Предат і задачіпатопсихології, Детальна інформація

Проблемі порушень опосередкованого запам'ятовування присвячено роботу Л.В. Петренко. Предметом дослідження було виявлення й аналіз тих різноманітних ланок, порушення яких лежало в основі патології процесу опосередкування, виявлення факторів, «відповідальних» за неможливість використання допоміжних засобів, оперування якими змінює структуру мнестичних процесів і робить їхній специфічно людськими (Л.С. Виготський, А.Н. Леонтьев, А.А. Смирнов). Нею були досліджені хворі епілепсією (ця група складалася з 2 підгруп — хворих «симптоматичною епілепсією» і хворих «епілептичною хворобою») і хворі з локальними поразками мозку (хворі з дизфункцією медіобазальних відділів лобових часток мозку і хворі з поразкою гіпофіза і прилягаючих до нього областей). Як методичні прийоми була використана методика безпосереднього завчання слів і методика опосередкованого запам'ятовування (поі А.Н. Леонтьеву і Л.Р. Лурія).

Основним результатом роботи Л.В. Петренко було встановлення зниження ефективності опосередкованого запам'ятовування в порівнянні з безпосереднім запам'ятовуванням у визначеної групи хворих — факт, що вступає в Протиріччя з результатами, отриманими при дослідженні здорових людей, дорослих і дітей (А.Н. Леонтьев). При цьому в різних груп хворих опосередкована пам'ять порушувалася неоднаково: якщо в хворих симптоматичною епілепсією опосередкування лише до деякої міри сприяло підвищенню результативності запам'ятовування, то в групі хворих епілептичною хворобою введення опосередкування навіть перешкоджало відтворенню; знижувало його продуктивність.

Для пояснення цього явища Л.В. Петренко звернулася до аналізу того, як здійснюється діяльність опосередкування. Головним показником, що дозволив судити про те, у якому ступені використовуються різні засоби, що удосконалюють структуру запам'ятовування, служив аналіз зв'язків, створюваних хворими при дослідженні опосередкованої пам'яті.

Л.В. Петренко виділила дві категорії зв'язків, установлюваних хворими епілепсією при застосуванні методики А.Н. Леонтьева. Перша з них включила зв'язки за значенням, при встановленні яких хворі керувалися об'єктивними властивостями предметів і явищ, їх суспільно зафіксованим значенням. Першим параметром, що утворить зв'язки другого виду, був зовнішній момент — враження випробуваного, на яке впливали або особливості пред'явлення матеріалу, або емоційні суб'єктивні фактори.

Найбільш частим феноменом при помилковому відтворенні в обох групах хворих була назва слів і фраз, що відбивають значення самого використовуваного засобу: відтворення актуалізувало те, що повинно було послужити тільки єднальною ланкою, перехідною моментом від заданого слова до обраної картки і, навпаки, від картки до слова. Так, наприклад, для опосередкування запам'ятовування слова «прогулянка» випробуваний берет картку, на якій зображене дерево і відтворює: «Дерево, здається, ялинка»; інша хвора для запам'ятовування цього ж слова бере картку з зображенням забору, мотивуючи: «Я завжди гуляю до сусіднього забору», відтворює слово «сусід». Якщо застосувати для викладу процесу опосередкованого запам'ятовування схему А.Н. Леонтьева: А - X - А, де А позначає запропоноване для запам'ятовування слово, X — установлювану для запам'ятовування зв'язок, то виявлялося, що патологічна зміна мнестичних процесів часто приводило до відтворення типу А- X- X чи А - X- Y.

Л.В.Петренко була висловлена гіпотеза, що порушення опосередкованого запам'ятовування, обстежених: груп зв'язано зі своєю структурою порушеної діяльності хворих. Виявлена за допомогою детального експериментального дослідження (за допомогою методики «класифікація предметів», методу виключення, рахунка по Крепелину, дослідження рівня домагань, процесу насичення і т.д.) загальна психологічна характеристика досліджених хворих підтверджує її гіпотезу. Якщо в хворих симптоматичною епілепсією порушення опосередкування були зв'язані з коливаннями їхньої працездатності, то в хворих епілептичною хворобою вони порозумівалися підвищеною інертністю, гіпертрофованим бажанням відобразити всі деталі. Останні дані відповідають результатам досліджень І.Т.Бжалави і Н.В. Рухадзе, що відзначають, що хворі епілепсією діють на основі заздалегідь фіксованої установки, що носить інертний і інтермодальний характер.

ПОРУШЕННЯ МОТИВАЦІЙНОГО КОМПОНЕНТА ПАМ'ЯТІ

Дані, приведені в попередніх параграфах, що стосуються порушень пам'яті, підтверджують, що в різних формах мнестичних змін знаходить своє відображення по-різному змінена структура діяльності. Ми показали, як порушення процесу узагальнення, опосередкування, динаміки впливають на процес відтворення, змінюють співвідношення безпосередньої й опосередкованої пам'яті.

У даному параграфі ми зупинимося на ролі мотиваційного компонента в будівлі мнестичної діяльності.

Сучасна психологія не є більше наукою про окремі психічні функції. Психічні процеси варто розглядати як різні форми психічної діяльності, що формуються в онтогенезі. У залежності від тієї задачі, на рішення якої спрямована діяльність людини, вона приймає форму того чи іншого процесу (сприйняття, пам'яті). Тому у відношенні всіх людських процесів повинна бути застосована та ж характеристика, що до діяльності в цілому; іншими словами, при аналізі цих процесів варто врахувати їхній індивідуально-мотиваційний компонент. Ще в 1927 р. ми показали це в експериментальному дослідженні пам'яті (так званий «феномен відтворення незавершених дій»).

Виявлена закономірність кращого відтворення незавершених дій може бути пояснена наступним. У будь-якого здорового випробуваного ситуація досвіду викликає якесь особистісне відношення до неї. В одних піддослідних ситуація експерименту викликає бажання перевірити себе, свої можливості — експериментальна ситуація набуває в таких випадках характер деякої «експертизи», контролю. В інших піддослідних ситуація експерименту викликала деякий запал («хотілося і собі і Вам показати, що я добре справляюся з задачами»). Нарешті, треті піддослідні виконували експериментальні задачі з почуттям «боргу», «увічливості». Як би то не було в будь-якого з випробуваних виникав якийсь мотив, заради якого він виконував завдання. Виконання завдання виступало як мотивований намір. При незавершеності дії намір залишається нездійсненим, створюється деяка афективна активність (у термінології К. Левіна, «динамічна система»).

Не тільки окремі деталі, але і більш істотні відносини відступають на задній план, усі різноманітні, конкретні, повнокровні зв'язки не враховуються. Мислення хворого недостатньо адекватно відбиває конкретний зміст речей і явищ.

Про порушення мислення в хворих шизофренією писав Л.С. Виготський. На підставі приведених ним експериментальних досліджень він висловив припущення, що в них спостерігається розпад функції утворення понять — останні знижуються до рівня комплексів, тобто конкретних думкоутворень, і що в основі цього лежить зміна значення слів.

Погоджуючись з Л.С. Виготським у тім, що в хворих шизофренією часто може виявлятися зміна значення слів, ми хочемо розвити це положення, оскільки в цих випадках мова йде про зниження понять до рівня комплексів. Адже комплекс, у розумінні Л.С. Виготського, означає узагальнення явищ на підставі конкретних зв'язків, конкретних представлень: Але, як показали наші експерименти, це має місце лише в дуже обмеженої, частини шизофреніків. У більшості випадків порушення процесу узагальнення відбувається не тому, що хворі оперують конкретними зв'язками, а, навпаки, тому, що в їхньому мисленні домінують, як ми говорили вище, зв'язки, неадекватні конкретним відносинам. У наших роботах, у роботі Г.В.Биренбаум вказується, що порушення понять у хворих шизофренією носить своєрідний характер. Навіть у тих випадках, коли їхні судження конкретні, вони не тільки відбивають конкретні відносини між явищами або предметами, а скоріше означають зближення, згущення окремих випадкових сторін предметів і явищ. (Ми тоді позначили цей факт як «лабільність, не диференційованість структури слова».) Це зближення відбувається не тільки через порушення понять, але і тому, що в хворих втрачається спрямованість на об'єктивний зміст завдання, тому, що вони часто виконують поставлену перед ними задачу (не тільки експериментальну, але і життєву), виходячи з особливих установок, часто неадекватних у відношенні даної ситуації. Іншими словами, резонерські судження хворого визначаються не стільки порушенням його понять, скільки прагненням підвести будь-яке явище під визначену «концепцію».

ПОРУШЕННЯ ОСОБИСТІСНОГО КОМПОНЕНТА МИСЛЕННЯ

У клініці психічних захворювань спостерігаються порушення мислення, обумовлені порушеннями особистості. До них можна віднести різноплановість мислення, порушення критичності і саморегуляції.

Мислення є складною саморегулюючою формою діяльності. Воно визначається метою, поставленою задачею. Істотним етапом розумової діяльності є звірення одержуваних результатів з умовами задачі і передбачуваних підсумків. Для того щоб цей акт звірення виконувався, людська думка повинна бути активною, спрямованою на об'єктивну реальність. Утрата цілеспрямованості мислення, приводить не тільки до поверховості і незавершеності суджень, але і до того, що мислення перестає бути регулятором дій людини.

Однак положення про те, що мислення є регулятором дій, не слід розуміти так, начебто мислення варто розглядати як джерело, як рушійну силу поводження. Ф. Енгельс писав: «Люди звикли пояснювати свої дії зі свого мислення, замість того щоб пояснювати їх зі своїх потреб (які при цьому, звичайно, відбиваються в голові, усвідомлюються), і цим шляхом з часом виник той ідеалістичний світогляд, що опанував розумами особливо з часу загибелі античного світу».

Не існує мислення, відірваного від потреб, мотивів, прагнень, установок, почуттів людини, тобто від особистості в цілому. Про це писав С.Л.Рубінштейн у своїй книзі «Про мислення і шляхи його дослідження»: «Питання про мотиви, про спонукання аналізу і синтезу мислення взагалі... це власне кажучи питання про джерела, у яких; бере свій початок той чи інший розумовий процес»

Л.С.Виготський постійно підкреслював, що думка не остання інстанція, що сама думка народжується не з іншої думки, а з мотивуючої сфери нашої свідомості, що охоплює наші потяги і потреби, наші інтереси і спонукання, наші афекти й емоції.

При побудові своєї теорії поетапного формування розумових дій П.Я.Гальперін указує на необхідність насамперед формування мотиву до дії.

Тим часом, говорячи про «упереджену» природу людської діяльності, А.Н.Леонтьев пише, що «особистісний зміст виражає саме його (суб'єкта.— Б.З.) відношення до усвідомлюваних об'єктивних явищ». Природно, що змінений особистісний зміст повинний зіграти істотну роль у будівлі і протіканні розумової діяльності.

Зв'язок порушення мислення зі зміною мотиваційної сфери спостерігається при різних формах щиросердечних хвороб. Уже при аналізі того виду патології мислення, що ми називали «перекручуванням рівня узагальнення», можна власне кажучи говорити про порушення мотиваційного компонента мислення. Як відзначалося, хворі, у яких виступило подібне порушення, спиралися у своїх судженнях на ознаки і властивості, що не відбивали реальні відносини між об'єктами.

Значимим, істотним є для людини те, що набуло сенсу в його життєдіяльності. Не частота появи тієї чи іншої ознаки або властивості предмета робить його значним чи істотним, а свідомість та роль, що ця ознака зіграла в житті людини. Істотність ознаки і властивості, значимість самого предмета або явища залежать від того, який зміст вони придбали для нього. Явище, предмет, подію можуть у різних життєвих умовах здобувати різний смисл, хоча знання про них остаються ті ж. А.Н.Леонтьев прямо вказує, що явище міняється з боку «змісту для особистості».

Разом з тим значення речей, сукупність наших знань про них залишаються стійкими. Незважаючи на те що особистісна спрямованість і зміст мотивів можуть виявитися різними, основна практична діяльність формує стійкість предметного значення речей.

Наше сприйняття, світу завжди містить у собі і значеннєве відношення до нього, і його предметно-об'єктивне значення. При відомих обставинах переважає то одна, то інша сторона, але обидві вони злиті в гармонійній єдності.

Та єдність, у яку включилось значення предмета і значеннєве відношення до нього, губилося завдяки зміні в сфері мотивів і установок. Особливо яскраво виступало порушення особистісного компонента в тім виді порушень мислення, що ми охарактеризували як «різноплановість мислення».

Різноплановість мислення. Порушення мислення, позначене як «різноплановість», полягає в тім, що судження хворих про яке-небудь явище протікають у різних площинах.

Хворі можуть правильно засвоювати інструкцію. Вони можуть узагальнити пропонований ним матеріал; актуалізовані ними знання про предмети можуть бути адекватними; вони порівнюють об'єкти на підставі істотних, зміцнених у минулому досвіді властивостей предметів. Разом з тим хворі не виконують завдання в необхідному напрямку: їхнього судження протікають у різних руслах мова йде не про усебічне, властиве мисленню здорової людини підході до явища, при якому дії і судження залишаються обумовленими метою, умовами завдання, установками особистості.

Мова йде також не про ті коливання рівня і змісту суджень, що виникають як результат зміненої динаміки мислення. Як ми говорили вище, при непослідовності суджень хворі на якийсь відрізок часу позбавляються можливості правильно й адекватно міркувати. Однак це не являє собою втрату цілеспрямованості розумової діяльності як такий. Дії хворого адекватні меті й умовам, поставленим експериментатором (наприклад, хворий залишає узагальнений спосіб рішення і починає поєднувати об'єкти на підставі конкретної ознаки), але його дії проводяться в плані класифікації: він поєднує предмети на підставі властивостей, ознак самих предметів. При різноплановості мислення сама основа класифікації не носить єдиного характеру. Хворі поєднують об'єкти протягом виконання того самого завдання на підставі властивостей самих предметів, то на підставі особистих смаків, установок. Процес класифікації протікає в хворих у різних руслах.