Польський закон про воєводське самоврядування 1922 р.: історичні передумови та правова характеристика, Детальна інформація

Польський закон про воєводське самоврядування 1922 р.: історичні передумови та правова характеристика

Політична ситуація в Європі після Першої світової війни виявилась вкрай несприятливою для українського народу. Втрата українцями національної державності, поразка визвольних змагань, дали змогу сусіднім державам анексувати значну частину українських земель. Українська нація, що так і не встигла сформуватися, опинилася під загрозою насильницької асиміляції, українські етнічні території потрапили під владу іноземних держав. Внутрішня роз’єднаність українського народу, відсутність самостійної цілісної держави стали причиною того, що долю українців вирішували чужоземні країни, часто необізнані з політичним та економічним становищем України.

Особлива увага державами-переможницями приділялась етнічним українським землям, які в історичній літературі отримали назву Західної України, що включили Східну Галичину, Західну Волинь, Полісся і Холмщину. Ці території попередньо належали Російській та Австро-Угорській імперіям. Належність Полісся і Волині до Польщі не викликали правових заперечень ні з боку країн Антанти, ні з боку Радянської Росії. Інакше виглядав статус Східної Галичини: з українського пункту бачення вона перебувала під польською окупацією, а в еміграції у Відні існував уряд Західноукраїнської Народної Республіки.

Створюючи ілюзію зацікавленості, країни Антанти тривалий час обговорювали питання про статус Східної Галичини в різноманітних комісіях, місіях і радах Паризької мирної конференції. Проблемою номер один було припинення польсько-української війни, що розпочалася збройною інтервенцією польських військ проти українського народу. За підходами до проблеми незалежної України Антанта поділилася на дві групи країн: Англія, Італія, Японія, істотні інтереси яких не вимагали відбудови Росії, і Франція та США, метою яких було відновлення федеративної Росії [2, 26]. Саме представники другої групи наполягали на передачі українських земель під владу Польщі. При цьому вони ігнорували виступи українських представників у західних країнах про природне право українського народу на самовизначення.

За рішенням Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. Польща вважалася формально лише військовим окупантом Західної України. Для заспокоєння світової громадськості й, передусім, українського народу у постанові було відзначено, що у Східній Галичині встановлюється цивільне управління під мандатом Антанти, яка і має забезпечити – “наскільки це можливо” – автономію цієї території, політичні, релігійні й особисті свободи громадян. Передбачалося, що цей мандат буде діяти аж до моменту самовизначення населення Східної Галичини щодо її політичної незалежності” [5, 80]. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та уведення цивільної адміністрації на цій території з умовою забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення.

Це рішення Найвища Рада опісля доповнила ще постановою від 11-го липня 1919 р. такого змісту: “Польське державне правління буде уповноважене ввести в Східній Галичині цивільну управу після того, як заключить із союзними і заприязненими державами договір, якого постанови мають по змозі забезпечити автономію території і також політичні, релігійні та особисті свободи її населення. Цей договір спиратиметься на праві самовизначення, що його виконають остаточно жителі Східної Галичини щодо своєї політичної приналежності; час, коли це право буде виконане, визначений союзними та заприязненими державами, або органом, якому вони передадуть свої повновласті” [3, 108]. Проти двох постанов українська делегація висловила обґрунтований протест.

Отже, без відома і згоди українського народу відвічна українська земля віддавалася під окупацію поляків з туманними обіцянками про автономію. Доля інших західноукраїнських земель теж була свавільно вирішена на користь загарбників. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території з умовою забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення.

10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, який зафіксував визнання нових державних кордонів, що утворилися після ліквідації Австро-Угорської імперії. Юридичною основою галицької проблеми була стаття 91 Сен-Жерменського договору, де було сказано, що Австрія зрікається на користь союзних держав, тобто Антанти, всіх прав до територій, які перед тим належали до австро-угорської монархії і які залишилися поза границями самої Австрії.

20 листопада 1919 р. Найвища Рада на засіданні прийняла опрацьований комісією для польських справ проект статуту під назвою “Договір між Союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини”. Згідно з цим проектом, Галичина мала стати окремою автономною країною, якою впродовж 25 років мала адмініструвати Польща на основі окремого мандату і під контролем Союзу Народів [3, 108]. Між польською республікою і Галичиною повинен бути встановлений кордон, який не зовсім співпадав з етнографічним. Законодавчою установою мав стати крайовий сейм, а до його компетенції повинні належати релігійні, освітні, фінансові й земельні справи, всі інші справи – до компетенції Польського сейму. Шефом адміністрації мав бути губернатор, призначений головою польської держави. Польща отримала право представляти Галичину у міжнародних відносинах. У Львові мав існувати Найвищий Судовий Трибунал Галичини. Істотною умовою проекту була заборона проводити в Галичині систематичну колонізацію. Через 25 років Рада Союзу Народів мала право продовжити цей статут або його змінити.

Щойно був затверджений Статут, а вже польський уряд, за підтримкою Франції, виступив проти 25 річного строку мандату, і 25 грудня Рада голів делегацій пішла назустріч польським вимогам, знявши зі Статуту строк мандату [5, 82].

Поведінка поляків після підписання Договору практично не змінилася: польські війська на українських землях поводилися не як союзники, а, скоріше, як окупанти (насильно запроваджували ділову польську мову, обшукували та арештовували кур’єрів, глумилися над вільним населенням, конфісковували державне майно). Всюди ліквідовувалися українські місцеві адміністративні органи, а на їх місце були призначені польські урядові комісари.

Під знаком нагальної потреби на початку березня 1920 р., в умовах, коли український уряд не мав під своїм урядуванням території, й частково на чолі з головою Директорії, перебував на польській території, переговори між Місією УНР та делегацією польського уряду відновилися. На першій конференції 11 березня 1920 р. порушувалося питання про визнання з боку Польщі незалежності УНР та признання її уряду. Польща ж, приступаючи до переговорів з УНР, переслідувала дещо іншу мету – відвоювати свої “історичні права”, заявляючи про дезанексію територій, які входили від 1772 р. до складу Російської імперії [6, 187].

Україна в 1920 р. опинилася у вирі радянсько-польської війни. За умов військових невдач під тиском урядів країн Антанти польський уряд на конференції в Спаа (15-16 липня 1920 р.) погодився розпочати переговори з радянським урядом Росії. 5 липня 1920 р. туди прибули представники Британії (під проводом Лойда Джорджа і лорда Керзона), Франції (під проводом Мілєрана та маршала Фоша, Італії (Сфорци), Бельгії, Японії та польська делегація під проводом прем’єра В.Грабського. Конференція займалася тільки двома справами – налагодженням взаємин з Німеччиною і рятуванням Польщі від радянської експансії. Так у Спаа виникла знову на міжнародній сцені також українська справа, зокрема проблема Східної Галичини.

У цій справі відбувалися дальші переговори, в яких Найвища Рада вимагала погодження Польщі з чехами, литовцями та українцями зі Східної Галичини. Найвища Рада повідомила С.Грабського, що вона може дати Польщі допомогу за умови, що Польща негайно відкличе свої війська на лінію, ухвалену 8 грудня 1919 р. (“Керзонова лінія”), а про решту мирових умов вирішить міжнародна конференція з участю Найвищої Ради та представників Польщі, Фінляндії, Литви і Східної Галичини. С.Грабський погодився на вимоги Найвищої Ради і 10 липня підписав відповідний текст умови.

Необхідно відзначити, що польський уряд урочисто визнав свій обов’язок дотримуватися права самовизначення для українців, білорусів і литовців на Схід від лінії Керзона. Від імені польського уряду всім Антантським урядам вручено спеціальну ноту (9 липня 1920), в якій зазначалося в зобов’язуючій формі: ”Польща готова укласти мир на засаді самовизначення народів, що замешкують між Польщею і Росією”. На вступі нота виразно відзначає те, що це зобов’язання на підставі ухвали ”Ради Оборони Держави”.

Наведемо текст .умови з великодержавами, яку підписав польський уряд на конференції в Спаа:

“Польський Уряд погоджується на те, щоб:

а) заініціювати й підписати негайно перемир’я на тій підставі, що польське військо відступить і стане на тій лінії, яку визначила Мирова Конференція дня 8 грудня 1919 р., як на тимчасовій межі польської адміністрації і що польське військо стане на 50 кілометрів на Схід від цієї лінії. Одначе Вильно має бути віддане негайно Литовцям... Щодо Східньої Галичини, то польські армії стануть на тій лінії, яку осягнуть в день перемир’я, після чого кожна армія відступить на 10 кілометрів, щоб таким чином створити невтральну полосу;

б) вислати повноважених делегатів на конференцію, яка має відбутися потім в можливо найскоршім часі в Лондоні. На цій конференції мають бути присутні делегати Польщі, Совєтської Росії, Фінляндії, Литви, Лотви; вона має відбутися під авспіціями Мирової Конференції, яка буде змагати до запровадження тривалого миру між Росією і її європейськими сусідами. Представники Східньої Галичини будуть також запрошені до Лондону .для предложення своєї справи на конференції;

в) прийняти рішення Найвищої Ради в справі литовських меж, майбутности Східньої Галичини, в тешинській справі і в справі майбутньої умови між Польщею і Данцігом...

Підписано: 10 липня 1920. Владислав Грабскі.”

Найвища рада Антанти рішуче висловилася за те, щоб Східна Галичина затримала свій міжнародний статус, незалежний від Польщі. В цьому пункті українці отримали визнання не тільки від Антанти, але й від польського уряду, який у Спаа підписав зобов’язання поважати лінію з 8 грудня 1919 (лінію Керзона).

Щодо решти України, то Найвища Рада теоретично прийняла зобов’язуючу заяву польської влади, що вона буде поважати право на самовизначення народів [8, 172-173].

Між радянською Росією та Польщею 17 серпня 1920 р. розпочалися переговори в Мінську, які закінчилися 2 вересня. З огляду на те, що договірні сторони не дійшли згоди в жодному зі спірних питань, було вирішено перенести переговори до Риги. На засіданні розглянуті лише технічні питання, пов’язані зі зміною місця переговорів Таким чином, зустріч радянських і польських представників у Барановичах і Мінську були першими кроками до врегулювання відносин між урядами РСФРР і Польщі. Вже на початковому етапі радянсько-польських переговорів окреслилася позиція договірних сторін щодо української проблеми. Уряд РСФРР, створивши об’єднану радянську делегацію на конференцію в Мінськ, домагався від уряду Польщі визнання УСРР. Польський уряд не надав своїй делегації мандату на ведення переговорів з представниками УСРР, вважаючи її складовою частиною радянської Росії. Урядові УНР на Мінській конференції відводилася роль спостерігача, оскільки захист своїх інтересів Директорія покладала на союзний польський уряд. Ця конференція показала, що українське питання початку 20-х рр. XX ст. опинилося в центрі дипломатичної боротьби у Східній Європі [1, 93]. Надалі події на фронті приносили польським військам перемоги, і після поразки радянських військ під Варшавою польська делегація наполягла на перенесенні переговорів у нейтральне місце – в Ригу.

Головою російської делегації на переговорах у Ризі, які почалися 21 вересня, був призначений Адольф Йоффе. Українську радянську делегацію очолював Дмитро Мануїльський, але у її складі не було нікого, хто знав би українську мову, за винятком самого Мануїльського. Головою польської делегації в Ризі був Ян Домбський.

12 жовтня 1920 р. з польського боку Я.Домбський і з радянського – А.Йоффе, С.Кіров, Д.Мануільський і Л.Оболенський підписали перемир’я та прелімінарний договір. Договір був ратифікований ВЦВК 23 жовтня, ВУЦВК – 21 жовтня, сеймом Польщі – 22 жовтня 1920 р. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся 2 листопада 1920 р. у Лібаві (Латвія).

Прелімінарним договором визнавалася незалежність радянської України і Білорусі, визначалася лінія державного кордону між Польщею і радянськими республіками. Згідно з цими умовами польські війська мали відступити з території, що була на Схід від лінії, встановленої по ріці Збруч, на Схід від Кременецького повіту, через місто Остріг і повітів Рівне, Сарни, і Лунинець. Кордон між Совєтською Україною і Польщею був майже такий самий, як це було визначено Варшавським договором 21 квітня 1920 р.

Ще одним важливим пунктом стала заборона перебування на польській території антибільшовицьких організацій. Таким чином Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі та перевели свою діяльність у нелегальну площину.

У той же час українці ще робили на міжнародному рівні спроби врятувати ситуацію. У пошуках міжнародної підтримки в конфлікті з Польщею керівники ЗУНР звернулися до Ліги Націй, створеної, як проголошувалося, для вирішення суперечок між державами шляхом компромісу. У листопаді-грудні 1920 р. на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві перебувала галицька делегація, очолена головою уряду ЗУНР Є.Петрушевичем. Її члени зустрічалися з представниками великих держав, керівництвом Ліги, поширювали матеріали, що торкалися галицької проблеми. Проте, не вдалося знайти країну – члена Ліги, яка погодилася б поставити це питання на порядок денний.

18 березня 1921 р. у Ризі між Радянською Росією та Польщею був укладений мирний договір, за яким до Польської держави відійшли Східна Галичина та Волинь. На той час там проживало 70-80 % українців, 10-11 % – єврейського населення, а решта – поляки [1, 262].