Психологія влади в інтерактивному дискурсі, Детальна інформація

Відповідні параметри можна розглядати як дві досить незалежні шкали, що при їхньому зіставленні дають чотири можливі варіанти поєднання: домінантне впорядкування, домінантне узалежнення, підпорядковане узалежнення, підпорядковане впорядкування. Відносно очевиднішими тут є два варіанти: домінантне впорядкування, у якому втілюється організаційний компонент владних функцій, і підпорядковане узалежнення, яке відображає потребу підпорядковуваного суб’єкта скинути із себе тягар відповідальності.

Домінантне узалежнення означає не тільки і не стільки встановлення залежності підлеглих суб’єктів від панівного, скільки специфічну залежність цього панівного суб’єкта від йому підлеглих. Ще специфічнішу природу має підпорядковане впорядкування, зміст якого відображає своєрідну залежність підпорядкованого суб’єкта від суб’єкта домінантного, який має впорядкувати як спільний простір їхньої взаємодії, так і внутрішній світ підпорядкованого суб’єкта.

Якщо виходити із запропонованої схеми, то процес лідерства, наприклад, можна розглядати в розрізі двох функцій – упорядкування та узалежнення, причому з позицій обох сторін цього процесу: лідера і ведених ним осіб. Відповідно до цього результати численних досліджень особистості лідера можна поділити на такі, що відображають його здатність домінантно впорядковувати або узалежнювати інших від себе, і його особистісну придатність на те, щоб інші визнавали його за об’єкт їхнього підпорядкованого узалежнення від нього та їхнього ним упорядкування.

Узалежнення і впорядкування набувають специфічного відображення у співвідношенні біологічного і соціального. У соціально не оформленій психіці тварин мають місце виключно характеристики узалежнення (які, утім, не можна назвати дискурсом узалежнення з огляду на здогадну непритаманність символічного відображення тваринній психіці). Соціальне формування дитячої психіки насамперед означає впорядкування її взаємодії із середовищем, але це впорядкування жодним чином не усуває дії узалежнювальних механізмів, через що формування відбувається через складне поєднання обох дискурсів. Первісно біологічно зумовлені залежності соціалізуються й трансформуються в залежності психосоціальні, а впорядкування, що має соціальну природу, поширюється й на біологічний рівень існування людини.

Якщо розглядати життя індивіда як розгортання його потенційних можливостей і вести мову про його первинну і вторинну потенційність, то первинна, яка має енергетично-генезисну природу, узгоджується з дискурсом узалежнення. Натомість на етапі переходу первинної потенційності у вторинну актуалізовуються характеристики впорядкування, а згодом, на рівні вторинної потенційності, провідним знову стає дискурс узалежнення, але вже в новій якості.

Специфічним чином співвідносяться дискурси узалежнення і впорядкування в суб’єктивному світі невротичної і здорової особистості. Для здорової особистості співвідношення двох дискурсів є більш-менш оптимальним та адекватним умовам існування. Можна навіть твердити: що оптимальнішим є таке співвідношення, то вищим є ступінь психічного здоров’я. Натомість неадекватно узалежнена невротична особистість постійно вдається до впорядкування як засобу штучного, неадекватного звільнення від хворобливих залежностей, не досягаючи, як правило, у цьому успіху.

Узалежнення і впорядкування постають і як сторони процесу пізнання та опанування світу суб’єктом. Суб’єкт, що первісно залежить від світу, у ході подальшого поставання узалежнюється від нього дедалі більше, одночасно при цьому автономізуючись. Виразнішими в цьому процесі є характеристики впорядкування. Суб’єкт одночасно впорядковує свій внутрішній світ відповідно до впливів і вимог середовища і зовнішній світ – відповідно до своїх власних потреб, станів і можливостей. Досягаючи дедалі вищого ступеня контролю над світом, а радше над собою у світі, суб’єкт і впорядковує цю сферу відношень, і наповнює її безліччю залежностей.

На ранніх етапах індивідуального розвитку узалежнення і впорядкування існують як цілісний дискурс уходження індивіда у світ, що водночас є процесом проникнення світу в початково синкретичну суб’єктність індивіда. У психоенергетичній парадигмі в дискурсі узалежнення відображаються або набувають утілення енергетично напружені співвідношення, що іманентно притаманні психічному. Упорядкування, натомість, має означати відрив від первинного енергетичного джерела і трансформацію початкової емоційно-чуттєвої основи в раціонально-логічну матрицю. Головним чинником такого раціонального впорядкування індивідуального буття є перебування індивіда в соціумі, вплив соціального оточення на індивідуальну психіку.

Хоча дискурси узалежнення і впорядкування стосуються як індивідуальної, так і соцієтальної психіки, дискурс упорядкування видається очевиднішим, притаманнішим явищам психіки соцієтальної. Насправді ж ці два рівні психічного – індивідуальний і соцієтальний – є навзаєм один для одного чинниками й узалежнення, і впорядкування. Індивідуальна психіка впорядковується завдяки її прилученню до соціальної логіки, а психіка соцієтальна набуває найбільш повноцінного впорядкування в змісті індивідуальних логік. Яскравим прикладом єдності дискурсів узалежнення і впорядкування є ритуал. З одного боку, він має логічно впорядковану структуру спільних дій учасників та загального дійства, а з другого – спирається на базові психічні та особистісні потреби і служить для їхнього задоволення.

Узалежнення і впорядкування становлять психологічну основу багатьох або й усіх соціальних функцій, які виконує соціум чи соціальні інститути щодо окремого індивіда, соціальної групи або спільноти. У цих соціальних функціях, як правило, простежуються дві сторони, або складові: емоційно-енергетична, ірраціональна і формально-логічна, раціональна. Зокрема діяльність суспільних органів, спеціально наділених владними повноваженнями, звичайно скеровується на здійснення влади двох типів: “влади над”, що відповідає функції впорядкування, і “влади для”, у якій увиразнюється функція узалежнення.

Розгляд найвідоміших типів політичної влади за М.Вебером [3] дає підстави розмістити їх у дихотомічному континуумі, де ближчим до полюсу узалежнення є харизматичний тип влади, до полюсу впорядкування – бюрократичний, а проміжним – традиційний.

Дії соціальної, або офіційної, влади найчастіше і насамперед оцінюються з погляду їхніх упорядкувальних функцій, у межах яких на перший план виступають об’єктивні та об’єктні відношення. Натомість відношення (стосунки) суб’єкт-суб’єктні видаються менш істотними або й зовсім не важливими в контексті виконання владних повноважень. Хоча соціальний порядок, задля забезпечення якого суспільство, по суті, і призначає владні органи, є суто людським продуктом, його справжня людська природа ніби затушовується, стає вихідним фоном, від якого, власне кажучи, і треба відмовитися, відійти, психологічно абстрагуватися.

З енергетично насиченого поля людських стосунків мають вичленуватися відносно постійні, повторювані зв’язки, що можуть підлягати логічному впорядкуванню. Сам процес такого впорядкування і його результат – упорядкований простір соцієтального співбуття – стають об’єктивною соціальною підставою формування відповідних когнітивних структур в індивідуальних свідомостях. І навпаки: ці індивідуальні когнітивні структури є головним, а мабуть, і єдиним психічним засобом упорядкування на всіх його рівнях, у т. ч. й соцієтальному.

Основне, що відрізняє міжлюдські стосунки від будь-якого іншого типу зв’язків і відношень, є іманентна наявність і постійне утворення взаємних суб’єктивних залежностей. Сама лише присутність іншої суб’єктності в просторі індивідуальної активності особи примушує її бодай мінімально зважати на потреби й можливості носія цієї иншої суб’єктності.

За більш очевидним упорядкувальним характером владних функцій завжди криється більш чи менш виражений узалежнювальний зміст. Це узалежнення може випливати із самого характеру стосунків, що завжди мають певне емоційно-чуттєве забарвлення, а може додатково зумовлюватися й посилюватися саме владно-підвладною спрямованістю стосунків, коли владна функція зосереджується навколо досягнення “влади заради влади”. Це має місце в ситуації, коли впорядкувальна функція суб’єкта, який здійснює владу, стає прикриттям, оболонкою для більш істотної для нього функції задоволення його власних владних потреб (як, зрештою, і для задоволення специфічних потреб підвладного суб’єкта).

Домінантна позиція у владно-підвладних відношеннях не обов’язково означає психологічну перевагу домінантного суб’єкта над підпорядкованими, їхнє узалежнення від нього. Цілком можливим, а часто й доконечним є узалежнення домінантного від підпорядкованих. Адже сам прагнення домогтися владного статусу примушує суб’єкта діяти згідно з певними вимогами. Крім того, за прагненням влади може критися потреба здобуття позитивних оцінок від оточення, потреба підтвердження виправданості свого існування та правильності світобачення тощо, в основі яких лежить почуття базальної тривоги і невпевненості в собі.

Будь-яка соціальна влада певним чином узалежнює залучених до неї суб’єктів – і владних, і підвладних. Таке узалежнення здійснюється через різні форми. Воно є очевиднішим у випадку харизматичної влади, але має специфічне місце і в структурі влади традиційної та бюрократичної.

Первинне і вторинне узалежнення. Дискурс узалежнення має дві форми (субдискурси), які, з одного боку, тісно переплітаються між собою і становлять дискурсивну неподільність, а з другого – кожний із них становить якісно інакшу, відмінну від іншого сторону дискурсу узалежнення. Ці два субдискурси, або дві сторони, а в певному розумінні й два рівні дискурсу узалежнення можна окреслити як узалежнення первинне, або узалежнення “материнського” типу, і узалежнення вторинне, або узалежнення “батьківського” типу.

Первинне узалежнення за багатьма його характеристиками збігається з процесом первинної соціалізації. Проте якщо в соціально-психологічній традиції первинна соціалізація трактується здебільшого в руслі її інституціональної парадигми, тобто залучення дитини до соціальних інституцій, то первинне узалежнення більше відображає індивідуально-психологічний ракурс такого залучення. За такого розуміння первинне узалежнення стає ніби психологічною основою первинної соціалізації – такою собі соціалізацією “первісною”, яка передує первинній.

Ідеться про те, що біологічно людський індивід у процесі задоволення його ранніх потреб перебуває в майже цілковитій залежності від дорослої істоти, у найтиповішому варіанті – від материнської постаті. Таке задоволення потреб від самого початку відбувається як процес соціально означений. Доросла особа скеровує на дитину впливи, зміст яких, з одного боку, зорієнтовано на дитячі потреби, а з другого – наповнено багаторівневим досвідом власного попереднього соціального існування цієї особи.

Такі усоціальнені впливи виконують винятково важливу функцію порушення початкової психобіологічної синкретичної цілісності індивіда. Вони наповнюють індивідуальне буття стимулами, що мають не безпосередній, а опосередкований характер, що містять сукупність значень, зумовлених соціально, а не біологічно. Залучаючись до процесу задоволення власних потреб із соціально означеного середовища, дитина мимоволі підключається до мережі спрямованих на неї значень. Реагуючи на них, вона певним чином засвоює ці значення, відображає у своїх когнітивних структурах, коригує відповідно до них власну поведінку.

Так відбувається процес початкового входження індивіда в соціальний контекст. Первісна соціалізація, таким чином, має розглядатися насамперед не як формальне опанування дитиною певних умінь і навичок, до яких її зобов’язують правила тої чи тої інституції, а як набуття здатності взаємодіяти соціально, реагуючи не на біологічні сигнали, а на соціальні за своєю природою знаки та символи. Набуття здатності взаємодіяти з іншими людьми і через таку взаємодію ставати частиною соціальної структури означає водночас набуття дитиною певного підвладного становища. Для того щоб соціалізуватися, стати соціальною істотою, дитина повинна піддатися під владу соціалізуючих впливів, підпорядкувати свою початково чуттєву сферу логіці соціально забарвлених значень. “Погоджуючись” на задоволення своїх потреб, дитина тим самим уключається в дискурс інтерсуб’єктної взаємодії. Цей дискурс визначається змістом її біологічних потреб, але саме дискурсом він стає настільки, наскільки ця взаємодія має соціальний характер.

Таким чином, можна говорити про визначально владно-підвладний характер будь-якої інтерсуб’єктної взаємодії на вихідних стадіях соціалізації. Ця владно-підвладність опосередковує зміст усіх стосунків, у яких перебуває немовля. Це стосується і статево-рольової взаємодії, коли навіть на найбільш ранніх стадіях розвитку дорослі нав’язують дитині специфічний дискурс залежно від їхньої статі і статі самої дитини. Відтак від самого початку в розвитку дитячої суб’єктності неподільно поєднуються, переплітаються співвідношення владно-підвладні і статево-рольові. При цьому видається очевидним, що владно-підвладні є більш значущими для життєдіяльності дитини. Вони охоплюють усі ракурси її взаємодії з іншими людьми, не тільки статево-рольову. Це вже згодом статево-рольова сфера набуває порівняно більшого суб’єктивного значення завдяки її винятковій табуйованості, яка переймається дитиною в ході взаємодії з дорослими.

Розгортанню дискурсу первинного узалежнення сприяє специфічна дбайливо-опікунська позиція матері або іншої особи, що її заступає. Саме тому цей процес найчастіше пов’язується з материнською любов’ю та формуванням емоційної прив’язаності дитини до матері. Такі рано сформовані механізми залишаються з індивідом назавжди і згодом зумовлюють його усвідомлювані або неусвідомлювані прагнення до емоційно-психологічного затишку, спокою, почуття захищеності й комфорту.

У міру особистісного розвитку процеси узалежнення набувають іншої форми і спираються на потребу індивіда мати перед собою привабливу мету існування, позитивні ідеали, досягненню яких можна і варто підпорядкувати своє життя. Людині виявляється не досить раціонально впорядкованого існування, на рівень якого вона може перейти, піднявшись над первинним узалежненням. Вона потребує нового узалежнення, емоційно насиченого, але не такого, що повертає до вихідних основ буття, а навпаки, кличе далі і вперед, орієнтує на віддалено недосяжне. Таке узалежнення має характер вторинного, а в контексті протиставлення ролей батька і матері в психічному розвитку дитини може розглядатися як узалежнення батьківського типу.

Ідеться про те, що в найзагальнішому розумінні особа матері забезпечує дитині безпосередній психологічний комфорт, натомість батькова особа, а радше образ, що є більш віддаленим від дитини і просторово, і психологічно, підштовхує її до виходу за межі безпосередньо даного в більш широкий світ. Протягом усього подальшого особистісного розвитку суб’єкт різним чином узалежнюється, віддаючи перевагу то одному, то другому субдискурсові. Частіше буває так, що перехід до узалежнення первинного означає певний регрес особистісного розвитку, тоді як до вторинного – прогрес. Проте насправді ці співвідношення визначаються загальним рівнем інтерсуб’єктної взаємодії, різні дискурси якої можуть по-різному між собою співвідноситися.

Відповідно до логіки вікового розвитку індивіда можна вести мову про таку собі дискурсивну тріаду, у межах якої існує певна послідовність дискурсів і субдискурсів. Початковим є субдискурс первинного узалежнення, на основі якого подальший розвиток переходить у дискурс упорядкування, а від нього – до субдискурсу вторинного узалежнення. Далі вторинне узалежнення трансформується в первинне і такий тріадичний цикл повторюється вже на новому, вищому рівні. А відтак увесь процес особистісного поставання можна розглядати як постійне чергування та взаємне накладання владно-підвладних тріад, суть яких насамперед визначається соціально-інтерактивним змістом людського існування.

Література

Ніцше Ф. Жадання влади / Ніцше Ф. Так казав Заратустра; Жадання влади. – К.: Основи, Дніпро, 1993. – С. 329–414.

Адлер А. Наука жить. – К.: Port-Royal, 1997; Адлер А. Понять природу человека. – СПб.: Академический проект, 1997; Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологи. – М.: Фонд “За экономическую грамотность”, 1995.