Руська Правда – видатний політичний документ в історії України, Детальна інформація

Приватний характер древнього права з'явився в сфері карного права. Злочин по «Руській Правді» визначався не як порушення закону чи князівської волі, а як "образа", тобто, заподіяння морального чи матеріального збитку особі чи групі особ. Карне правопорушення не відмежовувалося в законі від цивільно-правового.

Об'єктами злочину були особа і майно. Об'єктивна сторона злочину розпадалася на дві стадії: замах на злочин (наприклад карається чоловік, що оголив меч, але не вдарив) і кінцевий злочин.

Закон намічав поняття співучасті (згадають випадок розбійного нападу "скупою"), але ще не розділяв ролей співучасників (підбурювач, виконавець, приховувач і т.д.)

У «Руській Правді» вже існує уявлення про перевищення меж необхідної оборони (якщо злодія уб'ють після його затримки, через деякий час, коли безпосередня небезпека в його діях уже відпала).

До пом'якшувальних обставин закон відносив стан сп'яніння злочинця, до обтяжуючих - корисливий намір. Законодавець знав поняття рецидиву, повторності злочину (у випадку конокрадства).

Суб'єктами злочину були усі фізичні особи, включаючи рабів. Про віковий ценз для суб'єктів злочину закон нічого не говорив. Суб'єктивна сторона злочину включала намір чи необережність. Чіткого розмежування мотивів злочину і поняття винності ще не існував, але вони вже намічалися в законі. Ст.6 ВП згадує випадок убивства "на бенкеті виявлене", а ст.7 ВП -убивство "на розбої без усякої свади". У першому випадку мається на увазі ненавмисне, відкрите зроблене убивство,(а "на бенкеті"- значить ще й у стані сп'яніння). В другому випадку - розбійне, корисливе, навмисне убивство (хоча на практиці навмисне можна убити і на бенкеті, а ненавмисно - у розбої).

Важким злочином проти особи було нанесення каліцтв (усікання руки, ноги) і інших тілесних ушкоджень. Від них варто відрізняти образа дією (удар чашею, рогом, мечем у ножнах), що каралося ще суворіше, ніж легкі тілесні ушкодження, побої.

Майнові злочини по «Руській Правді» включали: розбій (не відрізнимий ще від грабежу), крадіжку ("татьбу"), знищення чужого майна, викрадення, ушкодження межових знаків, підпал, конокрадство (як особливий вид крадіжки), злісну несплату боргу й ін.

Найбільше докладно регламентувалося поняття "татьби". Відомі такі її види, як крадіжка з закритих приміщень, конокрадство, крадіжка холопа, сільськогосподарських продуктів і ін. Закон допускав безкарне убивство злодія, що тлумачилося як необхідна оборона.

Система покарань по «Руській Правді» досить проста. Страта не згадується в кодексі, хоча на практиці вона безсумнівно мала місце. Умовчання може трактуватися двома обставинами: законодавець розуміє страту, як продовження кревної помсти, що він прагнути усунути. Іншою обставиною є вплив християнської церкви, що виступала проти страти в принципі.

Вищою мірою покарання по «Руській Правді» залишається "потік і розгарбування", призначуване тільки в трьох випадках: за убивство в розбої (ст.7 ВП), підпал (ст.83 ВП) і конокрадство (ст.35 ВП). Покарання включало конфіскацію майна і видачу злочинця (разом з родиною) "головою", тобто в рабство.

Наступним по вазі видом покарання була "вира", штраф, що призначався тільки за убивство. Вира могла бути одинарна (за убивство простої вільної людини) чи подвійна (80 гривень, за убивство привілейованої людини - ст.19, 22 КП,ст.3 ВП). Вира надходила в князівську скарбницю. Родичам потерпілого сплачувалося "головництво", рівне вирі.

Існував особливий вид вири - "дика" чи "повальна" вира. Вона накладалася на всю громаду. Для застосування такого покарання необхідно, щоб зроблене убивство було простим, нерозбійним; громада або не видає свого підозрюваного в убивстві члена, або не може "відвести від себе слід", підозри; громада тільки в тому випадку платить за свого члена, якщо він раніше брав участь у вирових платежах за своїх сусідів. Інститут "дикої" вири виконував поліцейську функцію, зв'язуючи всіх членів громади круговою порукою.

За нанесення каліцтв, тяжких тілесних ушкоджень призначалися "напіввири" (20 гривень - ст.ст.27, 88 ВП). Всі інші злочини (як проти особистості, так і майнові) каралися штрафом - "продажем", розмір якого диференціювався в залежності від ваги злочину (1, 3, 12 гривень). Продаж надходив у скарбницю, потерпілий одержував "урок" - грошове відшкодування за заподіяний йому збиток.

У «Руській Правді» ще зберігаються найдавніші елементи звичаю, зв'язані з принципом талиона ("око за око, зуб за зуб") - у випадках із кревною помстою. Але головною метою покарання стає відшкодування збитку (матеріального і морального).

Судочинство.

Судовий процес носив яскраво виражений змагальний характер: він починався тільки з ініціативи позивача, сторони в ньому (позивач і відповідач) мали рівні права, судочинство було гласним і усним, значну роль у системі доказів грали "ордалії" ("суд божий"), присяга і жереб.

Процес поділявся на три етапи (стадії)

"Заклик" означав оголошення про злочин, що вчинився, (наприклад про пропажу майна). Заклик робиявся в людному місці, "на торгу", заявлялося про пропажу речі, що володіла індивідуальними ознаками, которую можна було пізнати. Якщо пропажа виявлялася після закінчення трьох днів з моменту заклику, той, у кого вона знаходилася, вважався відповідачем (ст.32, 34 ВП).

Друга форма (стадія) процесу - "звід" (ст.35 - 39 ВП), нагадує очну ставку. Звід здійснювався або до заклику, або в термін до пройдення трьох днів після заклику. Особа, в якої знайшли зниклу річ, повинна була вказати, у кого ця річ була придбана. Звід продовжувався доти, поки не доходив до людини, не здатної дати пояснення, де вона придбав цю річ. Такий і визнавався татем. Якщо звід виходив за межі населеного пункту, де пропала річ, він продовжувався до третьої особи. На ту покладався обов'язок сплатити власнику вартість речі і право далі самому продовжувати звід.

" Гоніння сліду" - третя форма судового процесу, яка полягала в пошуку доказів і злочинця (ст.77 ПП). При відсутності в Древній Русі спеціальних пошукових органів і осіб, гоніння сліду здійснювали потерпілі, їхні близькі, члени громади і всіх добровольців.

Система доказів по «Руській Правді» складалася з: показів свідків ("видоків" - очевидців злочину і "послухів" - свідків доброї слави, поручителів); речових доказів ("поличное"); "ордалій" (іспиту вогнем, водою, залізом); присяги. На практиці існував також судовий двобій, що не згадувався в «Руській Правді». У законі нічого не говориться також про власне визнання і письмові докази.

Доля пам’ятника.

Правні приписи існували в Київський державі вже в часи Олега та Ігоря, як це видно з договорів з Візантією, але розвиток нових економічних і соціальних відносин вимагав нової кодифікації права. Нових приписів особливо вимагав зріст приватної власності княжих земель, в яких треба було устійнити права власника, обов’язки підданого населення та ін. “Руська Правда” має значення не тільки як пям’ятника законодавства Київської дежжави, але також як джерело до пізнання розвитку державної організації в господарства.

«Руська Правда» була добутком князівської законодавчої влади; але вона залишилася і приватним юридичним збірником, одержала обов'язкову дію як законодавчий звід в одній частині суспільства; саме в тій, на яку простиралася церковна юрисдикція по нецерковних справах, і в такому обов'язковому значенні визнана була самою князівською владою. Утім, можна подумати, що дія «Руської Правди» з часом перейшло за межі церковної юрисдикції.

До половини XI в. ще міцний древній звичай давав князівським судам можливість обходитися без письмового зводу законів. Але різні обставини, особливо поява християнської Церкви з далеким для Русі церковним і візантійським правом, з новими для неї юридичними поняттями і відносинами - усе це повинно було похитнути древній тубільний юридичний звичай і скаламутити юридичну пам'ять судді. Тепер судова практика на кожнім кроці задавала судді питання, на які він не знаходив відповіді в древньому тубільному звичаї відповідь на який можна було витягти з цього звичаю лише шляхом його напруженого тлумачення.Це повинно було викликати і серед князівських суддів потребу в письмовому викладі судового порядку, що діяв, пристосованому до положення справ, що змінилися. «Руська Правда» усувала частину цих судових перешкод: вона давала відповіді на багато з цих нових питань, намагалася застосуватися до нових понять і відносин. Можливо, з часом «Руська Правда», що мала обов'язкову дію тільки в сфері церковної юрисдикції, стала служити керівництвом і для князівських суддів, але навряд чи обов'язковим, скоріше, що мали значення юридичного посібника, як би сказати, довідкового тлумачення права, що діяло.

Використана література:

В.О.Ключевской. История. Полный курс лекций в трёх книгах. М.,"Мысль",1993.

И.А.Исаев. История государства и права. М.,"Юрист",1993.

І. Крип’якевич Історія України. Львів,”Світ”, 1992.