Українська мова – державна мова України. Сучасний статус української літературної мови, Детальна інформація

Реферат

на тему:

“Українська мова – державна мова України. Сучасний статус української літературної мови”

Мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із факторів самоорганізації суспільства і невід'ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація.

Мова існує у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення і "консервується" в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить від кожного з мовців.

З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, речення тощо. За цими комбінаціями окривається величезний світ значень — фонетичних, лексичних, граматичних, стилістичних. Саме в них відображені знання народу— носія мови — про світ, його структуру, ставлення людей до нього. "Мова народу — це його дух, і дух народу — це його мова" (В. фон Гумбольдт). У ній акумулюється духовна енергія народу. Вона є головною ознакою і символом нації.

Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо, "таким, як він є".

Мова — засіб самопізнання народу, форма існування надбудови в усіх її виявах. "Мова — дім духу" (М.Гайдеггер).

Мова — найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний характер: нею просто передати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами, морським зводом чи дорожніми знаками, тоді як жоден із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою.

Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5 -3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також діалекти майбутніх балтійських, германських, індійських та іранських мов, виділилась слов'янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисячі років і почала розпадатись десь близько третього століття н.е. Цей процес завершився в основному в шостому столітті.

Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов'ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири переважно беруться Дніпро, Дністер і Карпати.

За відомостями, зафіксованими в пам'ятках писемності, історія східних слов'ян "почалась у VI столітті на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір'ях Карпат" (В.Ключевський), де утворився військовий союз слов'ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам. На думку ж М. Грушевського: "За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов'янської групи племен...".

Зрозуміло, що початок формування мови збігається з початком формування народу.

Унаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об'єднань, а можливо, за певної участі й неслов'янських племен, сформувався етнос, котрий на початку IX століття створив державу, відому під назвою Київська Русь.

Найважливіші фонетичні, граматичні та лексичні особливості української мови почали зароджуватися й розвиватися ще з XII ст.; у ХІУ-ХУІ ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові і словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов'янська мова — мова української нації, українська національна мова.

Проте чимало авторитетних учених (Ф. Міклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська мова виникла значно раніше XIV століття і бере свій початок зі спільнослов'янської мови. Академік А.Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала "як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця".

Із визнання етномовної безперервності на території Київщини від часу полян до наших днів (Л.Булаховський) логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам'ятки створено "українізованою старо-слов'янщиною" (А.Кримський).

Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: "Слово" — перша українська дума, а плач Ярославни— пісня українки". А.Павловський з приводу іншої славетної пам'ятки писемності зауважив: "Читаючи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян".

Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєністю. Освічені верстви населення користувались літературною мовою давньоболгарського походження, а решта членів суспільства — рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю і Західною Європою полягала в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими: "Словенськь языкь й руський единь єсть" (літописець Нестор). Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших елементів розмовної мови, тобто "українізації старослов'янщини".

Дещо спрощуючи проблему, можна констатувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов'язана з розмовною (живою, народною) мовою Київської Русі, а літературна мова росіян — з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і "давньорусифікованою" (українізованою) в Києві церковнослов'янською мовою.

Упродовж віків мова, яку нині називають українською, мала назви з коренем рус-: руська, русинська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (рус-ский язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного східнослав'янського брата — білоруська — мало коли бралась до уваги;вона теж вважалась одним із наріч "русского", а згодом "триєдиного русского" народа), то висувалось твердження про існування "общерусского язьпса", наріччям якого ніби-то є "малоруська мова".

"Русь" — це самоназва корінного народу середньовічної Київської держави, а також назва самої цієї держави. Це слово і його похідні: "руський", "русин", "русинський", "руснак" та ін. — на західних окраїнах розселення українського етносу збереглись до наших днів.

Галичина масово перейшла на терміни з коренем україн- у кінці XIX — на початку XX століття (вирішальним поштовхом стало святкування сторіччя "Енеїди" І. Котляревського). Робилось це свідомо — задля єдності українського народу, штучно розчленованого між двома імперіями: Російською та Австро-Угорською.

Згодом (у писемних пам'ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово "Україна". Протягом століть слова Русь і Україна вживалась як синоніми. Так, і Хмельницький, і письменники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.

Отже, сучасна українська літературна мова склалася протягом багатьох століть. Вона виникла як окрема самостійна мова з властивими їй оригінальними й глибоко самостійними рисами тільки на певному ступені розвитку слов'янських народів.

Новий етап розвитку української літературної мови починається з часу виходу з друку «Енеїди» Котляревського (1798 р.).

Нормальному розвиткові української літературної мови довгий час перешкоджали утиски й заборони російського царизму. Негативно позначилося на її розвиткові також роз'єднання українських земель між різними державами. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції, наприклад, українська мова не мала навіть єдиного правопису. Між орфографією, вживаною в східній і західній частині України, існували значні розбіжності. Та, незважаючи на всі перешкоди, українська мова жила в устах народу, в піснях і думах, оповіданнях і казках, передавалась від покоління до покоління.

З кінця XVIII і першої половини XIX століття загальнонародні норми нової української літературної мови починають закріплятися в літературі, а саме: у творах І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, Л. І. Боровиков-ського та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка. Т. Г. Шевченко підніс українську мову на рівень найрозвиненіших мов світу. У другій половині XIX і початку XX століття українська літературна мова збагачується й розвивається в творчості таких видатних прогресивних письменників, як Марко Вовчок, І. С. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. К. Тобілевич, М. П. Старицький, І.Я.Франко, П.А.Грабовський, Леся Українка, М. М. Коцюбинський, В. С.Сте-фаник та ін., друга половина ХХ ст. - О.Вишня, П.Тичина, М.Рильський, Д.Павличко, Р.Іваничук, В.Стус.