Стан та перспективи міжнародного співробітництва України в енергетичній сфері, Детальна інформація

СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ В ЕНЕРГЕТИЧНІЙ СФЕРІ

Розвиток зовнішнього співробітництва, зокрема, в енергетичній сфері, є надзвичайно важливим чинником функціонування економіки України. Концептуальна невизначеність та низький рівень організаційно-економічної роботи зовнішньополітичних структур щодо міжнародного співробітництва України в енергетичній сфері перешкоджають українським підприємствам налагодити плідну співпрацю з іншими країнами. Неефективне співробітництво з Росією — основним партнером України в енергетичній сфері стало приводом, хоча і формальним, для зміни керівництва українського зовнішньополітичного відомства.

На сьогодні не тільки в національній свідомості українського народу, а навіть на державному рівні не закріплені та не розроблені національні інтереси і відповідні загрози національним інтересам, основні геополітичні пріоритети та стратегічні партнери. З півтора десятка країн, з якими Україна задекларувала стратегічне партнерство, майже половина не має спільних з Україною інтересів, а співробітництво в політичній та економічній сферах із більшості з них має незначний рівень. Тому, можна стверджувати, що на сьогодні Україна не має стабільних стратегічних партнерів серед країн світу. Створення умов для постійного та ефективного співробітництва в усіх сферах, та пошук стратегічних партнерів є важливим питанням для України в умовах становлення держави.

Протиріччя між наявністю власних енергоресурсів країн та потребами в них, вичерпність запасів паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР) і зростання масштабів екологічних проблем, пов’язаних з їхнім видобутком, транспортуванням, перетворенням та споживанням, обумовлюють тенденцію до загострення енергетичних питань у життєдіяльності людства, кожної окремої країни. Внаслідок цього боротьба за володіння енергоресурсами, право їх транспортування, вплив на ринок енергоносіїв стали сьогодні найважливішими чинниками реалізації інтересів держав світу, їхньої політичної поведінки, базою для політичних та економічних союзів і навіть джерелом міжнародних конфліктів.

Україна належить до енергодефіцитних країн, оскільки за рахунок власних джерел ПЕР вона задовольняє свої потреби лише на 47—49%. За рахунок власного видобутку покривається 10—12% потреб у нафті та 20—25% — у природному газі. Тому, від того як буде розвиватися світова геополітична та геоекономічна ситуація в енергетичній площині, значною мірою будуть залежати умови функціонування економіки та ПЕК України.

В умовах майже повної залежності від постачання енергоносіїв із Росії, заходи щодо диверсифікації джерел надходження енергоносіїв, насамперед природного газу та нафти, повинні розглядатися як ключовий елемент забезпечення національної безпеки держави і створення умов для сталої роботи та розвитку ПЕК. Це потребує термінової розробки концепції довгострокової енергетичної політики України, наріжним каменем якої мають стати заходи з диверсифікації.

Багатовекторність українського зовнішньополітичного курсу останнім часом викликає багато нарікань, як ззовні, так і в самій Україні. В енергетичній сфері вона трактується ще більш неадекватно, що має під собою певне підгрунтя. Так, представники крайніх партій виступають або за миттєве від’єд- нання від російських газонафтопроводів і за співробітництво тільки з європейською та світовою спільнотою, або навпаки — за прямування в кільватері російської політики в надії отримати дешеві енергоносії. Результуючий вектор кількох рівних та протилежно спрямованих векторів, як відомо, дорівнює нулю. Тобто, зовнішньополітичний курс не повинен бути заполітизованим і спрямовуватися тільки на Захід, або тільки на Росію. Прийняття державних рішень повинно визначатися лише при їх відповідності національним інтересам України на основі міжнародного права та економічної доцільності. Така прагматична спрямованість і має стати основним вектором українського зовнішньополітичного курсу.

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У СФЕРІ ПЕК

Український ПЕК, з огляду на існуючі потужності, має великий експортний потенціал. Окрім традиційно високого рівня надання транспортних послуг, сьогодні цей потенціал використовується вкрай незадовільно. Найважливішою ланкою нафтогазового комплексу України є нафто- і газотранспортна системи, які забезпечують транспортування енергоносіїв як споживачам в Україні, так і виконують транзитні поставки російських газу та нафти до країн Центральної та Південної Європи.

Трубопровідний транспорт. Послуги українського газонафтопровідного транзитного транспорту залишаються на довгострокову перспективу важливим елементом експортного потенціалу країни. Завдяки вигідному географічному розташуванню України — на перехресті торгових шляхів між Європою та Азією — транзит енергоносіїв відіграє важливу роль в її економіці і має значний потенціал для збільшення обсягів вантажоперевезень. Важливим є також врахування «транзитного» фактору як вагомого джерела зміцнення економіки, і, відповідно, укріплення незалежності України за рахунок інтеграції в економіку країн СНД і Європи.

За останні кілька років намітилися тенденції до зменшення обсягів транспортування енергоносіїв трубопровідним транспортом України внаслідок розробки Росією стратегії обходу української території.

Тривожним симптомом для України є заява президента Єврокомісії Р.Проді щодо будівництва газопроводу, яке має за мету зменшити проходження транзитного російського газу по українській території на 16 млрд. куб. м на рік, через Польщу та Словаччину з огляду на їх прагнення до ЄС. Підтримка цієї пропозиції керівниками окремих країн, чиновниками ЄС та менеджерами нафтових компаній свідчить про їхню занепокоєність діями України щодо несанкціонованого відбору російського газу. Це не має ніякого політичного підгрунтя і не є підтримкою «підступних» планів Росії. Тому, що, наприклад, минулого року (кінець листопаду 1999р.) внаслідок несанкціонованого відбору Україною російського транзитного газу, який призначався Туреччині, тиск газу в її трубопроводах впав на 40%. Наслідками цього стала зупинка трьох великих електростанцій, що призвело до масових відключень промислових підприємств у великих містах Туреччини.

В умовах жорсткої конкуренції перевізників відносно транзиту ефективна митна політика та суворе дотримання підписаних Україною міжнародних угод та договорів має сприяти залученню транзитних потоків.

Газопровідний транспорт. Газотранспортна система (ГТС) України є однією з найпотужніших у Європі після російської. Її щорічна пропускна спроможність становить 290 млрд. куб. м на вході ГТС та 170 млрд. куб. м на виході. Обсяги транзитного газу у 1999р. становили 119 млрд. куб. м.

Важливим напрямом співробітництва з Росією є розширення транзитної мережі експортування російського газу. Перспективними проектами, з точки зору збільшення пропускної спроможності ГТС, є будівництво компресорних станцій на магістральному газопроводі Торжок—Долина та будівництво газопроводу Тальне—Ананьїв—Ізмаїл. Виконання інвестиційних проектів щодо розширення ГТС дозволить збільшити транзит газу до Європи на майже 50 млрд. куб. м.

Для запобігання зменшення обсягів транзиту газу з Росії та у подальшому для збільшення його обсягів необхідно враховувати її інтереси щодо експлуатації української газотранспортної системи. Одним із варіантів такої спільної діяльності могло б стати створення транснаціональної газотранспортної компанії (з метою приватизації ГТС), до якої би увійшли: Україна (не менше 50% плюс одна акція), Росія та стратегічний інвестор. Наявність третьої сторони (нафтова ТНК) забезпечить: надходження коштів на реконструкцію і модернізацію; виключення можливості прийняття економічно недоцільних рішень з політичних міркувань; залучення українських підприємств та фахівців до міжнародних проектів; прозорість газового бізнесу та перехід на грошові розрахунки; підвищення рівня управління системою; зменшення енерговитрат при експлуатації системи; погашення боргів Росії за спожитий газ тощо.

Розширення української газотранспортної системи та її приватизація не вирішують повністю проблеми стабільного забезпечення України газом без диверсифікації джерел його надходження. Ця проблема є, по-перше, питанням налагодження нормальних стосунків з РФ для транспортування газу з Туркменістану, Казахстану та Узбекистану через російську територію. Без покращання відносин з Росією стабільні та економічно доцільні поставки газу з цих країн неможливі, попри підписання будь- яких угод з ними. По-друге, конче необхідним вже у найближчий час є створення міжнародних консорціумів для залучення коштів на фінансування великими нафтовими ТНК та світовими фінансовими донорами проектів транспортування газу в Україну з Норвегії (через Польщу), Ірану (через Вірменію, Грузію та Росію, або через Туреччину, Болгарію, Румунію), Азербайджану (через Туреччину), постачання зрідженого природного газу з Прикаспійських країн за умови отримання низькотемпературних технологій та обладнання. Україна самостійно не здатна реалізувати такі диверсифікаційні проекти внаслідок їх високої вартості.

Нафтопровідний транспорт. Довжина магістральних нафтопроводів складає близько 4 тис. км загальною потужністю з прийому нафти 125 млн. т на рік, по транзиту — 65 млн. т на рік; протяжність нафтопродуктопроводів — 4,5 тис. км. Загальні обсяги транзитного транспортування нафти стабілізувалися і в 1999р. склали майже 60 млн. т.

Як відомо, ще минулого року Росія визнала за доцільне будівництво гілки нафтопроводу «Суходольная-Родионовская» в обхід України, що може зменшити обсяги транзиту нафти.

Постачання нафти на НПЗ України. Основними постачальниками нафти в Україну є Росія та Казахстан (у 1999р. для НПЗ України поставлено нафти: з Росії — 8,5 млн. т, з Казахстану — 1,37 млн. т). Обсяги поставок нафти з Казахстану залежать від квот, що виділяє Росія для транспортування через свою нафтопровідну систему. За вісім місяців 2000р. на НПЗ поставлено 4,8 млн. т нафти, що складає лише 56% від поставок минулого року (1,68 млн. т — власний видобуток, 2,09 млн. т — з Росії та 1,08 млн. т з Казахстану). Завантаженість нафтою українських НПЗ склала 13,5% проти 22% у минулому році.

Для забезпечення українських НПЗ нафтою найважливішим завданням має стати вирішення проблемних питань знов-таки з Росією. Протягом останніх років РФ постійно збільшувала ставки вивізного мита на нафту при цьому у відповідності до російського законодавства компанії, які експортують нафту в Україну, не відшкодовується ПДВ. 30 вересня поточного року російський прем’єр- міністр М.Касьянов підписав постанову про чергове підвищення ставок експортного мита на нафту та нафтопродукти: мито на нафту вже складає EUR34 за 1 т (зараз EUR27 за 1 т), на дизпаливо — EUR32 (зараз EUR25), на мазут — EUR27 (зараз EUR20).

В таких умовах Україні необхідно диверсифікувати джерела надходження нафти. Проблема диверсифікації джерел постачання нафти в Україну має вирішуватись, на відміну від проблеми поставок газу, в більш широкому аспекті, з урахуванням стану НПЗ (глибини переробки нафти) і конкуренції при імпорті нафтопродуктів з Росії, Білорусі, Литви, Азербайджану, Болгарії, Греції.

Географічне розташування України теоретично дозволяє задіяти різноманітні джерела поставки нафти, а саме: Азербайджан, Казахстан, країни Близького та Середнього Сходу та інші. Але економічну доцільність постачання нафти визначають транспортні видатки та глибина переробки нафти на українських НПЗ.

Одним з найбільш реальних шляхів інтеграції України до загальноєвропейського ринку нафти є створення Євро-Азіатського нафтотранспортного коридору Баку—Супса—Одеса—Броди—Європа (ЄАНТК), завдяки якому можливо транспортувати каспійську нафту в Україну та далі до інших європейських країн. Вирішальним важелем впливу для залучення каспійської нафти до українського транзитного маршруту є низькі транзитні тарифи та збереження якості нафти.

На думку експертів, найбільш економічно привабливим для України є маршрут від Бродів і далі по існуючому нафтопроводу «Дружба» безпосередньо до НПЗ країн Європи, із подальшим виходом на порт Омішаль (Хорватія) на Адріатичному морі. Цей порт може приймати танкери дедвейтом до 0,5 млн. т (у 3—4 рази більше ніж порти Балтії та Чорного моря), що дозволяє здійснити міжконтинентальні перевезення нафти до США.

На жаль, у найближчі кілька років перспективи успішної реалізації проекту ЄАНТК мають досить низьку імовірність, тобто виконання проекту може значно затриматися. По-перше, відсутні конкретні домовленості (угоди та договори) щодо забезпечення необхідних обсягів нафти, закупівлі транзитної нафти та відносно будівництва зв’язувальних трубопроводів поза територією України. По- друге, у найближчі п’ять років жодна окремо взята Прикаспійська країна не в змозі забезпечити український нафтопровід нафтою в обсягах, які б дозволили рентабельно його експлуатувати. По-третє, проект не має достатнього фінансування, та в самій Україні ще й досі точаться суперечки щодо його доцільності. По-четверте, існують конкурентні маршрути прокладання нафтопроводу, які мають значні переваги — менш протяжний маршрут через Іран; проект Баку—Джейхан, що підтримують США, незважаючи на його значні недоліки. Слід відмітити, що кандидат у президенти США Дж.Буш вважає політику адміністрації президента США Б.Клінтона у Каспійському регіоні щодо спрямування каспійської нафти до турецького Джейхану помилковою.

Таким чином, реалізація проекту ЄАНТК може вирішити стратегічне питання як диверсифікації транзитних маршрутів, так і диверсифікації поставок нафти на НПЗ України. У зв’язку з чим треба терміново вирішити питання із зацікавленими країнами щодо: підписання відповідних договорів з компаніями, які видобувають та купують нафту, і міждержавних угод з країнами-експортерами та імпортерами нафти; будівництва з’єднувальних трубопроводів на території інших країн та підключення до них українського нафтопроводу; фінансування будівництва і термінів введення зазначених об’єктів в експлуатацію.

При цьому Україні необхідно дещо змінити акценти у переговорному процесі щодо вирішення питання поставок нафти: з Азербайджану в Казахстан, оскільки вже через 7—9 років розрив між обсягами видобутку нафти двох країн може скласти 70—80 млн. т нафти на рік на користь Казахстану; з міждержавних відносин з Казахстаном та Азербайджаном на нафтові ТНК, оскільки в цих країнах іноземним компаніям належить біля 75—80% родовищ нафти. Також треба враховувати, що питання постачання нафти на НПЗ в Україні внаслідок приватизації та передачі в управління ряду НПЗ є значною мірою проблемою господарюючих суб’єктів інших країн, насамперед Росії. Тобто держава може впливати на приватизовані НПЗ переважно непрямими методами. Водночас, навіть після приватизації російськими компаніями українських НПЗ, нові володарі нафтопереробних заводів, якими би впливовими вони не були, не здатні протистояти державній дискримінаційній політиці РФ щодо України.

Експорт-імпорт нафтопродуктів. Географія експортно-імпортних операцій з нафтопродуктами в Україні охоплює десятки країн і демонструє, здебільшого, пріоритети українських трейдерів, які визначаються недосконалістю державної політики та постійними змінами законодавчого поля в цій сфері.

Україна імпортує нафтопродукти з понад двадцяти країн світу. Значне зменшення поставок нафтопродуктів у 1999р. (імпортовано майже 1,75 млн. дизельного палива, що менше на 9% у порівнянні з 1998р., і 1,65 млн. т бензинів, що менше на 22% ніж у 1998р.) від традиційних постачальників — Росії, Білорусі та Литви — було компенсовано надходження нафтопродуктів з Латвії, Естонії, Румунії, Греції, Азербайджану. Вагоме зменшення надходжень з Росії є результатом загострення відносин із північним сусідом, підвищення нею тарифів на нафту та нафтопродукти і зростання цін на нафту на світовому ринку.