Україна у зовнішньополітичних доктринах США, Детальна інформація

УКРАЇНА У ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИНАХ США

На рубежі ХІХ та ХХ століть базовою офіційною доктриною зовнішньої політики США була доктрина ізоляціонізму, ось як сформульована у резолюції конґресу ще у 1783 р.: «Справжній інтерес ... штатів вимагає, щоб вони якнайменше втягувались у політику і суперечності європейських держав» 1. До традиційної американської категорії ізоляціонізму додався, спричинений зацікавленням американської влади, її антипод — інтервенціонізм. Історія американської іноземної політики в ХХ ст. — боротьба цих двох політичних підходів.

§1. Terra incognita

Аж до початку Першої світової війни поняття «українське питання» і «Україна» були для офіційного Вашинґтона terra incognita.

Давалася взнаки двоєдина посутня обставина. По-перше, у своїй зовнішній політиці Сполучені Штати традиційно керувалися пріоритетністю федералізму у підходах до державного устрою.

Закономірною була настороженість офіційного Вашинґтона до повідомлень про боротьбу українців за державну самостійність у 1917 р. Вона сприймалась як вияв громадянської війни у єдиній Росії. У 1919 р. американський дипломат Полк пояснюватиме послові УНР у Лондоні А.Марголіну: «Україна є чимось на зразок нашого Півдня, а Росія в українсько-російському конфлікті виступає у ролі нашої Півночі. Ось чому вся українсько-російська боротьба нагадує нам американську громадянську війну» 2. Американські лідери ставили на перше місце не правовий, а політичний аспект, базований на такому правилі Верховного Суду США: «Хто є сувереном де-юре чи де-факто над територією — це не правове, а політичне питання» 3.

Навіть будучи безпосередньо причетними до ускладнень навколо «українського вузла» у центрі Європи у 1917–1919 рр., США не здійснювали окремого курсу щодо України. Вашинґтон розглядав його щонайбільше як складову своєї політики щодо Росії. До певної міри можна говорити лише про політику Сполучених Штатів в «українському питанні». У ґлобальних інтересах США Україну зараховували до «зони байдужості». Навіть у програмних заявах В.Вільсона, сповнених прихильності до національного самовизначення народів, «українському питанню» окремого місця не знайшлося. У ставленні Вільсона до УНР переважила нехіть ускладнювати політичний вибір для Америки. Існували побоювання, що неточно обраний пріоритет призведе до небажаного конфлікту з Росією. Звідси й коливання щодо напрямів і суті російської політики.

В «українському випадку» маємо справу зі специфічною гальмівною тріадою: пріоритет для американського бізнесу економічних відносин з Росією; на початок Першої світової війни вихідці з України (близько 500 тис. чол.) не могли кардинально впливати на позицію США; серед українських еміґрантів переважали прихильники соціалістичної ідеї. Проти української незалежності був держдепартамент на чолі з Р.Лансінґом. Він базував свої оцінки на довільних тлумаченнях політичної ситуації в Росії розвідувальними службами та дипломатами США. Мали місце примітивізовані уявлення і підтримка розповсюджуваних російською пропаґандою визначень української самостійності як «німецької вигадки».

Зі свого боку керівники Центральної Ради не виробили чіткої позиції щодо Сполучених Штатів. Повз їхню увагу пройшла прийнята навесні 1917 р. конґресом і підписана В.Вільсоном резолюція 52 про український день у США. «Річчю у собі» залишилися промови у конґресі авторів резолюції, котрі називали українців «зразком нового народу», «забутою расою», нацією, настільки ж визначеною, як і поляки, росіяни чи болгари 4. Але через півтора року, коли обговорювався далекосяжніший проект резолюції в українському питанні, його текст не вийшов за межі відповідного комітету. Повний текст відомих «14 пунктів» Вільсона для Паризької мирної конференції до рук українських політичних лідерів не потрапив 5. І коли влітку 1918 р. у Капітолії обговорювали ідею «російського леґіону», конґресмени були майже одностайні у тому, що він має служити справі США та єдиної Росії 6.

Вирішальна спроба полагодження стосунків із Сполученими Штатами була здійснена лише представниками Директорії на Паризькій мирній конференції, де посланці УНР змушені були діяти у кулуарах. До сказаного слід додати й брак навіть на початок 1919 р. чіткої зовнішньополітичної програми у лідерів УНР. Про причини цього чітко висловився В.Винниченко: «Та й Антанти, що стояла в Одесі, було боязко; та й німців страшно; та й небезпечно більшовиків».

В умовах зовнішньої аґресії і фактично тотальної війни Директорія включила до своєї Декларації від 26 грудня 1918 р. аморфне положення: «В сфері міжнародних відносин Директорія стоїть на ґрунті цілковитого нейтралітету» 7. Спроба зайняти позицію стороннього, коли вирішувався статус-кво у Європі, означала самоусунення з політичної арени.

Шанс для налагодження зв’язків із США був. Американські аналітики попереджали свій уряд про неприпустимість абсолютизації російських антибільшовицьких сил. Аналітична група «Інквайєрі», створена при В.Вільсоні, стверджувала безальтернативність незалежності «неросійських національностей», підтримку суверенітету України, приєднання Східної Галичини до УНР і навіть проведення там плебісциту. Група «Інквайєрі» у 1919 р. розглядала Крим як частину України. Але керівники США обрали інший шлях.

§2. На периферії інтересів

Протягом 1921–1938 рр. вищі ешелони влади переможних держав Заходу «ані разу не висунули української проблеми як самостійної і розбиваючої єдність СРСР» 8. На довгих два десятиліття «українське питання» взагалі зникає з порядку денного серйозної політики США. Не маючи реальних важелів впливу на офіційний Вашинґтон, колишні лідери УНР, які опинилися в еміґрації, зосереджують свої зусилля на німецькій орієнтації.

Навіть в умовах ізоляціонізму США продовжили ставку на єдину Росію, про що свідчить визнання повноважень посла Тимчасового уряду у Вашинґтоні Бахметьєва від російських білоґвардійців.

Лише з розвитком подій у Європі серед дипломатів США починає зростати інтерес до українських проблем. Приміром, повірений у справах США в Австрії Дж.Мессерсміт 8 лютого 1935 р. закликав держдепартамент до контрдій у зв’язку з планами Гітлера в Україні 9.

Для прихильників суверенної України повторювалася ситуація 1918 р. Розраховувати на власні сили не доводилося, а «допомогу» обіцяла знову антидемократична Німеччина. У Вашинґтоні ж і за лічені місяці до початку Другої світової війни вважали розвал СРСР всього лише «стимулюванням» війни за територіальне наступництво 10. Як і 20 років тому, ідея незалежності України подавалась крізь призму «німецьких підступів». Американський дипломат у Варшаві Д.Біддл у звіті до Білого дому і держдепартаменту 15 грудня 1938 р. писав, що самовизначення українського народу інспірується Берліном. Ще певний час після початку німецького «походу на Схід» американські політики у ставленні до СРСР і України керувалися побоюваннями «балканізації» більше, ніж, можливо, навіть конфлікту з нацистами.

Показовим є такий момент. Після зустрічі з лідером оунівців у США О.Грановським помічник керівника європейського відділу держдепартаменту Л.Хендерсон 3 липня 1941 р. писав: «Я відповів йому, що нині уряд Сполучених Штатів не може визначити позицію щодо незалежності України».

Спробою відвертіших оцінок українських проблем позначені лише окремі документи американської дипломатії. У меморандумі Д.Пула керівництву держдепартаменту від 14 травня 1945 р. відзначалося: «...ніхто не може бути зацікавлений у створенні враження, нібито уряд Сполучених Штатів є безрозсудним прибічником невдоволених. Необхідно, передовсім у наш час, прийти до дружнього полагодження проблем з СРСР. Не слід робити нічого такого, що могло б підірвати ці зусилля».

Узагальнюючи ж позицію США в українському питанні 1938–1945 років, можна сказати, що в ній враховувались такі чинники: вимушений альянс з Радянським Союзом; черговий внутрішній розкол серед українців; опозиція західних союзників США перерозподілу кордонів у повоєнній Європі; і, врешті, — перемога над нацизмом як головна мета. За таких умов у США зосередились на передбаченні потенційного розвитку подій в Україні і навколо неї у повоєнні роки, перспективах ОУН-УПА тощо. Для Сполучених Штатів стабільність завжди була вищою за непевність від порушеного статус-кво.

§3. «Українське питання» і «холодна війна»

Із завершенням війни «українське питання» виходить на порядок денний здебільшого у зв’язку з ідеєю утворення ООН. США зайняли спершу жорстку позицію щодо окремого членства в ній УРСР. Принципові зміни, що тут відбулися, слід пов’язувати з підходами Лондона, котрий, прагнучи розширити власне представництво за рахунок членства колоній Великобританії, відповідним чином вплинув на Рузвельта. Позиція Лондона визначалась і вищим ступенем готовності продемонструвати несприйняття комуністичної ідеології. Прикладом служить сповнений наступальності виступ В.Черчілля у Фултоні і слідом за ним — виступ Г.Трумена у Нью-Йорку. Якщо британський лідер закликав до звільнення східноєвропейських народів, то президент США обережно заявив: «Ми віримо, що всім народам, готовим до самовизначення, слід дозволити вибір власної форми правління... без втручання будь-якого зовнішнього джерела». Ледь помітна на концептуальному рівні відмінність знайшла своє втілення у реальній ситуації, пов’язаній з Україною.

У листопаді 1946 р. уряд Великобританії порушив питання про встановлення дипломатичних зв’язків з УРСР. Реакція США надійшла у червні 1947 р. на рівні послання директора управління європейських справ держдепартаменту Г.Маттеуса держсекретареві Ачесону. Складалося воно з двох частин: «Вигоди» і «Невигоди». У першій, зокрема, говорилося: «Встановлення безпосередніх дипломатичних зв’язків з Україною дало б урядові цінний пост підслуховування в одній з найважливіших республік Радянського Союзу», що дало б змогу Вашинґтону завчасно одержувати інформацію і враховувати її у відносинах з СРСР. У другій частині послання відзначалося: «Окреме визнання України призвело б до більшого ускладнення наших зв’язків з Радянським Союзом і дало б радянському урядові можливості для маневрів у спробах реалізації власних специфічних інтересів у міжнародних справах». Виходячи з таких ультрапрагматичних міркувань, Маттеус звів свої пропозиції до того, щоб «притримати рішення у цій справі до тих пір, поки не побачимо, чи вдалося встановити безпосередні зв’язки британцям і чи принесло це їм якісь переваги». Інші документи держдепартаменту підтверджують другорядність власне України у стратегічних намірах США.

До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння даллесівську доктрину «визволення», а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН–УПА, політика США в «українському питанні» базувалася на принципах, закладених у документі «Цілі Сполучених Штатів щодо Росії», розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.

У документі наголошувалось на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов’язково визнає незалежність України недійсною. Але, завершується документ, якщо український народ покаже помилковість таких суджень, він підтвердить «моральне право України на самостійний статус».

 Таким чином, у зовнішньополітичних службах США підходи до «українського питання» у період від його першої появи на американському політичному «небосхилі» (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН–УПА і приходу до влади у Білому домі Д.Ейзенхауера визначались ситуативністю. Тлумачилось воно не крізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Не бажаючи створювати додаткових проблем у стосунках з Москвою та балансуючи між політикою ізоляціонізму й інтервенціонізму, Вашинґтон ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Білий дім і держдепартамент розглядали політичний курс в «українському питанні» у річищі російської, чи радянської політики. Сам термін «Україна» використовувався майже винятково у матеріалах закритого характеру 11.

Посутнє значення має висновок професора з Лондона Г.Макдональда про те, що «українські націоналістичні організації ніколи не здобули політичної влади чи згуртованості, достатніх для впливу на стратегічні пріоритети західних держав... законність Радянської держави у рамках кордонів 1941 р. та її геостратегічна присутність у Східній Європі сприймались як безперечні» 12. Ці слова безумовно стосуються і ситуації 1917–1922 рр., і подій 1938 — початку 1950-х років. Водночас документи свідчать, що американський держдепартамент постійно тримав події в Україні у своєму полі зору. На початок 50-х рр. все ще давався взнаки стереотип ізоляціонізму, що його історик Я.Пеленський визначив як «концепцію непередрішенства» 13.

Лише усвідомивши, що такий підхід починає дискредитувати США в очах колоніальних народів, американські аналітики на початку 50-х рр. ініціюють розробку закону про поневолені нації. Поштовхом послужило й те, що Вашинґтон дедалі більше виглядав як речник поневолення, а Москва — як поборник національного самовизначення. У концептуальному плані почався поступовий відхід американських політологів від великоруської схеми історії СРСР.

Поступово українські проблеми ширше проникають в американські державні кола. Інтерес посилюється нарощуванням Москвою антинаціоналістичної боротьби. Перед Вашинґтоном постає проблема вироблення нових концептуальних підходів. До цього спонукали й активні зусилля СРСР, щоб витіснити американський капітал з «третього світу». Показовим стало створення у 1954 р. при безпосередній участі держсекретаря Дж.Ф.Даллaса Асамблеї поневолених європейських націй, а згодом і Американського комітету поневолених націй на чолі з колишнім президентом Г.Гувером.

Наприкінці 1952 р. у Нью-Йорку виходить у світ брошура «Дух незалежності: Америка та Україна» з вступним словом сенатора Б.Муді та зверненням міністра внутрішніх справ США О.Чепмена. Стривожене посольство СРСР терміново розсилає її у перекладі до ЦК КПРС і КПУ, МЗС СРСР і УРСР «для вжиття відповідних заходів». Найбільший сполох у компартійному керівництві викликало порівняння сенатором «нинішнього періоду в історії України» з подіями у США періоду боротьби за незалежність.