Родина як фактор, що патогенетично зумовлює неврози у дітей та підлітків, Детальна інформація

непогодженість виховання між батьками.

Інші патогенні фактори виховання можуть бути згруповані так:

ефективність і нерівність у відносинах з дітьми;

тривожність;

феномен «прив'язування» – створення емоційної залежності дітей від батьків;

феномен «заміни» індивідуальності дитини характерологічно і невротично зміненим образом «я» батьків;

реактивно-захисний, невротично мотивований характер взаємодії з дітьми;

зайва принциповість у відносинах з дітьми, недовіра до їхнього досвіду, нав'язування думок і приниження почуття власної гідності;

індукуючий вплив на дітей патології батьків за допомогою механізмів уселяння, «зараження», ідентифікації і прихильності.

2.5. Патогенез неврозів у дітей

Вивчаючи родину як патогенетично зумовлюючий фактор, ми розглянули деякі сторони патогенезу неврозів у дітей у системі взаємозалежних клініко-психологічних проблем трьох поколінь, а також своєрідність раннього розвитку дітей, що занедужують неврозами, причини зниження біотонусу їхнього організму, зародження занепокоєння і зміни реактивності. Як уже відзначалося, головний психогенний фактор невротизації зв'язаний з порушеними сімейними відносинами і несприятливим впливом з боку батьків. Обмеження життєво важливих для дітей потреб розвитку, у тому числі потреби бути самим собою, потреби самовираження, а також потреб підтримки, любові і визнання приводить до виникнення внутрішнього конфлікту як головного джерела хронічної емоційної напруги. Психічна травматизація в родині збільшується гострими психічними травмами, викликаними переляком, конфліктними ексцесами, образами, незаслуженими покараннями, хворобою, розлученням батьків і т.д. Тоді загострюється і без того підвищена емоційна чутливість, підсилюється внутрішнє занепокоєння, ще більше знижується психічна реактивність. Даною несприятливою динамікою, а саме, психічною сенсибілізацією у відношенні будь-якої погрози, яка йде ззовні, порозумівається нестерпність зовнішніх негативних впливів, коли, наприклад, переляк, що проходить в інших випадках через якийсь час, у цих дітей займає ключове місце в переживаннях. Психічною сенсибілізацією пояснюються незрозумілі для навколишніх, парадоксально гострі афективні реакції на незначні по силі подразники: зауваження, зроблені спокійним тоном, одержання не тієї оцінки, що очікувалася, чи відсутність похвали. У своїй відповіді дитина виражає значимі для неї переживання, які потрібно зрозуміти і зробити з цього відповідні висновки. Однак подібний психологічний код поведінки дітей звичайно недоступний батькам. Характерологічно, невротично і конфліктно обумовлене нерозуміння батьками переживань дітей, особливостей формування їхньої особистості, неприйняття їхньої індивідуальності приводить до відсутності довірчих відносин між ними, зосередженню дітей на своїх проблемах, почуттю відособленості. Психогенно зумовлене підвищення уваги до себе в цій ситуації є психологічним механізмом захисту "я", який виявляється егоцентризмом та впертістю.

У підсумку загальний патогенез неврозів можна представити в такий спосіб:

зниження біотонусу і зміна реактивності в результаті дії захисних сил організму, що послабляють, анте- , пери- і постнатальних факторів;

своєрідність преморбідного розвитку у виді головним чином сензитивності і латентності, що подовжують процес соціалізації і підсилюють сприйнятливість до дії стресових факторів. Наявність важкосумісних сполучень деяких рис темпераменту і характеру, що порушують баланс взаємодії внутрішніх сил розвитку;

загострення конституціонально-генетичних особливостей під впливом стресових факторів;

формування невдалого особистісного досвіду, переломлюваного занепокоєнням, напругою й афективно-захисним типом реагування;

виникнення внутрішнього нерозв'язного конфлікту під впливом невдалого і драматично пережитого досвіду міжособистісних відносин і обумовлена цим дезінтеграція процесу формування особистості;

перенапруга психофізіологічних, адаптаційних можливостей організму і критичне наростання емоціональної напруженості під впливом стресових умов розвитку, подавленого зовнішнього вираження переживань і невирішеної особистої та сімейної ситуації;

7) «зрив» вищих нейрорегуляційних функцій з появою розгорнутої клінічної картини неврозу. У якості «пускового» фактора виступає гостра психічна травма. Під впливом дисстресу, що підриває захисні сили організму, декомпенсуються «місця найменшого опору» на органічно-дефіцитарному і конституціонально-генетичному рівні, у ще більшому ступені знижуються біотонус, життєва активність і віра в себе, зникає самобутність і припиняється процес творчого саморозвитку.

Представлена з позицій системного аналізу загальна схема патогенезу неврозу як психогенного захворювання особистості, що формується, може бути дуже різною при тих чи інших його клінічних формах.

ВИСНОВОК

Неврози в дитячому віці є клініко-психологічним вираженням проблем родини в трьох поколіннях: прабатьків, батьків і дітей. У цих поколіннях відбувається відносне зменшення виразності характерологічних змін, у найбільшій мері представлених у прабатьківській родині, і збільшення невротичних, емоційних у своїй основі і психогенних по своєму походженню змін особистості. Центром перехреста характерологічних і невротичних змін у родині є батьки дітей з неврозами.

Зміни особистості в батьків передують розвитку неврозу в дітей, сприяючи виникненню конфліктних відносин у родині і несприятливо відбиваючись на їхньому вихованні. У зв'язку з цим виділяються егоцентризм, що утрудняє прийняття дитини і його індивідуальності і емпатичний контакт із ним надалі; тривожність, що лежить в основі гіперопіки; внутрішня конфліктність, що ускладнює відносини в родині; а також зайва принциповість, що веде до негнучкості і надмірного контролю у відносинах з дітьми.

Головним патогенним аспектом відносини батьків є те, що вони мимоволі використовують дітей для дозволу своїх особистісних проблем і кризових ситуацій у родині. Тут і однобічне прив'язування дитини до себе, що запобігає страху самітності, і конфліктне неприйняття в ньому рис темпераменту і характеру іншого з батьків, гіперопіка, що зменшує почуття занепокоєння, афективність у спілкуванні з дітьми, що розряджають емоційну напругу батьків.

Особливого значення набуває паранойяльний настрой батьків, що має своїми передумовами авторитарні риси особистості прабатьків (в основному в бабусі дитини по лінії матері) і спільні з прабатьками гіперсоціалізацію, сензитивність, тривожність. Якщо гіперсоціалізація і сензитивність тією чи іншою мірою властиві обом батькам, то тривожність – переважно матері, батьку ж більш властива помисливість. Разом це утворить тривожно-недовірливу констеляцію рис характеру батьків.

У плані виховання авторитарність прабатьків позначається в батьків беззастережним нав'язуванням своєї думки, гіперсоціалізація – надмірною принциповістю у відносинах з дітьми, сензитивність – схильністю до утворення рудиментарних ідей відносин у виді недовірливості і сторожкості до власного досвіду дитини, до впливу на неї однолітків і вихователів, підвищеної уразливості у взаєминах з нею, ревнощів до уваги іншого з батьків. Тривожність звучить у захисті дитини від невротично уявлюваних небезпек, помисливість – у ритуально-педантичному приреченні його способу життя. Чим вище тривожність матерів і чим вони старше за віком, тим більше тривожність у дітей, виявляється клінічно неврозом страху і неврозом нав'язливих станів. У той же час пунктуальність і педантичність батьків корелюють зі ступенем виразності в дітей психомоторних розладів (у першу чергу нав'язливих тиків).

Невротична, здебільшого тривожна, основа паранойяльного настрою мотивована травмуючим життєвим досвідом батьків у минулому, низьким ступенем їхнього самоприйняття в сьогоденні і прагненням запобігти подібного досвіду у дитини в майбутньому. У підсумку паранойяльний настрой батьків являє собою не тільки характерологічне, але і невротичне утворення в їхній особистості, будучи сплавом цих утворень у вивчених нами трьох поколіннях родини.

Основна патогенна роль паранойяльного настрою батьків полягає в недовірі до можливостей дитини, його досвіду формування «я», що приводить до неприйняття його індивідуальності, невідповідності вимог і чекань батьків реальним можливостям дітей, їхнім віковим потребам, найбільш адекватному для них ритму і темпу психічного розвитку. Недовіра до дитячого досвіду , що формується, неприйняття її індивідуальності і невідповідність виховання віковим можливостям і потребам розвитку разом з конфліктними відносинами в родині являють собою головні психотравмуючі аспекти існування дітей у родині.

Нав'язування батьками своєї характерологічно і невротично зміненої «я-концепції» і виникаючий внаслідок цього внутрішній конфлікт у дітей складає сутність психогенного механізму походження їхнього неврозу, коли вони сприймають досвід, що нав'язується, як неприродний для них, несумісний з можливостями і потребами розвитку і як такий, що відрізняється від норм спілкування, прийнятих серед однолітків, тобто від «я-образа» – представлення про себе, з погляду інших. Нав'язаний досвід не може бути відторгненим зусиллям волі. Його можна пережити, як це відбувається в досліджуваних нами випадках, чи перехворіти їм, коли він, подібно сторонньому тілу, може бути відторгненим за допомогою неврозу, вираженням чого є афект – емоційний розлад.

У психологічному відношенні невроз – парадоксальний засіб рішення проблем, реактивно-захисний спосіб їхньої переробки, неусвідомлювана спроба позбутися від них і знайти внутрішню рівновагу. Нездійсненність такої спроби породжує песимізм, невір'я у свої сили й особистісний регрес. Замість властивих дітям довірливості, наївності і безпосередності розвиваються недовірливість, сторожкість і страх, що представляють собою неадекватну форму пристосування до дійсності, основу для тривожно-недовірливого і паранойяльно-захисного розвитку їхньої особистості і, створюють серед однолітків думку про таких дітей як про «недотрогах».