Німеччина в ІХ–ХІ ст., Детальна інформація

Важливою була опора саксонських королів на церкву. Королі покровительствували духовним феодалам, розширюючи їх володіння та осиплюючи монастирі і єпископства щірими дарами. Оттон І роздав єпископам величезні привілеї, визнавши за ними права феодальних сеньйорів у їх округах (так звані “Оттонові привілеї”). Єпископський округ ставав віднині імунітетним, тобто на нього не поширювалися акти державної влади. Єпископи отримали повну юрисдикцію в своєму окрузі. “Оттонові привілеї” поставили вище духовенство (князів церкви) у виняткове становище та укріпили і без того величезну владу церкви. Незабаром світським фердалам довелось на собі випробувати негативні наслідки непомірно возвишення церкви.

Саксонські герцодами, ставши королями Німеччини, направили феодальну агрессію проти східних сусідів – полабських слов`ян.

Полабські слов`яни зберігали ще первіснообщинний устрій, і їх політична організація не виходила за рамки союзу племен. Відсутність держави і політичної єдності у сусідів дозволили феодальній Німеччині за могутної підтримки церкви (слов`яни зберігали язичництво) отримати низку перемог над роздробленими слов`янськими племенами. Генріх І підкорив сербів-лужичан, дійшов до Лаби, підкорив гаволян, шпровян (які жили по берегах річок Гавели та Щпрови – сучасної Шпрее), здійснив низку походів проти лютичів, завоювавши частину їх земель. Слов`янські племена повмнні були платити важку данину, на їх землях будувались монастирі, бурги (замки), створювались колонії німецьких поселенців. Німецькі феодали проявили по відношенню до слов`ян жорстокість, незвичну навіть на ті часи, нещадно винищували населення, нищили посіви, спалювали селища.

Вассалом Німеччини (щоправда, формально) визнав себе польський князь Мешко.

Агресія проти Данії призвела до захоплення німецькими феодалами Шлезвіга, чим був забитий клин між полабськими слов`янами та їх союзниками в боротьбі з німецькими феодалами – данцями.

Іншим важливим напрямом зовнішньої політики були війни з угорцями (мадь`ярами). Угорці, що прийшли з степів Азії в Центральну Європу на прикнці ІХ ст., осіли в Паннонії, звідки почали здійснювати розорювальні набіги на землі сусідів. Боротьба з угорцями була важка, легка та мобільна кіннота угорців швидко поверталась у рівнини Паннонії, залишаючи після себе пожежі та руїни. Генріх І провів реформу маломобільного та малодисциплінованого феодального війська, створивши кінні панцирні загони, і взявши від угорців тактику кінноти. На кордонах з угорцями будувались бурги з гарнізонами.

В 955 р. Оттон І зміг вщент розбити сили угорців у битві при Лехвальді, біля Аугзбурга. До рук переможців попала велика здобич. Поразка примусила угорців відиовитись від нових вторгнень. Ввжається, що перехід угорців від родинного устрою до ранньофеодальної держави почався ще до Лехвальда і поразка їх була не стильки причиною до переходу до осідлості, скільки її наслідком. Ударна міць кінноти послабла, угорці перейшли до землеробства як до основного заняття, у них стали швидко розвиватися феодальні відносини. Приняття християнства (1002 р.) свідчило вже про інтесивну феодалізацію Угорщини.

Грабувальні походи в Італію.

Утворення Священної Римської імперії.

Німецьких феодалів вабила Італія, багата і древня країна. Вже у Х ст. в долині Ломбардії стали рости і підійматися міста. В політичних планах Оттона І і його найближчого оточення не останнє місце займала ідея підкорення римських пап. Захват Риму, приєднання його до Німеччини, володарювання в Італії та вихід до Середземного моря, влала над церквою – такі були плани Оттона І і німецьких феодалів.

Італія, що на цей час була роздріблена на десятки феодальних князівств, що переживала низку безперервних усобиць, не могла оказати серйозний супротив нашестю з півночі. Титул короля Італії (Ломбардії) був позбавлений всякого зиісту, проте за корону Італії йшла напружена боротьба велиеих феодальних князів країни – маркграфів Івреї, герцогів Сполето та сусідів графів Прованса, королів Арелатських (Бургундських). Папська держава переживала глибокий упадок. Папи роздали свій земельний фонд і стали іграшкою в руках римських феодалів. На півночі країни виросли великі міста – центри ремесла і торгівлі – Павія, Мілан, Кремона, Брешія; швидко багатіли примпрські міста – Венеція, Генуя, на півдні – Амальфі, Неаполь, Салерно. Південь країни ще належав Візантійській імперії. В 951 р. Оттон І здійснив перший похід в Італію, зайняв Ломбардію і вінчався тут на царство залізною короною Лангобардських королів. Новий похід в Італію був здійснений лише через 10 років. На цей раз ціллю був Рим, куди зазивав німецьких феодалів папа, який був безсилий в боротьбі з римськими баронами.

В 962 р. німці вступили в Рим і папа Іоанн ХІІ вінчав Оттона І імператорською короною. Оттон прийняв пишний римський імператорський титул, і в Європі виникла нова держава – Римська імперія. Згодом – з ХІІ ст. – вона стала називатися Священною Римською імперією, а з ХVст. До цих трьох слів додалося “германської нації”. Починаючи з Оттона І на протяці віків кожний німецький король, який був обраний князями, мусив здійснити римський коронаціонний похід і вінчатися в Римі, де отримував з рук папи імператорську корону. Священна Римська імперія і Німеччина зовсім не тотожні. В першу входили, окрім Німеччини і Австрії, тобто країн з німецьеою мовою, Швейцарія, Голландія, Чехія, польські землі, французькі землі (Бургундія, Прованс), значна частина Італії, далматські міста та ін. Німеччина – це тільки частина, до того ж невелика, Священної Римської іперії.

Нова імперія за самою ідеєю – всесвітня держава, що, звісно, не мало ані найменьших економічних і пілітичних передпосилок. В її основі лежали розрахунки німецьких феодалів, пов`язані з грабуванням багатої Італії. Римські коронаційні походи представляли необмежені можливості збагачення їх учасникам – німецьким феодалам та їх вассалам. Італійська політика німецьких королів прив`язала їх до призрачної римської корони та сприяла тому, що господарюючий клас Нмеччини, що був не заінтересований у об`єднанні своєї батьківщини, збагачувався та посилювався в результаті грабування чужих країн. Отже королівська влада в Німеччині не мала прогресивного значення, не була організатором і вождем прогресивних сил, як було у сусідній Франції.

Спроби об`єднати в одне політичне ціле країни, з настільки різними мовами, населенням, рівнем економічного розвитку, культурами і традиціями, як Італія і Німеччина, виявилися в кінці кінців безуспішними і нічого не принесли, окрім бідств, розорення, знищення виробничих сил та посилення політичної роздрібленості як в одній, так і в іншій країні.

Реальністю було лише господство німців у Римі та повне підкорення папства Німеччині, та й то лише меньше, ніж на століття. Реальністю були і римські коронаційні походи, тобто систематичний грабіж багатої країни німецькими князями та рицарями.

Італійська політика королів Німеччини не тільки не призвела до господства над Італією, а й втягнула німецьких феодалів у важкі війни, відволікла їхню увагу від слов`янських земель і сприяла успіху повстань слов`ян проти гнобителів.

\x00B2

\x00B4

*

Z

¶

0

і його приємник Оттон ІІ (973 – 983) потерпіли невдачу в походах проти візантійських володінь на півдні Італії. Наймані війська візантійських правителів – араби розгромили німців. Неможливість оволодіти візантійськими колоніями в Італії призвела до миру з Візантією, що був скріплений шлюбним союзом Оттона ІІ і візантійської царівни Феофанії. Син від цього шлюбу Оттон ІІІ (983 – 1002) помер молодим, не зумівши ані захопити італійський південь, ані підкорити римських баронів.

Німеччина загрузла в Італії, і цим скористалися полабські слов`яни.

В 983 р. спалахнуло велике повстання в Полабії, що перетворилось на велику звільну війну. Героїчна боротьба слов`ян за свободу проти феодального гніту, проти чужої і нав`язаної релігії продовжувалася 17 років. Близько 1000 р. майже вся Полабія здолала владу німецьких феодалів і стала вільною. Лише землю сербів-лужичан німцям вдалося стримати. Інші слов`яни повернули собі свободу на півтора століття.

Саксонська династія змінилась у 1024 р. Франконською (або Салічною). До цього часу велику роль в житті країни стала грати церква, сили і ресурси якої виросли в багато разів. В результаті церква стала більш потужною, ніж королівська влада. Церква перетворилась на грізну ідеологічну, економічну і політичну силу. Тому монархи Франконці намагались знайти опору в мілких феодалах – рицарях дуже багаточисленного прошарку в Німеччині. Королі представляли мілким феодалам (міністеріалам*) пільги, робили рицарські землі спадковими, ставили рицарів у прямі вассальні відношення з короною.

Однією з найважливіших сторін політичного життя Німеччини ХІ ст. явилися відношення держави і церкви, що вилились в боротьбу папства і імперії.

*Від лат. “ministrare” – “служити” (від того ж кореню – міністр). Походження міністеріалів пов`язано з воєнною реформою Карла Мартелла і потім – з низкою актів німецьких королів. Спочатку слуги феодала, міністеріали, отримавши землю, перетворювалися на мілких феодалів. З іншого боку, нерідко крупний феодал, що розорився, опускався до положення міністеріала.

Клюнійський рух.

Конфлікт світської влади і церкви був конфліктом в середині господарюючого класу, причому одна частина феодалів – духовенство – була непомірно багатшою, впливовішою і культурнішою від іншої частини – світських магнатів. Духовенство не тільки володіло величезними масивами землі, не тільки було привілейованим станом. Духовенство було організованою, централізованою, дисциплінованою групою, тоді як решта світу була розрізненою і роздробленою.