

     Друга. Стратег має мислити, враховуючи весь комплекс національних інтересів. Цілком зрозуміло, що застосування цього принципу в повному обсязі ускладнюється класичною проблемою визначення національних інтересів. В усякому разі наявність суб'єктивно визначених, але глибоко усвідомлених національних інтересів у світоглядному ядрі стратегії вже є достатнім для відповідності такому критерію. Інша річ, що претензія на правильність і ефективність певної стратегії вважається виправданою лише за умови кваліфікованого і неупередженого підходу до національних інтересів країни. Проте справа ускладнюється тим, що нерідко цілі нації демонструють помилкове або викривлене розуміння своїх інтересів. Це вимагає відвертого нонконформізму з боку стратега, який здатний оприлюднити свої погляди, що суперечать поглядам більшості.

     Третя. Стратег у своєму мисленні має оперувати широкими категоріями часу і простору. Лише той, хто спроможний передбачити реалії буття хоча б однієї-двох майбутніх генерацій, може сьогодні стояти на грунті стратегічного передбачення. Проте стратег — це не стільки футуролог, скільки філософ, що готовий піднятись над прагматикою сьогодення. Внутрішня настанова на довготерміновість є реальною запорукою уникнення спокус політичної кон'юнктури та не виваженого тлумачення національних інтересів. Традиційно ознакою стратегічної масштабності аналізу була також спроможність оперувати геостратегічними (геополітичними) уявленнями. Класична геостратегічна (геополітична) думка завжди розглядала як головні одиниці міжнародної політики кілька великих країн, а також геостратегічні (геополітичні) регіони та субрегіони. Цей підхід вважається дієвим і сьогодні.

     Таким чином, стратегічне мислення та концептуалізацію в царині міжнародної політики можна окреслити як окрему ділянку в мистецтві державного управління. Проте особа, що реалізує міжнародну стратегію, може мати різний суспільний статус і сповідувати різні теоретичні підходи. За цими критеріями спробуємо визначити основні типи стратегів.

     За статусним критерієм, як нам уявляється, можна виділити принаймні чотири основні типи стратегів:

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes