Проблеми двомовності. Суржик, Детальна інформація

 Формування міської субкультури в Україні як російськомовної — явище історичне, добре відоме всім. Україномовне село принаймні до XIX століття не зазнало тотальної русифікації хоча б тому, що царська Росія взагалі не дбала про масове поширення будь-якої культури, в тому числі й російської. Але розвиток капіталізму вніс свої корективи у мовну цноту села. Дошукуючись історично-культурного коріння суржикової мови, варто прислухатися до Максима Стріхи:

До кінця дев’ятнадцятого століття... створення єдиного товарного ринку, проведення залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств, запровадження загальної військової повинності зробили контакти українських селян з російськомовними верствами адміністраторів, фабрикантів, поліції, офіцерства більш чи менш регулярними... Тому вже наприкінці дев’ятнадцятого століття мовна чистота Наталки і Петра навіть серед селян (про глухі села й хутори поки що не йдеться) вже значною мірою зникла. За умови виключно російськомовної школи, церкви (а з нею кожен, навіть найзатурканіший селянин зустрічався щонеділі), адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови... А з огляду на те, що до 80 відсотків селян були неписьменними, такий перехід до російщини відбувався через перехідну стадію суржику [«Березіль», 1997, №3-4, с.136].

 Можна стверджувати, що суржик народився в селі ще до того, як його носій перебрався до міста й більш-менш успішно схрестив свою українську (?) з російською. Отож має рацію Шевельов: «Суржик уживається широко, почасти в містах, далеко типовіше — по селах» («Так нас навчали правильних проізношеній»).

 Слід зауважити, що стійкість суржику як розмовної мови у ментальній та духовно-емоційній екзистенції з різним ступенем глибини зросійщеного українця справді гідна подиву. Мене як лінгвіста завжди цікавила ця проблема у контексті глибинної та стійкої гіперінтерференції як факту мовного існування української людини, яка, переходячи на суржик, надто повільно «сповзає» у російськомовність, міцно утримуючи суржиково-російськомовний білінгвізм.

Поява проміжних напівмов як наслідок контакту різномовних етносів великою мірою зумовлена лабільністю людської психіки. Її великі соціально-адаптивні можливості реалізуються, щойно індивід потрапляє в інакше мовнокультурне середовище. Не культивуючи свідомо власної культури, асимілянт засвоює не лише культуру та мову країни, яка його приймає, а й ментальність її населення. Справді, мовно-ментальне українізування етнічних росіян в Україні, формування на її півдні та сході нових субетнічних груп українського народу — переважно російськомовних, але наділених рисами здебільша українського менталітету — така сама реальність, як і формування російсько-українського суржику.

 Аналогічні асимілятивні процеси охоплюють українців, які оселяються на території Росії. Ось образок їхнього мовного існування:

На базарах Волгограда … представники українських сіл уривають спілкування на рідному діалекті, коли до них звертається покупець, і не реагують на українську мову. Тут крім власне мовного набирає чинності ще й момент національної непрестижності: українці та білоруси легко асимілюються в російському оточенні, вони мають лабільну етнічну свідомість (на відміну, наприклад, від кавказців, що становлять стійкий національний тип у російськомовному середовищі). ... У тій же Данилівці [Волгоградської області] більшість із тих, хто володіє українським говором, в офіційних документах залічують себе до росіян… Тільки 3% населення залічують себе до українців, тоді як носіїв типово українських прізвищ (на -енко) значно більше [В.Супрун, И.Свободова. «Неизбывность народной речи». Res Linqnistica. Сборник статей. — Москва: Academia, 1999].

 Слід зауважити, що саме фактор лабільності етнічної свідомості українців і білорусів, а не людської психіки як такої, виходить на перший план. Бо як інакше пояснити швидкість переходу на іншу мову у себе, на своїй землі? Очевидно, причини слід шукати в глибинних ментальних структурах українського етносу.

Навіть побіжний погляд на серйозні праці з цього питання переконує в наявності феномена лабільності українського духовно-ментального та мовного простору. Іван Мірчук у праці «Історія української культури» висуває тезу про духовну рухливість українця, який легко забуває своє і легко пристосовується до чужих обставин, слугуючи на чужій ниві — чи то російській, чи то польській. І як результат — слабкий традиціоналізм культурного самоусвідомлення. Цей висновок найперше стосується вербальних аспектів української культури, невербальні елементи якраз старанно оберігаються й культивуються. Соціологічні спостереження показали, що самоідентифікація в українців більше виражена щодо явищ традиційно-побутової культури, спільності території, віросповідання, національної символіки; в росіян — щодо мови, літератури й мистецтва та в рисах характеру. Стійкість самоідентифікації росіян у мовно-ментальній площині зумовлює яскраво виражений етнічний характер їхньої повсякденної мовної поведінки й гальмує інтеграцію в український мовно-культурний простір. «Зовнішній» чинник — упривілейованість у тутешньому мовному середовищі російської мови, — певно, не відіграє вирішальної ролі у ствердженні цієї мовної стійкості: в Америці чи Ізраїлі росіяни так само не поспішають оволодівати державною мовою, залишаючись представниками пасивних білінгвістичних контактів. Декому з науковців це дає підстави припускати наявність особливої  етнічно-психологічної  риси росіян — несприйняття інших мов. Годі й говорити про подібну етномовну стійкість українців у середовищі чужого етносу на чужій землі. Українець на теренах Росії успішно переходить на чужу мову, не переймається ідеєю відкриття там національних шкіл чи курсів вивчення української мови, зате оздобить свою дачу у Підмосков’ї вишитими рушниками й портретом Шевченка. Щодо етномовної стійкості українці поступаються перед росіянами, але переважають білорусів, мовна асиміляція яких зайшла далі.

Етноментальні стереотипи духовна рухливість, лабільність етнічної свідомості ідеально гармонують із власне лінгвальною особливістю української ментальності — рефлексивністю логосвідомості українця, яка виявляється у вищій порівняно з іншими етносами здатності вбирати й синтезувати відкривані сутності інших мов. Звичайно, етноментальні ознаки українців мають регіональні відмінності, й усе-таки зазначені особливості можна вважати домінантними. Навіть ті категорії етносу, що традиційно вважаються антиасимілянтами, вихідці із Західної України, приміром, досить часто припускаються недбалого суржикізованого мовлення. Юрій Андрухович, відповідаючи на згадану анкету, твердив, що «суржик уже не на Сході, а на Заході. Так, саме суржиком спілкується нині значна частина західноукраїнського суспільства, включаючи і “свідомих галичан”».

 Висока лабільність мовно-ментальної сфери в принципі уможливлює швидкий і безболісний перехід на російську мову, а проміжне суржикове утворення могло й зникнути за тих умов, у яких перебувала російська мова в підрадянській Україні. Але суржик зберігся. І серед шквалу злісних інвектив, що їх він накликав на себе через російський мовний елемент, який псує породу, рідко кому спадає на думку, що, попри довготривалий і потужний тиск з боку російської мови, в цьому гібриді все ж збереглася, хай і в спотвореному вигляді, українська!

Дошукуючись причин цієї мовної стійкості, варто знову звернутися до специфіки мовного існування сільського соціуму, середовище якого виявляється чи не найсприятливішим для продукування гібридних утворень і консервування їх. Соціолінгвісти неодноразово відзначали, що саме мова сільських жителів більше сприйнятлива до інтерферентного впливу, ніж мова городян. У мові сільських учнів, навіть на півдні України, природно життєстійкими є україномовні стереотипи, які не підлягають миттєвому руйнуванню, тож на них накладаються російськомовні. Суржикомовець, прибувши до міста, засвоював відповідно до власних потреб престижну «русскоязычную мову», розширюючи лексико-тематичний та прагмастилістичний спектр суржикового спілкування, і, звичайно ж, не відчуваючи найменшої потреби ані виправляти своє мовлення в бік правильної та престижної української, ані удосконалювати російську. Зазначу, що україномовний прибулець із села, не торкнутого русифікацією, демонструватиме іншу модель мовної поведінки. Він наскільки зможе успішно перейде на російську, вдома, можливо, спілкуватиметься українською, а мовне змішування в його ідіолекті виявлятиметься хіба на рівні перемикання коду російська — українська, макаронічного мовлення залежно від того, в якій із мов легше знайти потрібні виражальні засоби. Власне суржику, тобто гібридів на кшталт пойняв, врем’я, січас, канєшно, согласна тощо, в такого мовця не буде.

 Суржик у мовному вжитку емігранта із суржикомовного села консервувався як мова сімейна, код спілкування у фамільярних стосунках, у товариських міжсобойчиках, поміж земляками тощо. За таких умов суржик легко набував статусу української розмовної мови в місті. І в ідіолекті тих, для кого це основна форма невимушеної комунікації, і розмовному мовленні інтелігенції, яка, може, пристойно володіє українською мовою, але частенько вдається до суржикових вкраплень. Причина появи таких вкраплень — невиробленість питомо українських урбаністичних форм розмовно-фамільярної комунікації. Шевельов схильний уважати такий суржик, що побутує в міському соціумі, міським жаргоном. У статті про памфлети Миколи Хвильового «Літ Ікара» він пише: «В обставинах двомовності українського великого міста інтелігенція, говорячи по-українськи, залюбки вдається до русизмів як емоційно забарвлених жаргонізмів. ... Включення таких русизмів у текст Хвильового не означає переключення до російської мови. Воно означає переключення на великоміський жаргон». Іронічне вживання русизмів як елемент мовної гри — це реальність мовної ситуації 20-х років XX століття, яка на сьогодні мало змінилася. Так само дається взнаки й брак міського сленгу. Заміщення міського сленгу суржиком по суті прирікає українську мову, про що Шевельов писав в іншій, уже згадуваній праці «Так нас навчали правильних проізношеній»: «Але тоді, як міський сленг націлений у майбуття мови, прогнози щодо суржику могли б бути протилежного характеру». Для продукування сленгу необхідні неабиякі лінгвокреативні здібності мовця, що перетворюють, розвивають і удосконалюють мовний матеріал. Риторична формула «народ — творець мови» цілком може бути спроектована у площину сленгу з огляду на те, що його поява передбачає асоціативний розум, національну дотепність, спонтанну мовну гру, в якій народжується оригінальна номінація чи нове значення слова. Гумористична експресія суржику забезпечується самим тільки російським мовним елементом, а це не передбачає задоволення від мови. Тому суржик — глухий мовно-когнітивний кут щоденного мовного існування. Як засіб комунікації він — безформне явище. В цьому плані Андрій Окара має цілковиту рацію, вважаючи суржикову «неповномовність» найвищим ступенем духовного плебейства, відсутністю стилю, внутрішнього організаційного начала, квінтесенцією душевного устрою «одновимірної» людини. Сленг, жаргон, лайка, вульгаризм — усі ці стильово оформлені особистістю мовця сутності передбачають-таки творчість духу, своєрідну поетику вербальних і невербальних жестів. Про суржик цього сказати не можна. Без ін’єкції інших повнокровних складників або талановитої літературної стилізації недолуге дитя таки приречене на безбарвне животіння. Цілком зрозуміло, що мовне існування в суржиковому світі продукує такі ж недолугі ментальні та емоційні структури особистості. Але твердити, як-от Олександр Шумилов у статті в «Сучасності» (2000, ч.10), що суржик — це мовно-комунікативний вияв національної шизофренії, роздвоєння колективної особистості та колективного підсвідомого, — не можна. Суржик — це насамперед спрощена парадигма мислення, а отже, знак духовно-інтелектуальної ущербності як такої, що, звичайно, ж не обмежується суржикомисленням. Це несмак у стилі життя, моделях поведінки й спілкування, світовідчутті. Ми живемо у світі суржикового каліцтва, потворних парадоксів і оксюморонів, де кумедно перемішано стилі та форми. А реальний суржик у назві вул. Басєйна, автобусної зупинки «ст. М. Харьківська», магазину «Чєкушка», цінників «Гірчиця “Крепка”», «Корм для тварын», реклами «Самовирівнювальні суміши для підлоги», «Меблі для вашого образу життя», «Харківський кахель» — лише графічні знаки грандіозної суржикової та й російськомовної (вочевидь, специфічно хохлацької) аморфності. Безбарвної, буденної, зерново-борошняної.

 Повертаючись до власне комунікативних аспектів суржику, не можна однак, забувати, що він як мова все ж є явищем культури і як засіб спілкування виграє порівняно з безмовністю. Суржик як форма простомовлення у міській комунікації є своєрідним знаком подолання страху перед мовою, того українського психокомплексу, на який звертали увагу дослідники:

Страх перед рідною мовою мають нині не тільки ті українці, що зреклися її, убивши в собі, а й ті, що зберегли її у своїх родинах, у щоденній вербальній практиці. Українці і далі бояться за свою мову, бояться того, що форсовано нав’язувана російська поглине її — так мати боїться за свою хвору дитину. ... Не всі здатні на на жертовне спілкування із важкохворими — тікають на свіже повітря, до сонця, сміху і… чужої мови. (Стефанія Андрусів, «Сучасність», 1995, ч.7-8, с.150)

 Шлях втечі реально може привести і до суржику, і до російської. Суржик, своєю чергою, може трансформуватись в українську і в російську. Принаймні це те мовне середовище, комунікативна активність у якому може схилити до оптимістичних прогнозів. Хоча, оптимізм доводиться стримувати: легше перейти з російської на українську, ніж через перехідну стадію суржику, і це зайвий раз указує на могутній консерватизм цієї мови. В усякому разі, суржик розриває «заощаджену у роті німоту» і дає змогу дійти українському мовному існуванню своєї логіки, а окремому індивіду — відбутись у мові. Те, що мовець не отримує задоволення від суржикової мови, зовсім не означає, що відсутня радість спілкування на цій мові. Пересічна людина користується тією розмовною мовою, яку знає, яка міститься в її генетичному коді, не маючи напохваті україномовних зразків міського фольклору, етикетних формул, питомого (народно)розмовного лексикону, який легко адаптується для міської комунікації і є цілком конкурентноспроможним із потужним тиском російськомовного сленгу, який, до речі, залюбки поповнюється з українського мовного матеріалу.

Де мешкає кровозмісне дитя? Звичайним середовищем побутування гібридної мови є малі соціальні спільноти, як стійкі (двомовні сім’ї, професійно-виробничі колективи), так і стихійні, як-от у транспорті, в магазині, у черзі до лікаря. Найсприятливіші умови для побутування суржику створює звичайно ж сімейна комунікація, яка є природним диханням людини. Саме сімейні мови законсервували цей гібрид, що може використовуватися й несвідомо як основний і навіть єдиний засіб спілкування, й свідомо як засіб мовної гри. Неусвідомлюваний сімейний мовний консерватизм і є власне суржиком: це переважно мова вихідців із села у першому та наступних поколіннях, ідеальним виявом якої є сімейний тандем суржикомовного чоловіка і дружини. Тонко помітила риси мовного та психологічного портрета носія суржикової комунікації такого типу Світлана Пиркало:

Вони цілими днями переймаються, як би зекономити гроші, купивши щось дешеве, але «хароше»... Щоб зекономити на обіді, вони постійно носять з собою якісь баночки, кульочки, булочки. Всі між собою говорять по-російськи, а з чоловіками по телефону — суржиком. Не знаю, що це за рудимент радянської свідомості, чому вже між собою не говорити суржиком?

(Повість «Зелена Маргарита».)

 До суржику-гри охоче звертається освічена молодь, коли хоче ввійти в інший мовний образ, розширити діапазон мовних варіацій. Соціологічні дослідження показують, що вона вдається до суржику частіше, ніж люди середнього та похилого віку, які схильні вважати його ознакою низького рівня мовної культури. Прекрасно володіючи іншими мовними кодами, молода людина воліє проте використовувати суржик, щоб отримати задоволення від власного мовлення, бо їй так цікаво.

 - А шо, торговка тьотка була?

- Ну да, з сумками. А гроші в неї в лівчику оказались.

 Семен, коли захоче, говорить прекрасною українською мовою, а також при бажанні іспанською і ще кількома маловідомими в Україні мовами. Але йому так нецікаво. (Там само)

 Свідоме використання суржику несе в собі також комунікативно-прагматичні настанови. В певній ситуації суржиком спілкуватися вигідно. Наприклад, із представниками старшого покоління в сім’ї:

- А якою мовою ви говорите з хазяями цього дому?

- Переважно мовою національого спілкування. З українськими інкрустаціями.

- А з матір’ю? Чоловіком? Сином?

- Із свекрухою, — в тон йому продовжила вона, — я общаюсь суржиком. Так вона мене луче понімає і передає восени картоплю. (Євгенія Кононенко, «Земляки на чужині»)

 Вигідно спілкуватися суржиком з торгівкою на базарі, щоб стати для неї «своїм» тощо.

Розглядаючи модус сімейних мов в українській ментальній парадигмі, слід зважати на той факт, що підвалини мовного розвитку дитини формує мова матері. Російськомовна, україномовна чи суржикомовна мати продукує відповідний мовний режим у своїй родині, але більший вплив має на мовну поведінку сина, а не дочки. Вийшовши поза межі сімейної комунікації, одружившись, син занурюється в інше комунікативне середовище, і вплив російськомовної чи суржикомовної дружини цілком може знівелювати прищеплену його матір’ю українськість. Такий сценарій відтворив Валерій Шевчук у повісті «Сонце в тумані». Її персонаж, ставши людиною соціального дна, спілкується з дружиною суржиком — домінантним мовним механізмом того соціуму, соціальна маргінальність якого корелює з лінгвальною у мовній тканині цього блискучого твору. Але в розмові з матір’ю відбувається миттєве переключення мовного коду, а лінгвістичну інтуїцію персонажів легко можна спроектувати у площину наукових знань про суржик: