Історичні етапи розвитку психології як науки, Детальна інформація

Наприкінці XIX — на початку XX ст. формуються різні за своєю науковою ідеологією психологічні школи.

Школу структуральної (інтроспективної) психології започаткував у США Е.Лтченер (1867— 1927), який вважав, що предметом психології мають бути елементи й структури свідомості. Свідомість як така не розкривається простому самоспостереженню, а має свою власну структурну організацію, свій прихований зміст. Самоспостереження дає відомості лише про об'єкти. Інтроспекція відкриває можливість вивчати самі психічні явища: відчуття, образи й почуття, що викликаються цим об'єктом.

Вюрбурзька школа психології започаткувала перехід до експериментального дослідження психічних явищ шляхом інтроспекції.

Альтернативною до тих підходів, які орієнтувалися на суб'єктивне, на свідомість як предмет психології, стала школа біхевіоризму — науки про поведінку. Дж.Уотсон (1878— 1958), наприклад, вважав, що предметом психології мають бути не психічні процеси, а поведінкові реакції, дії та вчинки, які можна спостерігати й об'єктивно досліджувати. Психічні процеси при цьому визначалися лише як епіфеномени, тобто явища, причинно не пов'язані з реальними, дійсними феноменами, що мають матеріальну природу.

Фрейдизм як психологічний напрям, що дістав свою назву від імені його засновника З.Фрейда (1856— 1939), навпаки, стверджував необхідність включення в предмет психології не тільки й не стільки свідомості (у власному розумінні цього слова), а й того, що в психічній природі людини лежить за її межами, тобто несвідомого, підсвідомого, надсвідомого як детермінант, що по суті визначають і загальний зміст свідомості людини, і прояви її поведінки.

У межах цієї ж традиції будував свою школу глибинної психології і К.Юнг (1875— 1961), який розглядав психічне буття як складну єдність різних систем: «Я», «Маска», «Тінь», «Аніма» — образ душі, а також «особистісне-несвідоме» з різноманітними комплексами й «колективне несвідоме» з архетипами. Всіх їх об'єднує «самість», інтеграція якої з «Я» є актом «індивідуації» — кінцевої мети розвитку особистості.

Тенденціям диференціації світу психіки на структурні елементи, компоненти, рівні, спробам «анатоміювання» психічного протиставила себе гештальтпсихологія. Термін «гештальт» означає форму, структуру і вводиться для позначення принципової залежності елементів від цілого, неможливості виведення цілого з суми елементів. При цьому цілісність визнається іманентною для психіки, є «чистою» психічною сутністю. Вихідною для гештальтпсихології стала феноменологія Е.Гуссерля (1859— 1938).

На початку XX ст., у зв'язку з процесами інтеграції у суспільстві особливий науковий інтерес почали викликати проблеми, пов'язані із впливом соціального оточення на розвиток і поведінку окремої людини, проблеми групової динаміки (У.Мак-Даугалл, Г.Тард, С.Си-геле, Г.Лебон, Ф.Олпорт та ін.).

Поділяючи спочатку ідеї гештальтистів, новий оригінальний для психології напрям і нову школу започатковує КЛевін (1890— 1947). Центральним моментом його наукової концепції було поняття про динаміку поведінки людини в її «життєвому просторі», введення категорії поля у вчення про особистість і мотиви її поведінки в умовах соціального оточення.

В аспекті психології дії розроблялася операціональна теорія інтелекту Ж.Піаже (1896— 1980), його структура, функції та розвиток через механізм інтеріоризації. В цій же парадигмі здійснював свої дослідження А.Вамон (1879— 1962), з'ясовуючи перехід від дії до думки.

Онтологічний і аксіологічний аспекти психологічного дослідження більшою мірою представлені у феноменологічній психології Гуссерля та його послідовників (проблема психічного буття, існування трансцендентної сфери значень, інтенціональних станів свідомості, проблема «чистої» психіки та ін.) та в екзистенціальній психології (А.Камю, Ж.Сартр, К.Ясперс), головною проблемою, в якій виступає проблема цінності й смислу людського існування.

З моменту виникнення і до нинішнього часу кожна із зазначених психологічних шкіл зазнала істотних трансформацій, зробила чимало поступок одна одній, орієнтуючись на критерій істинності як основний. Проте й інноваційні форми всесвітньо відомих психологічних теорій (неофрейдизм, необіхевіоризм та ін.) зберігають певною мірою свою прихильність до ортодоксального варіанту на рівні найбільш загальних принципів.

Використана література:

Психологія / За ред. Трофімова Ю.Л. – К., 2000.

Романець В.А. Історія психологія. – К., 1990.

Ярошевуский М.Г. История психологии. – М., 1985.