СРСР напередодні другої світової війни, Детальна інформація

Уряд США, шедшее на поступки внутрішньої реакції і що намагалося створити видимість "невтручання" у європейські справи, фактично притримувалися політики попуску агресивним намірам Німеччини. Правляче коло в США розраховували на те, що США лише виграють від сутички інших країн, а агресивний курс Німеччини і її союзників допоможе стримуванню комунізму в Європі й Азії.

У умовах зростаючої військової погрози Радянський Союз 17 квітня 1939 р. запропонував Англії і Франції почати переговори про взаємні зобов'язання робити друг другу необхідну поміч, у тому числі і військову, у випадку агресії в Європі проти любого з договірних держав. Під тиском суспільної думки Англія і Франція змушені були піти на переговори. Проте переговори зайшли в безвихідь.

Влітку 1939 р. СРСР запропонував Англії і Франції військову конвенцію, що передбачає спільні дії збройних сил трьох держав у випадку агресії. Правляче коло Англії і Франції не окликнулися на цю пропозицію. Над СРСР нависнула погроза зовнішньополітичної ізоляції.

З приходом до влади в Англії кабінету Черчеля й особливо після розгрому Франції Німеччиною положення стало помалу поліпшуватися. Поступово зміцнилося переконання, що антирадянський курс равносилен розколу потенційних антигитлеровских сил і лише допомагає Гітлерові ізолювати своїх супротивників один від другого. Вже в травні 1940 р. англійський уряд вирішив послати в Москву свого "спеціального і надзвичайного уповноваженого" Стаффорда Клиппса для переговорів про торгівлю, що уряд Чемберлена завів у безвихідь.

Декілька змінився і характер американо-радянських відношень. Уряд США йшов на це повільно і непоступово. Проте, відношення між Радянським Союзом і Сполученими Штат Америки поступово поліпшувалися. У січні 1941 р. державний департамент США повідомив радянського посла у Вашингтонові, що "політика, викладена в заяві, переданій президентом представникам преси 2 грудня 1939 р., що звичайно називають " моральним ембарго", більше не буде застосовуватися до Радянського Союзу". Тим самим уряд Рузвельта відмовився від антирадянського заходу, уведеного під час радянсько-фінляндського конфлікту.

У березні 1941 р. американський уряд і в квітні англійське повідомили радянському уряду, що Німеччина готується напасти на СРСР. Сталін не порахувався з цими попередженнями, розцінивши їх як провокацію, маючі ціллю викликати радянсько-німецьку війну.

Уряди США й Англії не залишалися, глухи до повідомлень, що розповсюджувались німецько-фашистською агентурою. Антирадянська обмова знаходила тут благодатний грунт. Правляче коло США й Англії були вкрай зацікавлені в тому, щоб утягнути СРСР у конфлікт із Німеччиною, тому що вони бачили в цьому порятунок для себе. Виходячи зі своїх власних інтересів, уряди США й Англії вирішили попередити Радянський Союз про можливий напад на нього Німеччини.

Попередження урядів США й Англії зовсім не означали, що вони піклувалися про безпеку СРСР. Навіть напередодні нападу Німеччини на СРСР ці уряди намагалися звістки подвійну гру: вони хотіли переконати Радянський Союз у своєму дружньому до нього розташуванні й у той же час не лишали думки про розтрощення Радянської соціалістичної держави.

Радянсько-німецькі відношення

Радянський уряд робив у літку 1939 р. усе можливе, щоб домовитися з Англією і Францією з метою запобігання німецької агресії, зберігання світу. На жаль, ці зусилля не увінчалися успіхом. Радянсько-німецький пакт про ненапад і секретний протокол

У серпні 1939 року Німеччина завершила підготування до війни в Європі. Не бажаючи воювати на два фронти, Гітлер запропонував підписати радянсько-німецький договір про ненапад. Договір обіцяв Радянському Союзу не тільки світ, але і розширення західних меж.

СРСР, фактично продолжа залишатися в положенні міжнародної ізоляції, у якому він виявився в результаті мюнхенського договору. У цій обстановці Сталін і Молотів прийняли рішення погодитися з пропозицією Німеччини про висновок договори про взаємний ненапад.

Радянсько-німецькі переговори почалися 15 серпня 1939 р. у Москві зустріччю з Молотовым посла Шуленбурга. Першим результатом їх явилося підписання торгової угоди між Німеччиною і СРСР.

Гітлер, що поспішав розв'язати конфлікт із Польщею військовим шляхом і не міг уже відмовитися від підготовленого на її напади, 20 серпня 1939 р., направив Сталіну телеграму, у якій наполягав на якнайшвидшому підписанні договори про ненапад.

Обговоривши з Молотовым отримане послання і вислухавши повідомлення Ворошилова про хід переговорів з англійцями і французами, Сталін у своїй відповіді Гітлерові дав згоду на приїзд у Москву Риббентропа і підписання угоди про ненапад.

23 серпня Иоахим Риббентроп і В'ячеслав Молотов підписали Договір про ненапад. Разом із договором був підписаний і секретний додатковий протокол. Він не обговорювався ні в Політбюро, ні у Верховній Раді СРСР, ні в уряді. У строго секретному додатковому протоколі говорилося про розмежування “сфер інтересів” у Східної Європі. У радянську “сферу інтересів” відходили Естонія, Латвія, Правобережна Польща і Молдавія (пізніше до цього списку додалася і Литва). Найважливіше значення в цьому проекті мав постскриптум, у якому говорився таке: “Дійсний пакт дійсний лише при одночасному підписанні особливого протоколу по пунктах зацікавленості Договірних сторін в області зовнішньої політики. Протокол складає органічну частину пакту”.

Відразу ж, після того як договір був підписаний, припинилася антифашистська кампанія в радянській пресі. Зато Англію і Францію тепер називали “підпалювачами війни”.

Проводячи політику нейтралітету, Радянський Союз точно виконував укладені їм із Німеччиною угоди. Радянський уряд всемерно намагався уникати терть із Німеччиною і старанно стежило за тим, щоб не дати їй якогось привода до порушення радянсько-німецьких угод. Такими принципами керувалися не тільки дипломатичні, військові, господарські й інші радянські відомства, що відповідали за стан відношень із Німеччиною, але також преса і радіо.

Сучасні оцінки Радянсько-німецького пакту про ненапад та договору про “дружбу і кордони”

23 серпня 1939 р. світ вразило передане по радіо вночі повідомлення про підписання в Москві радянсько-німецького договору про ненапад. Всім давно було відомо про неприязні стосунки між Берліном і Москвою. Ніхто не чекав якогось зближення між Радянським Союзом і фашистською Німеччиною. Адже Гітлср завжди називав більшовизм своїм ворогом номер один. Навіть у правлячих колах західних держав, які одержували не тільки відкриту, а й таємну інформацію, не могли повірити в реальність укладення договору між СРСР і Німеччиною. Французький прем'єр-міністр Е. Даладьє, якого в ніч з 23 на 24 серпня розбудив телефонним дзвінком міністр закордонних справ Ж. Бонне, щоб повідомити почуту по радіо новину, спочатку засумнівався в її правдивості і попросив перевірити, “чи не є вона газетною плітикою”. Однак наступного ранку вже надійшли підтверджувальні комюніке з Берліна й Москви. Пакт справді було підписано.

Реакція громадськості різних країн на пакт у перші дні після його укладення була неоднаковою. В Англії він викликав гірке розчарування, у Франції-розгубленість, в Німеччині-незвичайне полегшення. Серед німців одні сподівалися, що небезпека війни для них минула, оскільки не буде укладено спрямованого проти Німеччини англо-франко-радянського союзу, інші, навпаки, вважали, що пакт врятував Німеччину від можливості ведення війни на два фронти й вона тепер зможе швидко розв'язати свої суперечності з Польщею.

Ставлення радянських людей до підписання договору було неоднозначним. Безумовно, вони довіряли уряду і тому схвалювали його дії. “Немає ніяких доказів можливого незадоволення серед радянського населення поворотом радянської зовнішньої політики, незважаючи на те, що протягом багатьох років велася пропаганда протії фашистських агресорів",-повідомляв з Москви 28 серпня 1939 р. кореспондент англійської газети “Манчестер гардіан”. Разом з тим радянські люди, особливо ті, хто допомагав республіканській Іспанії у боротьбі з фашизмом, не могли збагнути потребу укладення такого договору і, зрозуміло, відчували зніяковіння перед нашими однодумцями в інших країнах, які бачили в Радянському Союзі головну надію в боротьбі з світовою реакцією.

Якщо укладення договору виправдовувалося необхідністю уникнути війни, а її ніхто не хотів, то підписання 28 вересня 1939 р. договору про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною здавалося протиприродним. Ніяких дружніх почуттів до німецьких фашистів радянські люди не відчували. Договір і наступні дії засобів масової інформації духовно обеззброювали населення СРСР, яке ненавиділо фашизм, розуміло, ще це-найбільше зло не лише для нашої країни, а й для всього людства, а офіційна пропаганда певною мірою закликала змиритися з цим злом.

Слід також мати на увазі, що з середини 30-х років у СРСР проживала значна кількість антифашистів, які прибули з Німеччини і анексованих нею територій. Як свідчать їх спогади, договір про ненапад вони зустріли з розумінням. Деякі з них за завданням Комінтерну виступали на зборах у різних містах і роз'яснювали, що підписання цього документа дасть можливість Радянському Союзу уникнути війни. Однак укладення “договору про дружбу з смертельним ворогом соціалізму" вони зустріли негативно, їх невдоволення викликали й окремі дії радянського керівництва. Зокрема, восени 1939 р. у Москві було закрито дитячий будинок № 6, створений спеціально для дітей австрійських і німецьких політичних емігрантів. На початку 1940 р. німецьким властям було передано кілька груп німецьких і австрійських антифашистів, які були репресовані в 30-ті роки і перебували під слідством або у в’язницях.

Різною була реакція на пакт і в наступні роки, інколи він став набутком історії. Інтерес до нього завжди був винятково великим, але висвітлювався по-різному. В період “холодної війни” буржуазні історики використовували пакт, щоб звинуватити Радянський Союз у співучасті в розв'язуванні другої світової війни й тим самим зняти за це провину з правлячих кіл західних держав. У радянській літературі довгий час пакт трактувався однобічно, тільки як правильний, “мудрий”зовнішньополітичний крок уряду СРСР в обстановці, що тоді склалася. При цьому радянські автори дотримувалися позиції замовчування таємного протоколу до пакту, вже давно опублікованого на Заході, допускали недомовки, висвітлюючи причини, які спонукали Радянський Союз укласти пакт. Така позиція радянських істориків породжувала сумніви в правдивості усього того, що писалося й говорилося ними в ті часи про пакт, призводила до підриву авторитету радянської історичної науки не тільки в чужих очах, а а й в очах радянських людей.

Лише останнім часом в умовах гласності радянські дослідники почали відкрито, без недомовок писати про радянсько-німецький пакт, висловлювати більшою чи меншою-мірою об'єктивні думки. Пакт уже не вважався бездоганним. Зявилися навіть статті, автори яких оцінили його як негативний акт, що завдав Радянському Союзу і всьому світові непоправної шкоди. Нерідко емоції при цьому виступали на передній план і все, що було пов'язане з пактом, фарбувалося чорною фарбою подібно до того, як раніше все змальовувалося рожевим кольором.

Багато істориків і публіцистів порівнюють укладення радянсько-німецького договору про ненапад з підписанням Брестського миру, вказують на схожість між ними в світлі ленінських положень про можливість використання комуністами компромісів з буржуазією та міжімпеаріалістичних суперечностей в інтересах соціалізму. Дійсно, з цієї точки зору схожість між ними є. Обидва укладені у винятково складній для нас міжнародній обстановці і були спрямовані на зміцнення позицій соціалістичної держави в умовах капіталістичного оточення. Однак між цими дипломатичними актами була й істотна різниця.

По-перше, обговорення питання про підписашня Брестського миру проходило в партії відкрито, виступали його прихильники і противники, зрештою все вирішувалося демократичним шляхом. Договір про ненапад укладався в період, коли в партії і країні панували адміністративно-командна система керівництва і культ особи. Всі найважливіші питання фактично вирішувалися Сталіним. Ніяких інших думок не висловлювалося. Навіть деякі члени Політбюро ЦК ВКП(б) дізналися про договір вже після його підписання.

По-друге, В. І. Ленін підкреслював, що, йдучи на компроміс з німецьким імперіалізмом і підписавши Брестський мирний договір, “…ніде грані, що підриває або плямує соціалістичну пладу, ми не перейшли…”.

В результаті ж підписання договору про ненапад Радянська держава і соціалізм як система зазнали серйозних ідеологічних втрат.