Гітара в історії розвитку музичної культури, Детальна інформація

І нарешті, електрогітара, що дало життя новому виду вокально-інструментальної музики, популярність якого серед молоді величезна.

Кожна з цих ролей заслуговує окремої розмови Але колись простежимо загалом історію гітари. Історія ця почалася тоді, коли не було ще ні скрипки, ні віолончелі, ні фортепіано.

З глибини віків

Намагаючись визначити справжній вік гітари, деякі дослідники відносять початок її родоводу до античних часів, аргументуючи це тим, що назва гітари походить від назви давньогрецької кіфари. Але і китаррон, і цитра теж запозичали свою назву від кіфари, однак ні на кіфару, ні на гітару ці інструменти не схожі, як не схожі вони і між собою. Тому будемо вважати, що від кіфари походить лише назва, а не сам інструмент.

Інші музикознавці міркують так: якщо в тринадцятому столітті гітара була вже широко відома, виходить, потрібно відняти ще два-три сторіччя і приписати народження гітари до десятого чи одинадцятого століття. Але і це спірно, тому що історія музики знає випадки, коли з моменту появи інструмента і до його широкого поширення проходило дуже небагато часу. Ручній гармоніці, наприклад, знадобилося для цього усього яких-небудь двадцять років.

Так що краще дотримувати лише того, що відомо вірогідно: сімсот років тому гітара вже була.

У її історії можна простежити п'ять виразних періодів. Умовно назвемо їхній так: становлення, застій, відродження, занепад, розквіт.

Становлення тривало біля півтора сторіч — приблизно до середини чотирнадцятого століття. У цей час гітара витісняє деякі примітивні струпні інструменти, опановує нехай дуже нескладним, але своїм власним репертуаром, стає одним із улюблених народних інструментів в Іспанії і потроху проникає в інші європейські країни. Але не встигла гітара як варто зміцніти і набратися сил, як у Європі з'явилася лютня. Сюди неї завезли араби. Заморська прибульця дуже незабаром відтіснила гітару, так енергійно, що на цілих чотири сторіччя призупинила її розвиток. Це і був період застою.

Те, що гітара не витримала конкуренції з лютнею і відійшла на задній план, легко з’ясовується. Лютня дуже древній інструмент, у первісній формі вона була знайома ще жителям Вавилона. До моменту своєї появи в Європі лютня володіла розвитими прийомами гри і великим репертуаром. До того ж європейські музиканти прийнялися удосконалювати лютню, писати для ніс нову музику. Тому суперництво лютні з гітарою ніяк не могло тоді скластися на користь останньої.

Але суперництво буває різним. Краще, якщо більш сильний партнер будить не заздрість і роздратування, а бажання розібратися в його сильних сторонах і у власних недоліках. Гітара вибрала саме цей шлях, і з'ясувалося, що період застою не зломив її, а змусив учитися.

Гітара поступово навчилася виконувати найбагатший репертуар лютні, скористалася багатьма прийомами гри на ній, і до середини вісімнадцятого століття почався зворотний процес — гітара стала витісняти лютню. Це теж було з'ясовано: можливості двох інструментів начебто б зрівнялися, але грати на гітарі було зручніше завдяки вузькому і довгому грифу.

Витиснувши лютню, гітара не забула свою вчительку: навіть у наші дні, коли репертуар гітари став незрівнянно ширше колишнього репертуару лютні, гітара нерідко з концертної сцени виконує стародавню лютневу музику. А сама лютня зараз такий же рідкий інструмент на підмостках концертних залів, як, скажемо, чи клавесин клавікорд.

Але ми забігли вперед. Ще тільки почався період відродження, і гітарі були потрібні свої ентузіасти. До кінця вісімнадцятого століття їх було вже чимало, а на початку дев'ятнадцятого сторіччя ми знаходимо серед них імена прославлених музикантів.

Віртуозно грав на гітарі Никну-коло Паганіні. «Я король скрипки,— говорив він, - а гітара моя королева». Паганіні написав чимало добутків для гітари — романси, сонати, варіації. Він уключав гітару у свої квартети разом зі скрипкою, альтом і віолончеллю.

Грали на гітарі і писали для неї Франц Шуберт, Карл Вебер, Гектор Берліоз. У записках Берліоза згадується, що він зобов'язаний гітарі своїм первісним музичним утворенням.

Період відродження гітари дав музикантів, що цілком присвятили себе цьому інструменту. Найбільш видатний з них — італійський виконавець, композитор і педагог Мауро Джуліані. Саме в його часи остаточно оформилася та гітара, що ми зараз називаємо класичною. Джуліані народився в 1781 році. У двадцять років став одним із кращих італійських гітаристів. Він успішно гастролював на батьківщині й у деяких інших країнах. Здавалося, Джуліані була приготована доля виконавця, однак брак концертів стає головною його справою. Джуліані пише власні твори для гітари і займається педагогічною діяльністю. Багато хто його твори, наприклад Третій концерт для гітари з оркестром, виконують дотепер. Але найважливіша спадщина Джуліані — його етюди. Мабуть, і зараз немає жодної школи гри на гітарі, що не містила би етюдів Джуліані, причому деякі з них служать не тільки для вправ. Наприклад, етюд №5 незмінно включає у свій репертуар будь-який гітарист — це один із найгарніших творів для гітари.

Помітний слід в історії інструмента залишив іспанський гітарист Фернандо Сор, що народилося в 1778 році в Барселоні. Сор на відміну від Джуліані не думав присвячувати себе винятково гітарі, хоча концерти його завжди викликали великий інтерес. Він писав симфонії, ораторії, опери, балети, а музику для гітари складав як би між справою. Однак час розсудив по-своєму. Гітарна музика Сор залишилася жити, а вся інша майже забута. Сор одним з перших відкрив у гітарі найширші поліфонічні можливості, використовував їх у своїх творах і описав у “Трактаті про гітару”.

Видатним педагогом гітари періоду її відродження був італієць Маттео Каркасси. Він настільки повно освоїв особливості і можливості цього інструменту, що його школа гри на гітарі дотепер служить для вивчаючих гітару одним з основних посібників.

До середини дев’ятнадцятого століття після багатьох удосконалень основним інструментом концертних залів стає рояль. Міцно утримує своє місце і скрипка. А для гітари настає час спаду. Виступи гітаристів залучають усе менше і менше слухачів. Суспільна думка різко міняється: піти на концерт гітариста означало виявити низький смак. Гітару стали вважати неблагородним інструментом, відвернулося від неї більшість композиторів. Помалу гітара у всіх країнах, хіба що крім Іспанії, пішла з концертних підмостків.

На щастя, період спаду тривав усього кілька десятиліть. А потім почався стрімкий розквіт. І початок розквіту в першу чергу пов'язаний з ім'ям іспанського гітариста Франсіско Таррегі Ешеа.

Таррега народився в 1852 році. Грати на гітарі навчився з дитинства. Навіть те, що потім він закінчив Мадридську консерваторію по класі фортепіано, не розлучило його з гітарою. Займаючись на ній по декілька годин у день, він віртуозно опанував усіма знайденими до нього прийомами гри і розробив власні. Таррега прийшов до висновку, що не розкрита найширша звукова палітра гітари, але ж темброва палітра звуку, найтонші звукові нюанси важливі так само, як техніка виконання. Багато концертуючи, Таррега прославився як видатний музикант. По-новому осмисливши гітару, він сприяв тому, що вона знову знайшла зацікавлених слухачів і стала концертним інструментом.

Був Таррега і блискучим композитором. Написав він не дуже багато, але чи ледве не кожен його добуток став класикою. А до славнозвісних його творів «Спогад про Альгамбре», «Мрії», «Варіації на тему хоти» ми ще повернемося, коли будемо говорити докладніше про можливості гітари.

Неоціненний внесок Таррегі й у гітарну педагогіку. Серед його учнів було чимало відомих виконавців. Один з них, Еміліо Пухоль, сам став згодом найбільшим педагогом гітари, професором консерваторії в Барселоні і Лісабоні, автором книги про свого вчителя і, самим головне, автором серйозної школи гри на шестиструнній гітарі, що була побудована на принципах техніки Таррегі.

Справа, почата Франсіско Таррегою, блискуче продовжив інший іспанський гітарист — Андрес Сеговія.

До Сеговії вважалося, що репертуар гітари обмежений, що її шість струн ставлять нездоланні перешкоди перед багатьма добутками. Андрії Сеговія зруйнував це упередження. Він довів, що гітара доступно майже усім.

Коли перегортаєш пітні збірники для гітари, часто зустрічаєш ім'я іспанського композитора Ісаака Альбеніса. Але Альбеніс спеціально для гітари ніколи не писав. Від Сеговія мистецьки пері лож іл багато хто його добутки, серед яких є справжні шедеври, і тепер із працею віриться, що автор і не припускав їхнього виконання на гітарі.

Більш того, є серед творів Альбениса речі, що уже «не звучать» на фортепіано, після того як Сеювія, а слідом за ним і іншими гітаристами, сталі виконувати їх на гітарі. Той, хто любить класичну гітару, прекрасно знає «Легенду» Ісаака Альбеніса (іноді її називають як «Астурію»). Це дивно красивий добуток настільки зріднився з гітарою завдяки Сеговії, що виконання його на якому-небудь іншому інструменті здається тепер просто немислимим. Але ж спочатку «Легенда» була написана для фортепіано.

У репертуарі Сеговії з'явилися твори найбільших композиторів: Баха, Генделя, Моцарта, Бетховена. Якщо при виступі сучасного гітариста з'являється, наприклад, скрипкова «Чакона» Баха, ми сприймаємо це як належне. А коли Сеговія переклав її для гітари і уперше включив у програму свого концерту, не було недоліку ні в здивуванні, ні в відвіртих глузуваннях. Перед Сеговієй стояла подвійна задача: мало було просто добре зіграти «Чакону», треба було ще і довести, що вона не утрачає виразності, глибини і сили у виконанні на гітарі.

«Чакона» — тільки один приклад перекладання творів Баха для гітари. А Сеговія взяв далеко не один твір і в Баха, і в багатьох інших композиторів-класиків. Йому довелося переглянути, вивчити, ретельно проаналізувати тисячі добутків, щоб відібрати для гітари повноцінний репертуар, що не уступає репертуару будь-якого іншого концертного інструмента.

Але і це Сеговії здавалося недостатнім. Він вважав, що гітара не повинна обмежуватися запозиченням музики, написаної для інших інструментів. Композитори повинні складати спеціально для неї.