Історія древніх словян, Детальна інформація

Придніпров'ї стосуються вже II ст. Деякі пізніші західнослов'янські племена вважали вождя гунського союзу Атілу засновником своєї князівської династії, а середньовічні історики Західної Європи нерідко називали Атілу слов'янським князем. У зв'язку з цим цікавим є свідчення V ст. римського посла до Атіли Пріска Панійського, що свій п'янкий напій гуни називали "медос", а культову їжу - "страва". Ототожнювати гуннів зі слов'янами не можна, однак їх активна участь у гунських справах є очевидною. Можливо, у взаємодії гуннів зі слов'янами відбилася пам'ять про скіфсько-сколотський симбіоз. Антський союз із гуннами з IV ст., за свідченням готського історика VI ст. Йордану, спочатку базувався на непримиренній ворожнечі антів з готами. Пізніше у антів також було чимало інших ворогів.

Тому часто антам, як і іншим слов'янським племенам, доводилося воювати за розширення і збереження своїх територій. На початку VII ст. візантійський історик Феофілакт Самокатна писав, що склавини і анти майстерно захищаються і атакують ворогів за допомогою рухомого табору з возів. Цьому ж історикові належить цікава згадка про важливу роль в об'єднанні розрізнених племен слов'ян мандрівних співців-гуслярів, які ходили від одного поселення до іншого. На час боротьби за територію невеликі але численні родові або сусідські общини об'єднувалися під проводом авторитетного вождя, влада якого не була постійною. Після закінчення воєнних дій вождь-князь розподіляв набуту землю між родами чи їх об'єднаннями і складав свої повноваження.

Одним з художніх символів зайнятої землі у слов'янських народів був коровай, який необхідно рівномірно покраяти (поділити) між учасниками трапези. Мотив з краянням короваю яскраво відбився в українському весільному обряді, в якому молодий і молода виступають як князь і княгиня. Як землю, оборонену чи захоплену спільними силами, весільний коровай з фігурами колосків, зерен, домашніх тварин, зібганий і спечений силами родичів, сусідів і друзів, роздають кожному з учасників весілля. Дійовими особами обряду виступають "дружба" - сучасний "свідок", "дружки" - запрошені з боку молодого, "весільний староста". У записі весільного обряду, вміщеному в журналі "Основа" за квітень 1862 р., коли підходить урочистий момент краяння, дружки починають співати:

Дружба меча не має,

Нам короваю не вкрає,

Дайте йму коло дача.

Хай нам вкрає калача.

Дослідники вважають, що колодачем за язичницьких часів назва-жертовний освячений ніж. Однак і "меч" присутній у весільному об - він висить на "гільці", символі язичницького дерева життя, яке и виростає з корова.

Вочевидь, саме з ідеєю "укроювання" землі, тобто оволодіння та її захисту, слід пов'язувати первісне значення слова раїна" ("Вкраїна"), яке спочатку використовувалося у значенні бального топоніму

нових вторгнень агресивних наїзників, а лише поглиблювало розходження між різними племенами. Анти, що частково переходять на службу Візантії, як самостійний народ скоро зникають з історичної арени під аварськими ударами, а слов'янські племена перегруповуються, змішуючись з іншими слов'янськими і неслов'янськими народами.

Процеси етнічного змішування (міксацїі) у період Великого переселення були характерні для всієї Європи, до якої головним чином через Північне Причорномор'я вдираються усе нові азійські орди. На наш час вважається цілком доведеним, що та форма "звіриного стилю", яка панує в мистецьких виробах Європи дороманського періоду, формувалася саме у Причорномор'ї. Свідченням цьому є численні клади раннього Середньовіччя, які знаходять археологи та просто випадкові люди на території України. Одним з найвідоміших є так званий "Перещепинський клад", знайдений на Полтавщині 1912 р., який датується кінцем VII - початком VIII ст. Крім речей "звіриного стилю", частина з яких місцевого виробництва, тут було знайдено і срібне блюдо християнського єпископа, і позолочене блюдо із зображенням сасанідського шаха, і цілий ряд предметів, встановити походження яких досить важко. Загальна вага золотих речей сягає 25 кг, срібних - 50 кг. Встановити етнічну приналежність власника цих коштовностей, який був тут похований виявилося неможливо. Цей клад є найкоштовнішим з усіх знайдених на території Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу.

Одним з нових історичних імен, що утворилися під час етнічної міксації, стали руси. Перші дві виразні згадки про русів чи росів як нападників і грабіжників з'являються в кінці VIII (770-790-ті рр.) і на початку IX ст. у творах християнської житійної літератури у Криму, хоча значна кількість дослідників схильна розглядати як перші згадки про русів повідомлення істориків VI ст.: готського Йордана про народ "росомонів" і візантійського Псевдо-Захарії про народ "хрос", яких ці історики локалізували десь між Дніпром і Доном, крім того, існують численні згадки про русів (у різних, близьких коренів "рус" і "рос" формах) у Західній та Північній Європі. Оскільки пересування сармато-аланських, кельтських і готських союзів здійснялися в усіх цих напрямках, остаточне з'ясування питання про понесення русі є поки що неможливим. Однозначно можна твердити інше те, що руси не були скандинавськими вікінгами.

Сукупність накопичених на цей час істориками, археологами, рітропологами, етнографами, топографами різноманітних відомостей про русів-росів змушують усе більшу частину дослідників вести нову про принаймні два основних центри давніх русів - південно-імідний (росів півдня і сходу сучасної України) і північно-західний і(цолабсько-новгородських русів-варягів). Якусь роль в обох центрах відігравати об'єднання рутенів і ругів. Ці центри можуть мати спільне походження, зумовлене щільністю контактів між змішуваними під час Великого переселення племенами, однак досі немає единої думки щодо того, чи були роси-руси власне народом, чи щвидше мова може йти про специфічну соціальну верству, яка в різних регіонах вела себе настільки по-різному, що складається враження про цілком різні за звичаями і вдачею народи. Ситуація ускладнюється тим, що давні літописці й географи Європи та Азії найчастіше не робили розрізнення між вочевидь нетотожними носіями імен росів, русів, рутенців тощо, від чого їх повідомлення і згадки Нерідко мають суперечливий характер.

Візантійські автори, яким були відомі переважно південно-східні роси, до X ст. включно називають їх також тавро-скіфами. На місці колишньої столиці Боспорського царства Пантікапея візантійські джерела вміщають місто Росія, де розташовувалася візантійська митрополія для християн Хозарського каганату. Український дослідник питання Д.Березовець доводить, що під росами розумілися у візантійських та арабських джерелах етнічно неоднорідні носії салтівсько-маяцької культури, яка виділилася із загального ареалу хозарських земель і сягала на півдні Криму і Тамані. У зв'язку з цим цікавим є питання про можливість запозичення княжих знаків на, монетах Київської Русі з монет Боспорського царства. Візантійський хроніст Лев Диякон у X ст. залишив цінний опис зовнішності войовничого князя Святослава, який після смерті своєї матері Ольги знов повернув молоду державу до язичництва, а тому, вірогідно, дотримувався давніх язичницьких звичаїв і в одязі. Скромно одягнутий, він мав поголену бороду при довгих вусах і майже повністю поголену голову, якщо не враховувати залишеного клоку волосся з лівого боку, що мало свідчити про благородність його походження. Одне вухо князя прикрашала золота сережка. Звичай носити оселедці відомий у дружинників "Великої Булгарії" хана Курбата (VI ст., дружинники інших степових володарів носили інші характерні зачіски). У переговорах Святослава з імператором Цимісхієм, зміст яких переданий Львом Дияконом, візантійський імператор тричі згадує Кіммерійський Боспор (Керченську протоку) як батьківщину росів, на яку вони й мають повернутися.

Серед арабських авторів, які згадують про росів-русів (не всі твори дійшли до нашого часу), найдавнішим був начальник аббасид-ської пошти і розвідки Ібн Хордадбег, який писав ще на початку IX ст., став єдиним, хто ототожнював русів зі слов'янами, характеризуючи їх як слов'янських купців. При цьому деякі перекладачі розуміють тут не "слов'ян", а "рабів" ("сакаліба"), тобто руси постають не слов'янськими купцями, а торговцями рабами. У цілому ж як арабські, так і візантійські й хозарські автори відзначають виняткову мужність і разом з тим жорстокість і дикість давніх русів, які робили нерідко далекі грабіжницькі набіги на суднах, безпідставно знущаючись над мирним населенням. Щодо слов'ян, останні мали ставати головним товаром русі поряд зі шкірками пушних тварин і мечами. Користаючи з невеликої кількості чоловіків у слов'янських поселеннях тієї доби, руси виряджали експедиції у 100-200 чол. за "живим товаром" з особливого заболоченого острова, відомого як "острів русі". За повідомленнями Ібн Русте, який написав про цей густонаселений острів* довжиною в три дні переходу з повною відсутністю на ньому великих поселень, рабів, з якими поводилися добре в інтересах торгівлі, руси продавали волзьким булгарам і хозарам. Як свідчить цей автор, руси харчуються тільки тим, що вивозять із землі слов'ян. Одразу після народження Сина батько приносив до дитини оголений меч, кидав його перед ним і казав: "Я не залишу тобі у спадщину майна, і не буде в тебе нічого крім того, що сам здобудеш оцим мечем". Ці руси забивали усіх іноземців, які намагалися потрапити на їх землю. Але далі, всупереч вищесказаному, можливо вже за іншими джерелами, Ібн Русте описує країну багатьох міст із доброзичливим ставленням до іноземних купців і взагалі іноземців, народ згуртований і саможертовний, який ніколи не залишає співвітчизників.

Натомість питання походження русів торкається епічна поема ''Сказання про дочку Шана" волзьких булгар (датується 882 р.). За цією поемою, руси утворилися з багатьох народів у першій половині VII ст., після повернення на Придніпров'я з невдалого походу на (іередній Дунай булгарського хана Шамбата на прізвисько Кий. Особливу роль в утворенні нового народу відіграли, за цією поемою, "'сакланське" плем'я росів і приведені Шамбатом-Києм з Подунав'я вагаточисельні "ульчиї" (вірогідно, уличі). При тому, що в поемі й Чорне море називається "Сакланським", значення вжитого епічним поетом терміну викликає багато питань. Проблема походження русі мала велике значення і своєрідно відбилася у перших (з відомих у наш час) літописах Київської Русі, про які мова у наступному розділі.

На роль легендарного острова у наш час найбільше претендують (о.Саарема неподалік узбережжя Естонії, Таманський півострів і місцевість між Івановом і Кременчуком на сучасному правому березі Дніпра, який раніше утворював нижче Канева два русла, які знов сходилися через 130 км.

Найважливішою торговельною артерією, що з'єднувала Північ Європи з Чорним морем, а через нього з розквітлим за Македонської династії Константинополем, який став головним торговельним центром Старого світу, був Дніпро. Уздовж великої ріки виникають перші міста, які трохи пізніше стають відомі як суто слов'янські. Вони постають і поблизу порогів, у місцях, де торговельні човни мали розвантажуватися, щоб волоком або в інший спосіб долати природні перешкоди на шляху "з варяг у греки". У середині X ст. візантійський імператор Константан Багрянородний подав два варіанти назв дніпровських порогів - "руський" і "слов'янський". При цьому, як довів український історик М.Брайчевський, "руські" назви вказують на те, що відомі імператору руси користувалися мовою, близькою до сучасної осетинської - спадкоємиці сармато-аланської групи індоєвропейських мов. Сучасні історики розміщують у Надпоріжжі первісну територію племені уличів. Саме тут на купців чекала найбільша небезпека з боку грабіжників, тому в таких місцях будувалися городища, комори для краму, які слід було боронити від злодіїв. Такі місця ставали й центрами торгівлі. Вони в першу чергу вражали чужинців, що з'являлися в наших землях. Мабуть через це вони називали слов'янське Подніпров'я "країною тисячі міст".

Жвава господарська діяльність сприяла подальшій культурній еволюції тих племен, які мешкали біля Дніпра та його найбільших притоків. Помітно посилилася їх військова могутність, здатність об'єднати й очолити сусідів. Садним із таких центрів і став Київ, що згодом перетворився на столицю однієї з найбільш могутніх і культурно розвинених держав середньорічної Європи.



Список литературы

Даншіенко В.М. Кам'яна могила. - К., 1985.

Даниленко В.Н. Неолит Украйни. - К., 1974.

Павленко Ю.В. Передісторія давніх рурів у світовому контексті. - К., 1994.

Попович М.В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С.7 - 55.

Пріцак О, Походження русі: у 6 т./Пер. з англ. Т.1. - К., 1999.

Рибаков Б.А, Язичество древних славян. - М, 1981.

Січинськцй Чужинці про Україну. - Львів, 1991.

Славяне и русь: Концепции и идеи: Хрестоматия. - М., 1998,

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. - К., 1993.