Літературний синтез храмового дійства у Візантійській культурі, Детальна інформація

В обстановці загального підйому духовної культури новий напрямок у науковій і філософській думці Візантії позначився у творчості патріарха Фотія, який зробив більше, ніж хто-небудь інший до нього, для відродження і розвитку наук в імперії.

Фотій зробив нову оцінку і добір наукових і літературних праць попередньої епохи і сучасності, грунтуючись при цьому не тільки на церковне віровчення і храмові ритуали, але й на розуміннях раціоналізму і практичної користі і намагаючись за допомогою природничо-наукових знань пояснити причини природних явищ.

Підйом раціоналістичної думки в епоху Фотія, що супроводжувався новим наростанням інтересу до античності, став ще більш відчутним у XІ-XІІ ст.ст.

Однак, одночасно з цією тенденцією, як це дуже часто бувало у Візантії, розроблялися і поглиблювалися суто містичні богословські теорії, наприклад - ісіхазм.

Мова йде про містика Сімеона Нового Богослова, який розвив тезу про можливість для людини реального єднання з божеством, з'єднання почуттєвого і розумового (духовного) світу шляхом містичного самоспоглядання, глибокої смиренності і "розумної молитви".

Ще в часи Фотія ясно виявилися протиріччя в інтерпретації ідеалістичних концепцій античності між прихильниками Аристотеля і Платона. Після епохи тривалої переваги, що віддавалася візантійськими теологами вченню Аристотеля, з XІ ст. у розвитку філософської думки намітився поворот до платонізму і неоплатонізму.

Яскравим представником саме цього напрямку був Михайло Пселл. При усьому своєму преклонінні перед античними мислителями і при всій своєї залежності від положень класиків стародавності, яких він цитував, Пселл залишався проте самобутнім ("артистичним") філософом, уміючи, як ніхто інший, поєднувати і примиряти тези античної філософії і християнського спіритуалізму, підкоряти ортодоксальній догматиці навіть таємничі дійства окультних наук.

Однак, як ні обережні і митецькі були спроби інтелектуальної візантійської еліти уберегти і культивувати раціоналістичні елементи античної науки, гостре зіткнення виявилося неминучим: приклад тому - відлучення від церкви й осуд учня Пселла філософа Іоанна Італа.

2. РОЗВИТОК АГІОГРАФІЇ, ХРАМОВОЇ ПОЕЗІЇ,

ЕСТЕТИКИ, МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ,

ХРАМОВОГО МИСТЕЦТВА

Загальний занепад творчої активності в "темні століття" з особою силою відбився на стані візантійської літератури.

Вульгаризація, відсутність літературного смаку, "темний" стиль, шаблонові характеристики і ситуації - все це ствердилося надовго як пануючі риси творів літератури, створених у другий половині VІІ- першій половині ІX сторіччя.

Наслідування античним зразкам вже не знаходило відгуку в суспільстві. Головним замовником і цінителем літературної праці стало чорне духівництво.

Ченці часто були авторами житій. Агіографія і літургійна поезія вийшли на передній план. Проповідь аскетизму, смиренності, надій на чудо і потойбічне воздаяння, оспівування релігійного подвигу - головний ідейний зміст літератури цього періоду.

Особливих висот візантійська агіографія досягла в ІX ст. У середині X ст. приблизно півтора ста найбільш популярних житій були оброблені і переписані видним хроністом Сімеоном Метафрастом (Логофетом).

Занепад жанру позначився в такому (XІ ст.): замість наївних, але живих храмових описів стали панувати суха схема, шаблонові образи, трафаретні сцени життя святих тощо.

Разом з тим житійний жанр, який незмінно користався широкою популярністю серед народних мас, впливав на розвиток візантійської літератури й у X, і в XІ ст.ст.

Вульгаризація нерідко сполучалася з яскравою образністю, реалістичністю описів, життєвістю деталей, динамізмом сюжету.

Серед героїв житій нерідко виявлялися незаможні і скривджені, котрі роблячи мученицький подвиг у славу бога, хоробро вступали у боротьбу з сильними і багатими, з несправедливістю, неправдою і злом. Нота гуманізму і милосердя - невід'ємний елемент безлічі візантійських житій.

Релігійна тематика домінувала в цю епоху й у поетичних добутках. Частина їх безпосередньо відносилася до храмової (літургійної) поезії (церковні пісні, гімни), частина присвячувалася, як і агіографія, прославлянню релігійного подвигу.

Так, Федір Студит прагнув опоетизувати чернечі ідеали і розпорядок монастирського життя. Відродження літературної традиції, яке полягало в орієнтації на шедеври античності й у їх переосмисленні, особливо помітним стало в XІ-XІІ ст.ст., що позначилося на виборі сюжетів, жанрів і художніх форм.

Як у часи античності, епістолографія, що буяла ремінісценціями з давньої грецько-римської міфології, стала засобом яскраво емоційного оповідання, самовираження автора, піднімаючи його твори до рівня вишуканої прози.

В цей період запозичаються сюжети і форми і східної, і західної літератури. Здійснюються переклади і переробки з арабської і латині. З'являються досвіди поетичних творів на народній, розмовній мові.

Вперше за всю історію Візантії, починаючи з ІV ст., оформився і став поступово розширюватися з XІІ ст. цикл народомовної літератури. Збагачення ідейного і художнього змісту літератури за рахунок посилення народної фольклорної традиції, героїчного епосу найбільш наочно з'являється в епічній поемі про Дігеніса Акріта, створеної на основі циклу народних пісень у X-XІ ст.ст.

N

N

риходиться також і розквіт візантійської естетики. Розвиток естетичної думки в VІІІ-ІX ст.ст. було стимульовано боротьбою навколо храмових культових зображень.

Іконопочитателям довелося підсумувати головні християнські концепції образа і на їх основі розробити теорію співвідношення образа й архетипу, насамперед стосовно до образотворчого мистецтва. Були вивчені функції образа в духовній культурі минулого, здійснений порівняльний аналіз образів символічних і міметичних (наслідувальних), - по-новому осмислене відношення образа до слова, поставлено проблему пріоритету живопису в релігійній культурі.

Найбільш повний розвиток одержало в ту епоху антикізіруючий напрямок естетики, що орієнтувався на античні критерії прекрасного.