Психологія чуттєвого пізнання. Характеристика основних напрямків юридичної психології, Детальна інформація

 Важливу функцію в процесі людського сприймання виконує друга сигнальна система. Вона визначає зміст людського сприймання, позначає предмет, надає сприйманню людини довільний характер.

Таким чином, фізіологічною основою сприймання є системи внутріаналізаторних і між аналізаторних нервових зв'язків, що забезпечують необхідну цілісність і предметність сприймання.

    В основі поділу сприймань на види лежать відмінності в провідній ролі аналізаторів при відображенні дійсності. Тому виділяють зорові, слухові, дотикові, кін естетичні, нюхові і смакові сприймання. В практиці людської діяльності кожен з цих видів рідко функціонує самостійно. В більшості випадків вони поєднуються, утворюючи складні види сприймань. Так, наприклад, при виконанні вправ на уроці фізкультури в учня часто виникають складні рухо-зорові сприймання. При сприйманні доведення теореми на уроці математики включаються зорові, слухові і кін естетичні сприймання.

    В основі другої класифікації сприймань лежать форми існування матерії: простір, час і рух. У відповідності з цією класифікацією виділяють сприймання простору, сприймання часу і сприймання руху.

    З точки зору сучасної науки сприймання розглядається як своєрідна дія, спрямована на обстеження об'єкту і створення його копії. Таке обстеження здійснюється при допомозі деяких моторних процесів, до яких відносять рухи руки, що ощупує предмет, рухи ока, яке обстежує контур предмету. Вони забезпечують адекватність відображення предмету. Сєченов показав, що в роботі руки і ока є багато спільного. Аналіз функцій руху руки в процесі дотику і ока в процесі зору дозволяє поділити їх на два класи. До першого класу відносяться пошукові, установочні і коригуючи рухи. До другого класу відносяться всі макрорухи, спрямовані ні обстеження предмету. Це пізнавальні рухи, що виконують функції побудови, виміру, контролю і корекції. Вивчення траекторії цих рухів показує, що вона ізоморфна контуру об'єкта. В процесі обстеження виділяються найбільш інформативні конструктивні точки, відносно яких і оцінюється решта елементів контуру.

    Людина сприймає навколишню дійсність предметно у вигляді цілісних предметів, які існують в просторі і часі. Щоб жити людина повинна орієнтуватися в просторі, сприймати його простору є відображення об'єктивно існуючого простору, тобто відображення відстані, величини і форми предметів, що діють на наші органи чуття,, напряму тощо. Воно включає в себе оцінку положення власного тіла, врахування його переміщень у просторі та відповідну корекцію рухів і орієнтацію очей. Як же воно відбувається?

    Відображення просторових властивостей предметів з одночасним врахуванням положення власного тіла відбувається в процесі рухової діяльності організму і є особливим проявом аналітико-синтетичної діяльності мозку. Воно забезпечується сумісною діяльністю комплексу аналізаторів, взаємодія між якими установлюється при допомозі кінестетичного аналізатора.

    Як показують дослідження, відображення просторових властивостей предметів є можливим внаслідок існування у людини парних аналізаторів (бінокулярний зір, бінауральний слух, бімануальний дотик, диринічний нюх) і їх функціональної асиметрії. Остання проявляється в тому, що одна із сторін аналізатора при виконанні певної діяльності відіграє ніби провідну роль. Така роль є нестійкою, вона змінюється при переході від однієї діяльності до іншої.

    Сприймання форми предметів відбувається за допомогою зорового, дотикового та кінестетичного аналізаторів. Для зорового сприймання форми предметів необхідне чітке розрізнення контурів предметів, що залежить від величини і віддаленості їх від спостерігача та гостроти зору останнього. Сприймання форми стає можливим, якщо він уміє розрізняти напрям контурних ліній предмету і їх співвідношення за величиною. Це дає змогу сприймати одні предмети як квадратні, інші як круглі тощо. Завдяки рухові зорова система не тільки виділяє межу між об'єктом і фоном, а і навчається слідувати по ній. Хоч кінестетичні відчуття, що викликаються цими рухами не усвідомлюються, проте вони мають важливе значення як сигнали певних особливостей контурних ліній предмету і кута зору. В житті кожної людини ці відчуття пов'язані з певною формою образу предмету на сітківці і з положенням очей відносно сприйманих об'єктів, неодноразово супроводжувалися дотиком руки до цих предметів. В ході закріплення цих асоціацій відбувається засвоєння людиною певних перцептивних еталонів і око навчається швидко визначати форму предметів, не дивлячись на зміну їх положення відносно спостерігача.

    При дотиковому сприйманні форми предмету провідна роль належить тактильному і кінестетичному аналізаторам. Щоб визначити форму невидимого предмету, людина ощупує предмет з різних сторін, повертає його в руках, обводить рукою контур, перевіряє правильність його сприймання, повертаючись назад. Без кінестетичного аналізатора адекватне сприймання форми предмету стає неможливим.

2. Характеристика основних напрямків

юридичної психології

Об'єктом юридичної психології є особистість як свідомий індивід, що має певний соціальний статус і виконує конкретні соціальні функції в системі «людина — право».

Предмет юридичної психології — психологічні закономірності і механізми правового опосередкування діяльності особистості та груп у сфері правової діяльності.

Із розглянутих відправних позицій витікає, що юридична психологія включає наступні напрями:

1) правову психологію, що досліджує психологічні аспекти правотворчості і змісту права, його інститутів, принципів вини і відповідальності, їх меж, загальної і спеціальної превенції закону, його впливу на формування правосвідомості (суспільної та індивідуальної) та суб'єктів правовідносин;

2) психологію правоохоронної та правозастосовної діяльності — процесуальної (слідчої, судової, арбітражної, адвокатської та ін.) та непроцесуальної (оперативно-роз-шукової, управлінської та ін.) і психологію учасників цих різновидів діяльності;

3) кримінальну психологію, у тому числі — психологічні закономірності виникнення і динаміки протиправних установок, мотивів учинення злочинів, психологічних особливостей злочинної поведінки; психологію формування злочинних груп, конкретних чинників і умов, що сприяють груповим злочинним проявам; форми і способи діяльності щодо попередження асоціальних тенденцій, корекції причин і умов формування антисуспільних орієнтацій об'єктів професійної діяльності (особи, групи, натовпу тощо);

4) пенітенціарну психологію — система адаптації і ресо-ціалізації особистості, виправлення і перевиховання засуджених, заходи профілактичного впливу на особистість після її звільнення з установ виконання покарань;

5) психологічні аспекти професійного відбору і психологічної підготовки осіб для здійснення юридичної діяльності, розробка наукових і практичних рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності професійної діяльності;

6) судово-психологічну експертизу та інші форми використання спеціальних психологічних знань в юрисдикцінному процесі (кримінальному, цивільному, адміністративному).

Визначені галузі і напрями юридичної психології пов'язані між собою спільністю психологічного змісту соціально-правових реалій, що являють інтегровану схему. Будь-який інший акцент або вступає у протиріччя з самим собою, приписуючи зазначеній науці напрями, не сумісні з правом, або ж характеризується неповнотою розгляду її юридичних аспектів.

Методологічними засадами юридичної психології як системи є три базисні елементи:

1) загальнонаукові (фундаментальні) принципи, що визначають відправні положення у сфері людинознавства в цілому;

2) принципи психології та права;

3) методи, що використовуються для вирішення завдань юридичної психології.

Загальнонаукові принципи можна визначити як сукупність відправних позицій — єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, детермінізму, причинної (каузальної) зумовленості явищ, коли одне з них за певних умов обов'язково призводить до іншого, а також дотримання вимог об'єктивності, цілісності, історизму, динамічності розвитку. Зазначені принципи визначають використання загальнонаукових методів:

аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, порівняння, системно-структурний та функціональний, логічний, математичний тощо.

До другої групи відносяться принципи розвитку, взаємозв'язку об'єктивного та суб'єктивного, єдності свідомості, психіки і активності особи (поведінки і діяльності, оскільки ні перше, ні друге поза свідомістю не існують) та ін.

Наука не може розвиватись, якщо не буде постійно поповнюватися все новими фактами. Правильний та успішний її розвиток можливий лише в тому випадку, коли вона використовує для накопичення фактів науково обгрунтовані методи. Обгрунтування ж конкретних методів полягає у встановленні зв'язків між методологією та методикою науки. Стосовно психології це положення означає, що філософське тлумачення психіки визначає головні вимоги до методів дослідження, до їх побудови, організації та аналізу результатів.