Моє село - Прокурава, Детальна інформація

Населення займалося випасом худоби , особливо розводили овець, кіз. Виробляли різні дерев’яні предмети хатнього вжитку : ложки, макогони, тачівки, маглівниці, лопати, коновки, бербениці. В лісі збирали ягоди, гриби, які сушили. З цими виробами та сушеними грибами йшли в Косів і Коломию, або аж за Дністер і там міняли на зерно – хліб. Повертались із заробком додому.

Як подають джерел з 1880 року у селі Прокурава була церква Непорочної Діви Марії. Це була церква дерев’яною та в тому часі дуже старою. Само вже село в тому часі належало до парафії села Шешори, яка віддалена на 12 км.

За тематизмом з 1935 року в селі Прокурава була церква Соборно Пречистої Діви Марії, побудована в 1889 році, в які було 1267 парафіян. Душ пастирем для парафіян був отець Миколай Кейван народжений у 1864 році, рукоположений 1897 році. Був одружений. По церкві діяло церковне братство без статутів та Товариство Апостольської Молитви, які у досить великій мірі , причинилися до піднесення громадсько – церковної діяльності серед мешканців села.

Багатьом біднякам доводилось наймитувати своїх багачів куркулів, які мали по 15-18 га землі, в селі діяли опришки. В опришках з села був Мосорук (ім’я невідоме), 1817 року народження. Сам він був ватажком. Опришки проходили через гори: Тарниця, брусний, які знаходяться на території села Прокурава. На горі Брусний в селі ще й досі є великий камінь, в якому є печера. Тут перебував Довбуш і цей камінь назвали його іменем.

1.Тематизм Станіславської єпархії з 1935 року.

2.З уст Чекурака Романа Петровича.

Щодо культурно – освітньої праці, то вона концентрувалася в читальні “Просвіта”, де були аматорські гуртки, хори і бібліотека. Громадсько – політичну роботу проводили головним чином радикальна партія і УНДО (Українська Національно Демократична Організація). Радикальна партія була дує популярна на Гуцульщині. При цьому треба зазначити, що радикальна партія під час польської окупації займалася не тільки підготовкою та проведенням виборів до місцевих урядів, чого досі не було.

Молодь села за часів австро – угорської окупації горнулася до спортивної організації “Січ”, а за польської окупації до таких спортивних організацій як “Луг” і “Каменярі”. В цих спортивних організаціях якраз і проходило організоване життя місцевої влади.

В селі існували світські організації, як для прикладу, читальня 2Просвіти”. Із її звіту з 1.01.1906 року можна довідатись, що читальня мала 31 членів, а в її бібліотеці було 72 книжки. Головою читальні був отець Іван Рогужинський.

А через два роки пізніше, тобто на день 31 грудня 1909 року читальня “Просвіти” начислювала 32 члени. У бібліотеці читального залу налічувалось 81 книжка та головою читальні був далі отець Рогужинський.

Коли почалася перша світова війна 1914 року в селі організувався загін українських січових стрільців на чолі з Герасим’юком Іваном Онуфрійовичем.

“Громадський голос”, Львів 21 липня 1934, с. 2.

Звіт товариства “Просвіти” від 1.01.1906 до 1907 років. с. 87

Календар “Просвіти” з 1910 року.

А саме молоді відважні хлопці Прокуравські: Бойцуняк Дмитро, Годим’як Федір , Данилюк Іван, Лавринюк Юрій, Лавринюк Василь, Лесюк Петро, Лесюк Юрій, Максим’юк Микола, Микитин Іван, Микитин Ілля, Микитин Максим, Микитин Петро, Микитин Дмитро, Матійчук Федір, Матічук Ілля, Матійчук Петро, Мосорук Ілля, Нерестюк Юрій, Павлюк Василь, Павлюк Петро, Павлюк Ілля, Павлюк Микола, Павлюк Михайло, Петрів Дмитро, Петрицюк Василь, Сіщук Михайло, Сіщук Микола, Словак Кирило, Тарасюк Василь, Федорук Микола.

Не повернулися додому Павлюк Петро, Петрів Дмитро, Павлюк Ілля, Микитин Максим, Максим’юк Микола, Нерест юк Юрій, Лесюк Юрій, Микитин Іван, Матійчук Ілля.

Микитин Дмитро Федорович перейшов на бік Червоної Армії і брав участь у встановленні Радянської влади на Вінниччині , жив донедавна в селі Тарасівці.

Як і по всій Галичині, 1937 році в нашому селі в честь шани і пам’яті загиблим січовим стрільцям була висипана могила, яка на жаль , місцевою владою за сталінським наказом стерта з лиця землі.

В наші дні 30 червня 1991 року відновлена могила Січовим стрільцям на тому самому місці. Автор – Матійчук Богдан Михайлович.

З 1920 року Галичина опинилася під Польщею . Став інший правитель але життя продовжується. Став новий уряд не кращий за австрійський. Відновила свою діяльність школа, прийшли нові вчителі: сім’я Костецьких – Станіслав і Ванда. Поляки по національності але добре володіли українською мовою. Всі предмети викладались українською мовою і був урок польської мови. Ці вчителі намагались залучити селян до шляхетства, але селяни маючи національну гордість, не йшли на це за винятком тих хто хотів посісти урядове крісло.

Це солтис, побережник (лісник). Поліція та ін. Таких у селі було небагато і в школі відчувався дух ополячення з боку вчителів, як і в роки після другої світової війни русифікація українського народу.

Передові , прогресивні люди села у 1925 році створили для дітей “Рідну школу” в приміщенні сільського дяка Строчка Василя. Ця хата є ще й зараз. Вчителя запросили з села Мишин Коломийського повіту Кравчука Михайла.

На відміну від державної школи, у Рідній школі більш досконаліше вивчали історію України, українську літературу, мову і інші предмети. Якщо з державної школи з своїми знаннями школярі не могли поступити до гімназії, то після закінчення рідної школи мали вищі знання і могли продовжити навчання. В Рідній школі ніхто не принижував дітей , не бив, не обзивав хлопами і діти вчились з охотою.

У 1927 році селяни, яким не було байду, до культурного розвитку села, вирішили з церковним братством на чолі з священиком Жибчиним та братством тверезості при допомозі львівського “Матірного то товариства” організувати будівництво Народного Дому – читальні. Ініціатори і активісти будівництва читальні: Герасим’юк Іван Онуфрійович, Федорук Микола Онуфрійович, Бойчук Іван Миколайович, Строчук Юрій Іванович, Максим’юк Андрій Іванович, Микитин Микола Романович, Нерест юк Андрій Григорович. У 1927 році будівництво закінчено і священик Рибчин освятив народний дім . Перший самодіяльний виступ організувало товариство “Луг”. Дальшим організатором художньої самодіяльності був режисер Макогонський. Він підготував виставу “про що Тиса шелестить”. Є ще у селі один з учасників цієї вистави – Шелюжак Андрій Ілліч. Ця вистава , невідомо якого автора, про героїчні і ранні діла нашого славного козацтва.

Щоб поставити таку виставу треба було багато клопотань і дозволу польського уряду. За дозвіл треба було платити гроші. Люди на це не жаліли грошей і допомагали.

У 20-х роках в селі було дуже розвинуте ложкарство . Було 94 ложкарі. С поміж них були ложкарі вищого класу чиї ложки і полодники транспортувалися до Варшави – це Бойцуняк Федір, Микитин Василь та ін. З ткачів , яка найперша пройшла добру проктику по ткацтву в Косовських майстрів в Горбових – то була Микитин Варвара Паліївна. ЇЇ ткацтво славилося у вищих чинах Варшави, Кракова, Львова. Люди в нашому селі в більшості жли бідно. В Прокураві 1921 року було 211 будинків, 1042 жителі, а в 1931 році 254 будинки 1193 жителі. У 1934 році Прокураву приєднали до Брусторської парафії , в якій служив священиком Миколай Кейван. В цьому ж році прибула в село ще одна вчителька, теж полька, бо українці не діставали посад, вчилося мало людей, так як польський уряд робив різні перешкоди, щоб українців якнайменше вчилося у вищих навчальних закладах.

Польський уряд стояв на перешкоді розвитку культури. Забороняв ставити вистави Старицького, Кропивницького, Карпенка – Карого, Котляревського та ін. Але в нашому селі люди творчі, мабуть сама природа створила їх такими, і незважаючи різні утиски влади народ творив мистецтво, піднімав свій культурний рівень життя.

Товариство “Луг” готувало концерти, забави, фестони, великодні ігри, зустрічі Івана – Купала та інші. Купували книжки наших українських письменників. Кобзар Т.Г.Шевченка був настільною книгою поряд з Біблією в багатьох сім’ях.

В селі були люди, які цікавилися прогресивним життям своїх братів Східної України (Великої).

Вони діставали літературу, читали її, розповсюджували серед селян і навколишніх сіл. Це Ткачук Микола Васильович, Титович Юрій Максимович. Всі Галичани мріяли про возз’єднання з Східною Україною, хоч лякав усіх сталінський режим. Бо нелегальним шляхом довідувалися і про штучний голод на Україні 20-х років і 1933 року, про організацію колгоспів, яка не подобалася людям, про винищення інтелігенції, про репресії. Але однак життя за панської Польщі було теж нестерпним і жителі Галичини з радістю зустріли Радянську владу, надіючись на краще.