Культура i релігія, Детальна інформація

Релігія матеріалізується також у релігійних організаціях - об'єднаннях послідовників тієї або іншої релігії, що виникають на основі спільності вірувань та обрядів. Релігійні організації виконують широке коло функцій, головними з яких є задоволення релігійних потреб віруючих, регулювання культової діяльності, розробка і пропаганда віровчення, забезпечення цілісності організації.

Релігійні організації можуть виконувати і нерелігійні функції (політичні, правові та ін.), що допомагає релігії зберігати свої позиції в соціальному і духовному житті суспільства.

На практиці іноді змішують елементи релігії або видають одне за інше. Скажімо, відомі визначення «релігія є опіум народу», «релігія - один з видів духовного гноблення» або «орган буржуазної реакції» стосуються політики і функцій церкви в далекому минулому. Однак ми не можемо віднести їх до сучасності, до кожного з елементів релігії; скажімо, не можна трактувати Біблію - видатний твір духовної культури людства - як «опіум». Не можна також назвати сучасні церкви, релігійні громади в нашій країні «органами буржуазної реакції».

Перенесення оцінок елементів релігії, які виносилися в минулому, на релігію і церкву за нових соціальних умов може призвести (і призводило) до небажаних, навіть трагічних соціальних наслідків.

Таким чином, релігійні уявлення, настрої, дії і організації становлять єдиний релігійний комплекс, усі елементи якого нерозривно пов'язані між собою, а також із конкретними соціально-політичними умовами життя нашої країни.

Біблія - найвизначніша пам'ятка і джерело розвитку світової культури

Біблія - видатна пам'ятка християнсько-іудейської культури. Біблія являє собою зібрання релігійних творів, написаних протягом величезного історичного періоду з XIII ст. до н. е. по П ст. н. е. Вона складається з двох частин: Старого і Нового заповітів. Слово «завіт» означає «заповіт», «настанова», «порада». Іудейська релігія визнає за святу лише першу частину Біблії, тобто Старий (або Ветхий) заповіт; християнська вважає святою, за винятком окремих книг, всю Біблію.

Біблійні книги, що їх християнство визнає «богодуховенними», свого часу були канонізовані церквою. До числа канонічних книг належать: Буття, Ісход, Левіт, Числа, Второзаконня, книги Екклезіаста, Ісайї, Єремії, чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна), Одкровення Іоанна Богослова та ін.

До складу Біблії також входять ряд книг, які церква не вважає канонічними, але визнає корисними. До них належать друга і третя книги Ездри, Іудіфі, Премудрості Соломона, Мудрості Ісуса, сина Сірахова, Послання Єреміі, книга пророка Варуха, книги Маккавеїв. Неканонічними є і деякі фрагменти канонічних книг.

До Біблії не включено апокрифи, що їх церква відкидає як підроблені та єретичні. Причиною невключення багатьох творів ранньохристиянської літератури до складу Біблії була боротьба у перші століття існування християнства між різними сектами і групами. Численні течії в християнстві обґрунтовували свої віровчення посиланнями на одкровення і Євангелія, яких налічувалося в той час кілька десятків. Церква вела жорстку боротьбу проти так званих єретичних тлумачень «святого письма» і докладала зусиль до викорінення апокрифічної літератури. Понад 200 старозаповітних і новозаповітних творів віднесено церквою до апокрифічних, серед них: книга Еноха; заповіти 12 патріархів; апокаліпсиси Ездри і Варуха; сходження Ісаів; євангелія Аппелеса, Варнави, Варфоломея, Іуди, Маніфеїв, Сірійців, Василіда та ін. Незважаючи на зусилля церкви щодо викорінення апокрифічної літератури, багато книг збереглося до наших днів. Вони мають велике значення дл вивчення боротьби різних суспільних груп і дослідження економічного, релігійного, філософського, морального і етичного життя того часу. Склад Біблії затверджено 364 р. на Лаодікейському соборі й доповнено Апокаліпсисом (або Одкровенням Іоанна Богослова) у 692 р. на Константинопільському соборі.

Формування біблійних книг іудейської та християнської релігії тривало тисячоліття. Окремі елементи Старого заповіту виникли задовго до того, як склалися біблейні книги. Стародавніми фрагментами є пісня Девори з Книги Суддів, похоронна пісня Давида з приводу смерті Саула та Іонафана з другої Книги Царств. У книгах Старого заповіту отримали релігійне осмислення події з життя стародавніх єврейських племен - їхні господарські заняття, соціальні процеси, війни і походи, у яких вони брали участь.

Утворення давньоєврейської рабовласницької держави висунуло перед панівними класами завдання літературного оформлення тих релігійних уявлень і міфів, які давали можливість узагальнити й виправдати існуючі порядки. Біблія описує царствування першого царя Ізраїля Саула, його наступника Давида та виділення при їхньому правлінні бога Ягве у центральну фігуру іудейського пантеону. Особливо докладно описане будівництво в Єрусалимі за царя Соломона (X ст. до н. е.) храму Ягве, який повинен був стати символом єдності й гармонії «всіх синів ізраїлевих».

Релігійно-правовим актом, спрямованим на остаточне впровадження культу Ягве, стала основна частина Второзаконня - Книга закону, яку начебто знайдено в Єрусалимському храмі царем Іосією. Фактично Книга закону була написана у зв'язку з необхідністю здійснення релігійних реформ з метою зміцнення царської влади за рахунок посилення позицій суддівських і жрецьких корпорацій. Активними прибічниками реформаторських починань Іосії були жерці, серед яких міг бути і Єремія, за йменням якого названо книгу. В ній містяться пристрасні заклики відмовитися від інших богів і в ім'я вічного спасіння навернути своє серце до Ягве. Дослідники Біблії довели, що передрікання Єремії вилучені й зібрані з різних літописів і скомплектовані так, щоб зміст їх виправдовував й освячував впровадження порядків, які сдавали великі матеріальні й релігійно-політичні вигоди храмовим жерцям на чолі з царем, які правили суспільством.

Однак ні цар Іосія, ні пророк Єремія, ані жреці не змогли прищепити народові думку щодо вірності єдиному богу Ягве. Це сталося набагато пізніше й було викликане іншими історичними подіями. 586 р. до н. е. війська вавілонського царя Навуходоносора напали на Іудейське царство, знищили Єрусалимський храм, вивезли до Вавілонії правлячих сановників, жерців і частину народу. Жреці Єрусалимського храму поставили перед собою завдання зафіксувати у зв'язному вигляді основи віровчення Ягве, розпорядок, правила і ритуали храмового культу, правила поведінки в побуті, численні заборони, що стосувалися їжі, одягу, змішаних шлюбів. Все це було спрямоване на консолідацію єврейської народності на релігійній основі, переборення тенденцій до асиміляції іудеїв.

Зібрання цих матеріалів жерці подали в п'яти книгах Мойсеевих під назвою Тора. В них викладено жрецькі уявлення про божественне творення Всесвіту і людини, оповідь про далеких пращурів євреїв та їхніх нащадків, про так званий єгипетський полон ізраїльтян і вихід з нього під проводом Мойсея, митарства євреїв у пошуках землі «обітованої» і, нарешті, про щасливе завершення усіх нещасть завдяки постійному заступництву Ягве «обраному народу». Зазначимо, що старозавітні міфи і легенди щодо створення світу й людини, гріхопадіння Адама і Єни, народження і законодавчу діяльність Мойсея та багато інших, подібні до стародавніших шумерських, вавілонських, єгипетських, фінікійських і хетських легенд; наступна за П'ятикнижжям книга Ісуса Навіна включає численні тексти з тих самих джерел.

n

е і канонізація Старого заповіту відбулася в останні століття до н. е. Остаточний склад старозавітного канону встановлено близько 90 - 100 р. н. е. в м. Ямнії (Палестина) іудейською богословською академією і Синендріоном - релігійно-законодавчим центром іудаїзму.

Поява біблійних книг Нового заповіту пов'язана з виникненням християнства. Першою новозаповітною книгою за часом було Одкровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Вона написана 68 р. н. е. Науковий аналіз її тексту засвідчує, що зміст ще тісно пов'язаний з іудаїзмом. В ній йдеться про наближення кінця світу й прихід месії. У Апокаліпсисі в алегоричній формі відображені події іудейської війни (66 - 73 рр.), антиримські настрої повсталих євреїв, прагнення відплати і передбачення найближчого майбутнього. Поразка повсталих, крах надій на швидку загибель усього старого світу, на падіння Римської імперії привели до того, що створені на цей час іудейські секти почали виявляти лояльніше ставлення до римських керівників. У наступних біблійних книгах - Посланнях апостолів, які почали з'являтися наприкінці І ст., переважають вже інші мотиви: будь-яка влада - від бога, раби повинні підкорятися господарям, кесарю необхідно давати те, що йому належить. У посланнях, які приписуються Павлу та іншим апостолам, формується віровчення нової релігії. В них намітилася еволюція християнства у двох напрямах - відриву від іудаїзму та посилення соціального консерватизму. Поступово християнство, яке спочатку спиралося на євреїв, починає поширюватися серед широких мас населення багатонаціональної імперії.

Нова релігія систематизує численні усні й письмові легенди про месію, вміщені у різних Діяннях і Посланнях. З-поміж кількох десятків євангелій які поширювалися в різних общинах, всередині II ст. вирізнилися чотири - де, як і в інших, описувалося народження, життя, діяльність і смерть Ісуса Христа. Вони найбільше вшановані найвпливовішими християнськими общинами. Природно, що Євангелія не могли збігатися як у деталях, так і по деяких спільних питаннях.

Таким чином, Біблія є конгломератом записів і фрагментів, що з'явилися протягом багатьох століть. Фантастичне вчення про «богодухновенність» Біблії не витримує критики наукових досліджень, які спираються на численні дані етнографії, історії, палеонтології та інших наук, на конкретно-історичний аналіз життя суспільства - його господарства, класової структури, політичного устрою і політичних відносин, його духовної культури, тобто на всі різноманітні, відомі науці фактори життєдіяльності людей тих часів, коли писалися біблійні книги.

Взаємодія релігії з національними культурами

Єдиної думки про співвідношення культури і релігії у вчених немає. Перша культурологічна концепція - богословська, або релігійна: практично всі її представники виходили з того, що оголошували релігію основою культури. Цю точку зору з всією повнотою вирази відомий англійський етнограф Джеймс Фрезер. Він вважав, що «вся культура - з храму». Такому підходу протистоїть інший атеїстичний, що взагалі виключає релігію з поняття культури, що вважає їх явищами різними, що протистоять один одному. Джерела таких поглядів сходять до «просвітницької концепції» (Гольбах (1723 1799), Гельвеций (1715 1771), Дідро (1713 1784), Ламетр (1709 1751), Фейербах (1804 1872) і інш.). Згідно з нею релігія протистоїть духовному прогресу. Фейербах вважав, що релігія виникає «лише у пітьмі неуцтва, потреби, безпорадності, некультурності» і, отже, тому містить в собі елемент істотно протидіючі освіті.

Як бачимо, ці точки зору є крайніми, діаметрально протилежними і, отже, взаємовиключають одна одну Крім них, існують і інші точки зору.

Релігія і мистецтво мають загальні джерела, коріння. Джерела мистецтва - в людській практиці, з того її боку, де знаходить свій вияв людська ініціатива. Бо свобода творчості є вираження трудової діяльності, що заглиблюється, що розвивається, в процесі і внаслідок якої людина створює знаряддя труда, освоює навколишній світ, заглиблює спілкування з подібними собі, реалізовує себе, свої можливості, естетично освоює мир.

Історія культури зберегла немало релігійних письмових пам'ятників, серед яких найважливіші Веди, Біблія, Коран.

Веди (дослівно з санскриту «священне знання») - найдревніший пам'ятник індійської релігійної літератури, що складалася протягом багатьох віків (кінець II - початок I тис. до н.е.). Веди складаєшся з чотирьох збірників:

Ригведа гімни міфологічного і космологічного змісту;

Самаведа - співу, що повторюють тексти Рігведи і доповнюючу їх ритуально-обрядовими наставленнями;

Яджурведа опис ведичних ритуалів, правил, здійснення жертвоприносин.

Атхарваведа магічне заклинання і формули.