Історія Маріуполя в його підприємствах та культурних закладах, Детальна інформація

Саме в Маріуполі, а не в Києві, не у Львові, який хизується своїми культурними традиціями, і навіть не в красуні Одесі перебуває найстаріший на Україні драматичний театр. За віком він буквально кілька років молодшою першого публічного театру Російської імперії. Трупа завжди грала і продовжує грати російською. Місто надзвичайно театральне, тут чекають і дуже тепло приймають столичних (практично кожні два тижні афіші повідомляють про приїзд черговий московської «зірки») і не столичних гастролерів. До речі, мало кому це відомо, але саме в Маріуполі скінчив свій земний шлях великий дресирувальник Дуров. Але свій театр — це особлива стаття. (1)

Якщо звернутися до історичної довідки про театральну історію Маріуполя, то легко встановити рік народження театру - 1847 рік, - як правило, в багатьох містах світу театральне літочислення починається від першого уявлення заїжджої трупи. Але в 1878 року жителем Маріуполя Василем Леонтьевичем Шаповаловим було побудовано театральне будинок, зібрано власна трупа. На сцені так званого Концертного залу грали свої спектаклі гастролери на чолі з видатними діячами мистецтва України - М.Л. Кропивницьким, І.К. Карпенко-Карим, П.К. Саксаганським, М.П. Старицьким. У Маріупольському театрі починала свою діяльність М.П. Линицкая, одна з перших в країні удостоенная звання народної артистки СССР.В передреволюційні роки маріупольці дивилися своєму театрі спектаклі участю знаменитих Н.І. Собольщикова-Самарина, Г.К. Федотова, В.Э. Мейерхольда.В радянські часи помітного світанку маріупольський театр досяг у передвоєнні роки під керівництвом заслуженого артиста РРФСР А.С. Ходырева. Війна перервала творчу життя театру. Але відразу ж після вигнання фашистів з міста він відновив свою діяльність - на чолі його знову був А. Ходирев. Під час окупації фашисти зруйнували будинок театру. І воно було знову відбудовано у самому центрі міста прекрасна, сучасна споруда. Тут в 1959 року почав працювати театр, отримавши назву Донецького державного. Чому ж Маріупольський театр носить таке довге назву: Донецький обласний російський драматичний театр (м. Маріуполь), із чим це пов'язано. Виявляється, із чинним на в період 1950-60 р.р. правилами, новий театр міг бути побудовано лише обласному центрі, не нижче. Виходячи з цього положення, перспектив в набуття власного професіональної театральної колективу у Маріуполя не було. Велика заслуга в тому, що вдалося обійти цю директиву, належить Костянтину Олейниченко, який очолював той час міську партійну організацію. А також підтримка керівництва Донецька. В усіх клопотаннях, в вище що стоять органи значилося, йдеться йде про створення обласного драматичного театру, а вже потім писалося, що мовляв, через різних об'єктивних причин будинок для нового установи культури доцільно звести в "близлежайшем місті Жданове". "Номер", так би мовити, пройшов. Саме з відтоді на афішах значиться: "Донецький російський драматичний театр", а в дужках - "місто Маріуполь". Робота закипіла. Будівельні роботи проводилися важко, позначалося нестача матеріалів, фінансування. Але все ж, 2 листопада 1960 року, рівно 43 роки тому, театр відсвяткував свій день народження. Перший прем'єрний спектакль, вийшов в новому будинку, був за п'єсою Олексія Арбузова "Іркутська історія". Зал був заповнений вщерть не тільки в день відкриття. У наступні дні народ все валив і валив, у кас натовпами стояли люди. Квитки купувалися "по блату", гра акторів було прийнято маріупольським глядачем, великим захопленням.

Життя Донецького обласного російського драматичного театру нагадує хвилясту лінію.

Трупа вистоювала в найважчі для провінційних театрів часи, так у початку 90-х, коли безліч обласних сцен практично припинило своє існування (в столиці Тиви, наприклад, дають не більше двох спектаклів на тиждень), маріупольський театр, офіційно не змінюючи свого статусу, став ставити лише… комедії. Не впадаючи в націоналістичну істерію, грали Гоголя, Чехова, Гашека. Цим артисти зберегли старого глядача і зростили нового, коли один за одним закривалися заводи, санаторії, марніло пароплавство. Ті часи, на щастя, минули. І театр знову ставить серйозне і трагічне.

Сучасний Маріуполь і його городяни можуть сміливо пишатися найстарішим драматичним театром України.

Школа мистецтв

1953 - 1954 навчальний рік - перший для Дитячій музичної школи №1. У школі працюють 6 викладачів, навчаючи 50 учнів (грі на скрипці - 11, на фортепіано - 39).

1992 рік - Дитяча музична школа №1 перетворена в Дитячу школу мистецтв.

2000 - 2001 навчальний рік - 47-й на 5 відділеннях школи - музичному, хоровому, хореографічному, художньому, загально-естетичному викладають 97 викладачів, навчаючи 861 учня:

- грі на музичних інструментах (фортепіано, скрипка, віолончель, баян, акордеон, гітара, домра, цимбали, флейта, саксофон, труба, тромбон, ударні інструменти, синтезатор);

- сольфеджіо, теорії і історії музики, основ диригування;

- до класичного, народно - сценічного, історико - побутового танцям, історії балету;

- малюнком, живопису, скульптурі, композиції, історії мистецтва;

Творчі інтереси дітей стимулюються можливістю вивчення предмета на вибір (додатковий музичний інструмент, постановка голоси, композиторські творчість, основи акторського майстерності, фехтування, постановка музичних спектаклів, у тому числі англійською мовою, комп'ютерна графіка), участю в концертних виступах, конкурсах, оглядах і виставках. У рамках надання платних послуг поновлена робота підготовчої групи для дітей 5 - 6 років, плануються факультативи іноземної мови, комп'ютерної підготовки, різні загальноестетичні цикли.

Торік у 84 випускника закінчили школу.

ПДТУ

Приазовський державний технічний університет Волошин В'ячеславе Степановичу – ректор, професор, доктор технічних наук, академік Міжнародної екологічної академії, дійсний член Нью-Йоркської академії наук. Розташований у мальовничому місці на березі Азовського моря, ПДТУ є великим регіональним державним вищим навчальним закладом України, має ІV рівень акредитації. Тут одночасно навчається більш 10 тисяч студентів, працює аспірантура і докторантура, щороку відкриваються нові спеціальності. Створений в 1930 року як металургійний інститут, котрий готував інженерів за п'ятьма спеціальностей, він за роки свого існування виріс університет, що здійснює підготовку не тільки інженерів, а й філологів, перекладачів, педагогів, музикознавців, економістів, а всього - із 40 спеціальностей. Сьогодні в ПГТУ ведеться навчання (форми навчання – очна, заочна і екстернат) на 10 факультетах: металургійному, енергетичному, економічному, механіко-машинобудівному, зварочному, інформаційних технологій, транспортних технологій, гуманітарному, інженерно–педагогічному, інженерної та мовної підготовки іноземних громадян. У складі університету: два науково-дослідних інституту, інститут підвищення кваліфікації, три технікуму, технічний ліцей, науково-дослідні лабораторії і центри, а також: 9 навчальних корпусів, 2 упорядкованих гуртожитки, наукова бібліотека, спортивний комплекс, спортивно-оздоровчий центр на березі Азовського моря, музичний театр-студія, численні колективи художньої самодіяльності. Університет відомий в Україні і за її межами своїм викладацьким потенціалом, науковими школами. За успіхи, досягнуті в галузі освіти і науки, університет нагороджений орденом «За розвиток науки і освіти – 2000 р.», бронзової медаллю на виставці «Сучасна освіта в Україні – 2001 р.», Дипломом лауреата рейтингу «100 кращих підприємств України» у номінації «Вища освіта» – 2003 р.». іншими нагородами.

Ліцей

Маріупольський міський ліцей засновано на ґрунті школи № 7 в 1995 році. Його приміщення побудовано в сумнозвісному 37 році і десятиріччями ніхто не згадував, що будівля час від часу потребує капітального ремонту. Дійшло до того, що в 1982 році спортзал набув аварійного стану і займатися там було категорично заборонено, а школу №7 було виселено із будівлі.

Але завдяки директору ліцею Ніни Іванівни Феминиченко зараз будівля ліцею є одною з прикрас центру міста. Сучасно відремонтований фасад доповнює красивий фонтан на подвір’ї. Директор удостоєна звання “Відмінник народної освіти”. Разом з нею “відмінниками” стали ще 85 викладачів ліцею. Вища категорія присвоєна 28 викладачам.

Учні ліцею стають переможцями Всеукраїнських конкурсів і олімпіад, чим прославляють Маріуполь. (3)

Друковані видання

На мою думку, саме завдяки високій культурі преси і видавництва Маріуполя, я обрала свою спеціальність видавничою справою та редагування. На сьогоднішній день в Маріуполі видається близько п’ятнадцяти друкованих видань (точної цифри назвати не можна, бо вони постійно то з’являються, то зникають). Половина з них – це газети з рекламними оголошеннями або зі статтями, знайденими в мережі Інтернет, і ніякої цінності для культури Маріуполя вони не несуть. Але є такі газети, на сторінках яких правдиво відображенні події в місті, і через кілька десятків років вони стануть ґрунтом для написання підручників з краєзнавства та історії. Це “Приазовський робочий”, “Маріупольський тиждень”, “Привіт, діти!”, “Елліни Приазов’я” (щомісячна газета маріупольських греків) та газети металургійних заводів – “Азовстлець” і “Іллічивець”, які відображають на своїх шпальтах життя заводів та їх працівників.

На двох із цих газет я б і хотіла зосередити свою увагу.

Приазовський робочий

Газета є одною з найстаріших в Україні і має найбільший тираж в Донецькій області. Видається з березня 1918 року. Має об’єм шість друкованих сторінок. Виходить чотири рази на тиждень. Редакція газети знаходиться в приміщенні, де вчилися діти під час війни. Газета постійно підтримує місцевих жителів, допомагає вирішити побутові питання, завдяки рубриці “Читачі повідомляють”, знайомить з інтелектуальною елітою міста в рубриці “В гостях у…”, щомісяця в рубриці “Азовські вогні” знайомить з літературними талантами міста. Газету передплачують поколіннями. Без неї не усвідомлюють свого інформаційного збагачення багато жителів міста.

Іллічивець

Перший номер газети трудового колективу Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча вийшов 1 травня 1929 року під назвою “Іллічивець” і з тих жодного разу не змінювала своє назву за всю свою 73-річну історію. Тільки одного разу за всю свою історію газета переривала свій вихід - в роки окупації Маріуполя німецько-фашистськими загарбниками і кілька повоєнних років. У квітні 1951 року «Іллічивець» відновив свій регулярний вихід й відтоді лише нарощував тираж і обсяги видання. З перших днів свого існування газета взяла курс на широку й багатогранне інформування своїх читачів про складних і героїчних будні перших довоєнних п'ятирічок, про розвиток і модернізації не тільки підприємства, якому видавалася газета, а й у цілому галузі, про введення в нових індустріальних об'єктів і, найголовніше – про людей, їх творчому пошуку, складних долі. Серед героїв газетних публікацій різних років – знамениті металурги Макар Мазай, Іван Шашкін, Микита Пузырев, Лаврентій Шарий, Василь Васильєв, Михайло Кучерин, Петро Хараман, Іван Лут, Михайло Гонда, Єгоре Страхов, Павло Васильєв, Володимир Клименко, Іван Черняк й інші. Багато новаторів виробництва були і активними авторами, робочими кореспондентами газети. Але, звісно, головним чином була вона руками професійних журналістів. Журналісти заводський газети, пам'ятаючи про те, що без минулого немає майбутнього, постійно зверталися в своїх публікаціях до героїчним джерел старшого покоління іллічівців, до тим, на чиїх прикладах виховується нинішня молодь. “Іллічивець” завжди користувався особливим авторитетом своїх читателей-металлургів і членів їхніх родин, оскільки завжди був не просто поруч, а разом з ними – в перемоги і труднощі, радощах і бідах, ріс разом трудовим колективом. І тому останніми роками, коли меткомбінат став багатопрофільним підприємством, що включає в себе крім власне металургійного виробництва найрізноманітніші господарські і соціальні галузі, змінила свій рівень, обсяг видання і статус газета. Нині вона зареєстрована як обласна масова газета, заснована трудовим колективом комбінату імені Ілліча і одним із структурних підрозділів прес-центру комбінату (начальник З. У. Магера), який містить у собі також радіоредакцию і відеогрупу. Головний редактор газети з вересня 2001 року – У. Д. Гринько. Разовый тираж распространяемой за передплатою в місті Маріуполі і шести південних районів Донецької області газети в справжній момент перевищує 43 тисячі примірників (це третій показник за обсягами накладів серед газет Донбасу). “Іллічивець” виходить тричі на тиждень – у вівторок і четвер обсягом із 4 смуги формату А-3 і в суботу обсягом в 8 шпальт формату А-2 – в двуцветной, за потреби і в повнокольорової друку головним чином російською мовою, хоч надає і для матеріалів на українському мовою – постійно виходить у зокрема цільова сторінка «Добридень». Тематика його виступів не обмежується зараз лише рамками підприємства і його цехів, хоча розкидані вони по всьому Приазов’ю. На сторінках газети регулярно публікуються матеріали соціально-політичної спрямованості, які беруть найрізноманітніші проблеми буття населення Маріуполя і регіону, культурного життя, інтернаціональних і міжнародних зв'язків, піднімаються гострі теми, підказані читацької поштою. У центрі уваги більшості публікацій перебуває насамперед – людина, її інтереси, проблеми, захоплення. У найближчій перспективі редакція має намір продовжити тенденцію до тематики за рахунок втягнення у сферу уваги журналістів і громадських кореспондентів до новим підприємствам і організаціям регіону, цікавим особистостям і людським доль. При цьому газета намагатиметься із максимальною повнотою задовольнити інформаційну потреба своїх читачів, публікуючи на своїх сторінках не тільки новини і свіжі публікації місцевого характеру, а й матеріали інформаційного, аналітичного, культурологічного і розважального характеру, отримані з електронних сайтів і від світових інформаційних агентств. До наявних на сторінках газети цільовим розділами і рубрикам «Молодежка», «Співбесідниця», «Академія хазяєчки», «Юридичні консультації» й іншим, додадуться і нові , у тому числі підказані самими читачами – «Ветеран», «Автообозрение», «Музичний калейдоскоп» й інші. Газета має намір залучати співробітництва відомих журналістів і публіцистів міста й області, авторитетних людей тією чи іншою області – видатних фахівців у політиці, економіці, юриспруденції, культури і т. д. З 10 березня 2002 року в Інтернет –мережі вперше з'явився і електронний варіант газети «Иличевец», а 13 березня відбулася презентація його постійного сайту в Інтернеті.

Привіт, діти!

Газета “Привіт, діти!” цікава тим, що це перша газета в Україні, яка створюється до здачі в друк руками дітей. Керує всім процесом лише одна доросла людина – головний редактор Людмила Павлівна Касаткіна. Вона – незмінна на цій посаді і є засновником газети. Місто стало потребувати видання для дітей на початку 90-х років, коли передплачувати московські видання було надто дорого, бо Росія стала окремою державою. Тому в 1994 році газета “Приазовський робочий” надала підтримку ініціативному редактору і досі тримає під своїм крилом “маленький колектив”. Діти є оглядачами всіх місцевих подій і живою мовою викладають свої роздуми на сторінках газети. А з 2002 року газета стає обласним виданням і лави прихильників поповнюються дітьми та юнаками Донецьку, Краматорську, Макіївки та інших міст області. “Привіт, діти!” є взірцем юнацької журналістики в Донецькій області і постійно завойовує нагороди на обласному конкурсі дитячої преси “Тисни на RECорд”. А до того ж вона дає життя і розвиток багатьом журналістським талантам.