Життя та творчість Володимира Винниченка, Детальна інформація

Сектант-мальованець Кравчук (оповідання “Боротьба”), який ніяк не вписується в жорсткі стандарти солдатського життя, муштри, несамохіть убиває свого кривдника-командира, а ще через якийсь час стає соціалістом.

Кілька дивовижних перетворень відбувається із селянським гуртом у новелі “Студент”…

Подібними метаморфозами Винниченко-художник з його схильністю до парадоксів любив шокувати, інтригувати, вражати читача. Йому не потрібна була часова дистанція – свої оповідання він писав, як правило, по гарячих слідах подій. Реальні життєві колізії моментально ставали сюжетами творів темпераментного молодого автора.

Скажімо, в оповіданні “Суд” (1903 р.) ідеться про наростання селянського невдоволення невдовзі після “грабіжок” на Полтавщині в 1902 р. Про “полтавські бунти” згадує земський начальник Самоцвіт, центральний персонаж твору. Ось-ось може “закипіти” й село, в якому верховодить Самоцвіт. Панує стан непевності, хисткості; автор ще й сам не знає, які продовження обере життя.

Його оповідання сповнене колючої іронії (тобто – прихованого глузування). Іронічним є прізвище земського начальника Самоцвіта. Саме по собі воно викликає поетичні асоціації, а от носій такого розкішного, “благородного” прізвища виявляється брутальним самодуром, українським унтерпришибеєвим.

Іронічною є й назва твору. Ніякого правового дійства в оповіданні немає, навпаки – Самоцвіті “суд” – це тріумф кулака. Селяни для земського начальника всього лиш слухняне бидло. З якою гордістю хвалиться він своєю безвідмовною досі “метою” перед сусідським панком Дуриндою: “Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу мужицьких морд розбив… Знаю я вже їх, як своїх п’ять пальців…”

Проте й Самоцвітові ясно, що часи змінилися. По селах поширюються прокламації, які заклинають “зрівнять мужика з паном”; селяни хочуть “земельки”, бунтують; влада самодержця захиталася…

В. Винниченко показує нам фрагмент цієї російської смути початку століття. Все ще балансує; суспільна атмосфера перенасичена ненавистю, страхом, бажанням помсти. “Ми всі, як на вулкані. Ми самі той вулкан”, – пише трохи згодом М. Коцюбинський, маючи на увазі передгрозову атмосферу початку століття. Цікаво, що перша частина його повісті “Fata morgana” писалася водночас із оповіданням В. Винниченка “Суд”. Твір М. Коцюбинського має характерний підзаголовок: “Із сільських настроїв”. “Все – настрій”, – наголошував письменник у робочих начерках повісті.

І справді, соціальне збудження села мало ознаки емоційної стихії, мінливої й вибухової, оскільки заговорили-захвилювалися великі людські маси. Настрій – це емоційне тло, на якому відбувається дія. І в М. Коцюбинського, і у В. Винниченка воно відіграє неабияку роль. Винниченко оповіданні “Суд” постає химерна суміш настроїв, але домінують два почуття: ненависть і страх. Здається, що гору врешті-решт бере Самоцвіт: непокірному Никихвору Крутоноженку зв’язують руки і відвозять у місто, де його чекає вже “настоящий суд”.

А що село? Як поводиться сільський гурт, коли земський начальник на його очах розправляється з Крутоноженком, який обурюється панським розбоєм? А ось як: “усім стає страшно, але всі стоять мовчки, мов подубіли”. І далі, вже в самому фіналі оповідання: “З обоїх боків дороги стоять селяни й похмуро дивляться їм (Самоцвіту, Дуримді й Крутоноженкам, які їдуть бричкою до міста. – В. П.) вслід”.

Класична ситуація – “народ безмолвствует”! Майже як у фіналі пушкінського “Бориса Годунова”… Але в тому то й річ, що мовчання буває різним – то грізним, то покірним. В оповіданні “Суд” “валкою селян” володіє покора – страх, здається, увійшов у плоть і кров людську. Але є й дещо нове в настроях селян. Уже сказано слово наперекір земському начальнику, вже побачили селяни в очах Самоцвіта переляк, уже відчули перший проблиск віри у власну силу. А поки що – все балансує, коливається, завмирає у непевності. Люди ще бояться Самоцвіта; Самоцвіт уже боїться селян.

Є в оповіданні цікаве пророцтво земського начальника. “Знаю я вже їх (тобто селян. – В. П.), як свої п’ять пальців, – каже він, похвалившись перед тим своїм “порядком”, – і скажу я вам, що багато… багато, як ще з 10 год подержиться отак… А там!”. Лише на рік-другий помилився Самоцвіт: через 12 років почнеться світова війна, яка ще через кілька літ обернеться для Росії великим громадянським кровопролиттям…

До Самоцвітового пророкування автор повертається і в останніх рядках оповідання – іронія тут зливається із лихим для всяких самоцвітів провіщенням: “Дуринді здається, що “засмикана конячина”, яка сумно хитає головою, мовби говорить йому тим похитуванням: “Полетимо, полетимо, аж загодить, молодой человєк!”

Можливо, авторові – молодому українському соціал-демократу – хотілося, щоб його оповідання мали силу безпосереднього заклику; щоб реальні Крутоноженки впізнавали в них себе і знаходили відповіді на свої болючі питання?

Саме тоді, в 1903 р., коли оповідання “Суд” вийшло з друку (у Львові), в українській літературі набували гостроти суперечки про утилітарне і “безтенденційне” мистецтво. Модерністи устами М. Вороного в тому ж 1903 р. кликали літераторів служити вічній КРАСІ, шукати в житті “клаптик блакитного неба”, абстрагуючись від “злоби дня”… Намагання заперечити повзучий натуралізм, уникнути зведення літератури до простої пропагандивної функції – зрозуміле, але… Молодий Винниченко, який ще не вникав у тонкощі теоретичних гасел, здається, був зовсім не проти “утилітарності”: його ранні оповідання часом видавалися як книжечки-метелики, ба – навіть як партійна РУПівська література!

Але це не були твори-агітки. Соціальна конфліктність часу знаходила в ранній новелістиці В. Винниченка художнє втілення. Колоритні “шматки” життя, соціально-психологічні типи, породжені українською дійсністю початку нового століття, вихоплені з плину буднів характери і сцени змальовувалися письменником так, що читач його оповідань мав услід за автором дійти рішучого висновку: ні, так далі жити не можна. Загалом активне втручання літератури в сферу безпосередньої суспільної дії було знаком доби, недарма ж Іван Франко за кілька років до Винниченкового дебюту констатував: “…ніколи ще література не була в такім живім зв’язку з суспільним розвоєм, з провідними суспільними змаганнями, з кипучою класовою боротьбою, як в нашім віці, ніколи вона не була таким правдивим, свідомим, та живим виразом інтересів, смаку, поглядів і почувань суспільності, не була таким сильним двигачем поступу і розвою, як в нашім віці”.

Ці слова могли бути повторені й щодо творчості молодого Винниченка. Її тенденційність не переходила тієї межі, яка відділяє художню прозу від публіцистики. Не дивно, що не тільки “патрон” газети “Рада” Є. Чикаленко, а й прихильники “безтенденційної” літератури з “Української хати” воліли бачити В. Винниченка серед своїх авторів. Можливо, справа ще й у тому, що Винниченко-прозаїк увесь час був у динаміці; сучасники постійно чекали від нього несподіванок. У нових своїх творах він поставав у чомусь нетожним самому собі. Стрімка еволюція, постійна жадоба новизни, яка межувала із творчим зухвальством, молодеча заперечення всіляких “табу”, швидке й талановите реагування на динаміку суспільного життя, – все це органічні риси раннього Винниченка.

І якщо в оповіданні “Суд” (про нього йшлося вище) Леся Українка помічала певну трафаретність і грубість штрихів, якими змальовується самодурство земського начальника, то новелістичний триптих “Біля машини”, “Контрасти” та “Голота” здобувся на її високу оцінку. “Голоту” ж Леся взагалі вважала кращім твором письменника його перших літературних “трьох літ”.

Разючі соціальні контрасти – це прикмета смути початку століття є центральним “нервом” Винниченкових оповідань. Можна було б сказати, що тут теж, як і в пізнішій новелі М. Коцюбинського “Intermezzo”, серед дійових осіб присутнє людське горе. Горе народне не раз поставало в нашій літературі в контрастному зіставленні з розкішним світом природи, досконалої й гармонійної. “Серед ясних, золочених просторів я бачу люд без житнього шматка”, – це Павло Грабовський, 1894 рік. “Говори, говори… Що говорити? Усім зеленім морі він має тільки краплину”, – це Михайло Коцюбинський, 1908 рік. У Грабовського – полеміка зі співцями “чудовної природи”, глухими до людського горя; у Коцюбинського – туга за гармонією, проникливе усвідомлення недосконалості людського світу…

Цікаво, що деякі ситуації й деталі з новели “Intermezzo” могли викликати в пам’яті читача 1908 року певні, хай і віддалені аналогії з оповіданням В. Винниченка “Контрасти” (1904 р.). Кульмінаційним моментом тут, як і в М. Коцюбинського є сцена зустрічі митця (у Винниченка – скульптора) з людським горем. Молодий скульптор, який щойно захоплювався ефектом контрастів у мистецтві, повертаючись із друзями з веселого пікніка, зустрічає в полі заробітчан, голодних, змучених, звідчаєних. Але якщо герой М. Коцюбинського переживає потрясіння, своєрідний катарсис, то митець у Винниченка – птах зовсім іншого польоту. Для нього все обмежується легким збентеженням, рум’янцем сорому, який швидко сходить з обличчя.

У фіналі “Intermezzo” – провіщення й передчування блискавок та грому, які народяться з горя й гніву. Багатозначні натяки у “Контрастах” – з того ж ряду. Коли розвиток сюжету сягає кульмінації і контраст голодних заробітчан та ситої панської компанії сягає межі, – лунає грім, починається степова буря. Ця буря стає, по суті, учасником драматичного дійства, провіщенням інших, викликаних соціальними контрастами потрясінь…

Що ж, кожна доба має свої символічні “коди”…

Психологія натовпу (“Салдатики!”, “Студент”).

В оповіданні “Голота”, писала Леся Українка, Винниченко “аналізував натовп, розклав його на особистості і, таким чином, поглибив і загострив його психологію". Як ключові в цій цитаті варто виділити слова про психологію натовпу. Лесю зацікавили в “Голоті” передусім прикмети неоромантизму. Якщо старі романтики показували натовп як однорідну сіру масу, як тло, на якому діє герой твору, то неоромантиків з їхнім гаслом “визволення особистості” людський гурт цікавить як сума індивідуальностей. Адже, кажучи словами Лесі Українки, “кожна особистість – суверенна”. Ось і в “Голоті” В. Винниченка: дванадцять персонажів – і жоден з них не є другорядним. Історія кожного з героїв оповідання однаково важлива для розвитку сюжету. Це, між іншим, нагадує той принцип чеховської драматургії, про який писав режисер МХАТу В. Немирович-Данченко: “Приховані драми й трагедії в кожній постаті п’єси” (лист В. Немировича-Данченка до А. Чехова від 24 квітня 1898 р.).

І все ж серед ранньої прози В. Винниченка є твори, які зовсім не вписуються у сформульований Лесею Українкою новоромантичний принцип. Навіть навпаки: маса у Винниченка далеко не завжди постає як сума індивідуальностей; не зрідка бачимо її як “колективну душу”, цілісний організм із притаманними йому законами. Суспільна смута початку століття з її соціальними катаклізмами вивела маси людські на вулиці й площі. Таким чином, маса, натовп потрапили і в центр уваги літератури.

Класичною в українській прозі є та анатомія натовпу, яку здійснив М. Коцюбинський у повісті “Fata morgana”, – згадаймо сцени погрому панського маєтку і гуральні в другій її частині. Влітку 1908 р., відпочиваючи в Кононівці, М. Коцюбинський висловив у листі до В. Винниченка думку про його оповідання “Матвій Безодня” – цікаво, що серед побажань молодому письменнику було й таке: уважніше придивіться до психології натовпу.

Сам коцюбинський, вірогідно, був непогано знайомий з працями французького соціолога й психолога Густава Лебона, в яких досліджується саме масова психологія. У 1907 р. в Росії було, зокрема, видано його “Психологію соціалізму”, на якій, як зауважував згодом З. Фрейд, позначилося студіювання характеру, поведінки маси часів Великої французької революції. Винниченко радянську пору висновки Г. Лебона не популяризовалися, оскільки їх автор був переконаним противником революції і соціалізму, вважаючи революційні бунти “царством натовпу”, а соціалізм із його культом колективу – сходинкою вниз.

У масі, вважав Г. Лебон, стираються індивідуальні відмінності людей; ставши часткою натовпу, людина мовби потрапляє під гіпнотичний вплив, стаючи “як усі”. Маса – імпульсивна, легкозбуджувана, мінлива, не здатна до постійності прагнень і волі. Анонімність людини, загубленої серед великої кількості собі подібних, породжує пригасання почуття відповідальності й голосу совісті. Поведінка маси – афектована; у людини натовпу з’являється відчуття нездоланої сили; інстинкти (“первісні стосунки”, – каже Г. Лебон) оголюються, домінувати починають прості почуття, гору бере позасвідоме, ірраціональне…

Це тільки деякі із закономірностей масової психології, відзначені Г. Лебоном. Пізніше З. Фрейд доповнюватиме уявленя про цей психологічний феномен. Зокрема, на його думку, французький вчений мав справу переважно з “недовговічними” масами, які виникають у часи революційних бур, тим часом як існують маси й іншого типу. Можливі, за З. Фрейдом, і вищі вияви “масової душі”: виняткова безкорисливість і відданість великої сукупності людей, масовий ентузіазм, героїзм тощо. Зрештою, для з’ясування природи й особливостей масової психології З. Фрейд спробував застосувати поняття лібідо (воно, як відомо, охоплює ті первісні спонуки, які пов’язані з любовними прагненнями й відчуттями)). Мовляв, хіба е ерос об’єднує все у світі?

Спостереженя психологів перегукуються з тими даними, що їх містить художня література. Якщо навіть М. Коцюбинський і не читав Г. Лебона – суть справи від того не змінюється: зображеий ним натовп (у “Fata morgana”) поводиться “ідеально” з погляду закономірностей, сформульованих Г. Лебоном. Сама реальність, практика людського життя зумовлюють цю ідентичність. Причому, для характеристики української літератури початку століття висновки Г. Лебона мають особливу вагу саме тому, що він досліджував революційно збуджену масу (доповнення З. Фрейда про високі вияви “масової душі” більше накладаються на практику “соціалістичного будівництва” в 30-ті роки).