Текстоутворюючі функції зіставлень у художньому мовленні (роман У.Самчука “Волинь”), Детальна інформація

Ue

ae

8

x

„J

`„J

Текст являє собою послідовне поєднання інтегративних компонентів, що утворюють багатоступінчасту структуру: пасмо – представляє ідею протяжності, руху, кінцевий результат якого втілено в лексемі пляма, з однією з сем прямого значення – статичністю. Персоніфікаційний ефект, що викликається анімалістичним порівнянням, теж у просторі цієї розгорнутої метафори готується поступово, спочатку реалізуючися в узуальному переносному значенні прорвалось (світло), з уже потьмянілою внутрішньою формою, і завершуючись виразно індивідуальним всілось, із тією ж денотативною співвіднесеністю.

Внаслідок розширення свого компонентного складу стале порівняння як дим перетворюється на кадильний дим: … все покриває пахучий, мов кадильний дим, туман [6, 165]. Індивідуальне означення є поштовхом для розгортання в розбурханій уяві Володька фантастичної картини, що утворює самостійний, метафорично ускладнений текстовий фрагмент, своєрідну сюжетну замальовку: Там далі, де зупинився ліс, що нагадує лаву грізного війська, що вийшло з мечами до бою і враз закам\x00B4яніло, там стоїть невидимий, бородатий жрець і кадить. Його дим поволі, плавно, розгортаючи поли, волосся й палькаті, широкі долоні, пливе по воздусі, намагаючись, але не маючи сили, підняти і понести у безліч цілу землю [6, 165].

Формальна перебудова компаративного звороту, яка здійснюється за рахунок введення нового компонента, може суттєво змінити загальнохудожній штамп, повернувши образу колишню рельєфну, предметну виразність. Риба, мов срібло, срібляста риба – це образи, що усталились у літературному мовленні, але в У.Самчука Риба, мов кусники живого срібла [6, 256] актуалізує потьмянілу внутрішню форму, оновлює образ.

Означення, що поширюють у романі склад компаративних зворотів, комплексно сполучають у собі і зорові, й тактильні враження, присутні і в основному фрагменті, і в засобі порівняння. Таким синкретичним є зіставлення сосон із восковими свічами: Одразу за селом знов починається ліс. На цей раз лише сосновий… Височезні, рівні, стрункі, мов воскові свічі, дерева…[6, 204]. Зорові ознаки форми, кольору виступають в єдності з ознаками відчуттів від доторку, які містяться в підтексті: кора сосни ніби навощена, така вона гладенька й масляниста.

Зміни в семантичних зв’язках основного тексту й компаративного звороту відбуваються внаслідок еліпсиса, коли з’єднувальна семантична ланка не вербалізується, вона прихована на підтекстовому рівні, через що формуються несподівані, непередбачувані сполуки. Таким зовні незвичайним є зв\x00B4язок розкоші й пожежі (…Розкішна, мов пожежа, осінь…[6, 239]), який, проте, спирається на традиційні в українській та російській поезії уподібнення червоного кольору та вогню. Численними є такі образи у С.Єсеніна, і не тільки в період його захоплення імажинізмом: Осень рощи подожгла (“Микола”); На коне – черной тучице в санках – Билось пламя-шлея…синь и дрожь. / И кричали парнишки в еланках: “Дождик, дождик, полей нашу рожь!” (“Заглушила засуха засевки…”); Красный костер окровил таганы…(“Черная, потом пропахшая выть!”); Алый мрак в небесной черни Начертил пожаром грань (“Алый мрак в небесной черни…”); В саду горит костер рябины красной, Но никого не может он согреть. /Не обгорят рябиновые кисти… (“Отговорила роща золотая…”). У метафорі У.Самчука зіставлення розкоші й пожежі, що вражає своєю несподіваністю, теж реалізує невербалізовані асоціативні зв’язки, які поєднують ці об\x00B4єктивно далекі реалії, базуючися на спільних ознаках сяєва й блиску матеріального багатства й яскравості осіннього листя, в барвах якого переважає червоне, ніби вогонь. Основа образного зіставлення розшифровується в наступному мікротексті, через тематично пов\x00B4язані однокореневі слова у варіативному повторі: …ліси довкруги починали поволі розгорятися і горіти незгоряємо [6, 239].

Підсилена мотивація порівнянь у тексті здійснюється завдяки множинності ліній зіставлення. Так, порівняння голосів дітей із дзвінками, введене підкреслено тавтологічно (“дзеленчать, мов дзвінки”), знаходить підтримку в паралелі діти – жайворонки (“Діти […] розсипались по своїх місцях і скрізь […] на пасовиськах, разом із жайворонками, дзеленчать, мов дзвінки” [6, 251]), завдяки чому формується подвійний семантичний зв\x00B4язок:

Діти ------------------------------\

І дзеленчать, мов дзвінки

Жайворонки------ --------------------/



Індивідуально-художні порівняння найчастіше вживаються в пейзажних замальовках, в описах піднесених, святкових, урочистих вражень, що їх дістає маленький герой від несказанно гарного світу природи та від світу людини-трударя в ній. Компаративні звороти в цих фрагментах тексту часто розгалужені, поширені; насичуючи текст, вони виступають чинниками його зв\x00B4язності: Починає бамкати дзвін. Здається, звуки його, ніби тяжезні краплі чогось теплого, поволі капають на землю, що жадібно їх втягає…[6, 40]; І так ідуть, і минають, і знов приходять дні, несуть із собою, ніби птахи, завжди стеблинку нового, будують гніздо життя, щоб у ньому родилось і виросло почуття вічного [6, 250]; Сонце недільного ранку сходить не так, як завжди, ліс стоїть бадьоріше, поле майорить, мов прапор святочний, небо синє, таке синє, аж ніяково…Мов залізні гравюри, стоять на тлі синяви велетенські, непорушні черешні…[6, 165]. Розлогість порівняльних характеристик та інтенсивність їх уживання в мікротекстах, де вони формують ланцюжковий або паралельний зв\x00B4язок, створюють уповільнений ритм опису, що гармоніює з його панорамністю, з багатобарвними, розмаїтими деталями в ньому.

Центральний у цих описах – образ прекрасної й величної землі, землі-матері, землі-годувальниці, яка для селянина – предмет поклоніння й обожнювання. У парадигмі порівнянь, що конструюються в семантичному полі навколо цього центру, представлено концепти інтелектуальної діяльності людини та її емоційних переживань, з високими оцінними співзначеннями: (Григорчук:)…наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер підіть – поле, як щастя [6, 33]. У письменника поетизуються ті порівняння, що утворюють низку словесних образів поле – хліб – книга: Ступає далі Матвій. Поле перегортає перед ним сторінку за сторінкою, мов якась велетенська книга [6, 274]. Вони мають типологічне значення, формуючи фонд традиційного образного слововживання в контексті української й російської літератури, індивідуалізуючися в авторських стилях [5, 26-28].

В ототожненні землі з плодами, якими вона щедро обдаровує людину, і насамперед із найсвятішим – з хлібом, з паскою, теж поетизується хліборобська праця: (Настя:) А дивіться, людоньки, яка тут земля – як масло, як хліб, а пахуча…[…] А дивіться, який город! Хіба то город? То скатертина, що на ній кладуть паску [6, 196]; шорстка п’ятірня загортає насіння і пружно розбризкує його по готовій, мов свіжоспечений хліб, скибі [6, 251]. Подібні порівняння є однією з важливих складових частин міфологеми земля, що постає на сторінках роману “Волинь” [2, 10].

Образ землі входить до складу порівнянь, за допомогою яких створюється портрет селянина – такі словесні структури виявляють художню настанову, що реалізує ідейний задум роману: Але щось знов напало на того Матвія. Прийде ввечері, сяде за стіл, затисне своїми долонями, що подібні на брили землі, своє обшльогане вітрами червоне лице і щось думає [6, 133]. У цьому семантичному полі відбувається взаємообмін ознак землі й людини: предмет порівняння та його образ міняються місцями, співвіднесені компаративні структури характеризуються як взаємозворотні: Земля набрякає, мов жила, що наливається свіжою кров’ю [6, 199]; Його (Матвія ) нічого не болить. Це лиш проходить хребтом ціна землі – своєї, лудяної сонцем, литої потом і болючої, як і той хребет [6, 251].

Змістовно й емоційно наснаженими є компоненти цих словесних образів, у складі яких взаємодіють власне порівняння й метафори метонімічного типу, показовим тут є вибір лексем жила, хребет, із значенням яких пов\x00B4язані уявлення про істотне, головне, життєво важливе, таке, що постачає сили або утворює основу (пор. заст. станова жила “спинний мозок” [7, т.9]). Земля в романі є мірилом справжніх цінностей, джерелом духовності: …мужицький молодняк пасе коні і заливається співом, таким же великим і просторим, як сама земля [6, 253]. Займенник сама, який можна вважати факультативним з огляду на формальні властивості тексту, несе, однак, значне функціональне навантаження, підкреслюючи ототожнення і виділяючи тим самим домінантний, ключовий образ.

Взаємообмін у лексичному заповненні позицій опорних слів тексту і головних членів компаративних зворотів постійно здійснюється в семантичних координатах світ людини – світ природи: …весна летіла буревієм, сніг щезав на очах…[6, 195]; …лють його (Матвія) швидко, мов буревій, минала [6, 219]; Огонь, мов пес голодний, обглодував крокви та лати [6, 216]; …на городі високі, головаті, мов решето, соняшники, череваті, жовті, мов напасені корови, лежать гарбузи, […] червоні, великі, мов кулаки, висять баклажани [6, 227]; …далі й далі летять непов\x00B4язані, мов дикі коні, зовсім виразні мрії [6, 250]; Луна підхоплює його (Володьків) крик і тікає в глибінь лісу, жбурляючи ним довкруги, мов розбещений хлопчисько м\x00B4ячем [6, 251].

У переважній більшості такі порівняння в У.Самчука є синкретичними, вони матеріалізують звукові сприйняття та враження від світла, надаючи їм предметних рис у “речовинних” компаративних зворотах: Опівночі люди розійшлись і рознесли по хуторах свої виспіви. Ще довго то там, то інде знімався і падав невтомний уривок пісні, ніби борюкаючись із упертою тишею, освіченою тяжкими, мов мідь, відливами місяця [6, 264]. Подібні сміливі сполуки ґрунтуються на елімінації прямих зв\x00B4язків кольору з речовиною (міддю), що має таке забарвлення, і на вербалізації наступного кроку асоціативного переходу – до уявної ваги цієї речовини.

Стилістичною витонченістю і вишуканістю відзначаються у художника ампліфікаційні структури, які конструюються на базі компаративних зворотів. Пропорційні, симетричні, вивірені у взаємодії синтаксичного і морфологічного рівнів, вони стають опорними пунктами ритмічного членування: Володько цього славетного року заприсяжний пастух. Як мурин чорний від сонця, як тятива пружний, як коноплі волосся, як цегла репані босі ноги [6, 257]. Такі структури створюють виразну мелодійність фрази, підсилюючи її експресію.

Отже, порівняння у романі У.Самчука “Волинь” формують, у числі інших художніх засобів, властивості ідіостилю автора. Вони поєднують контрастні семантичні, експресивно-стилістичні і структурні ознаки. Вагоме функціональне навантаження в тексті роману несуть відтворені письменником стійкі народні порівняння в питомому й трансформованому вигляді, індивідуальні порівняння, однослівні й поширені, що розгортаються в самостійну сюжетну мікрозамальовку. Емоційно-образні їх конотації охоплюють широкий простір – від розмовно-побутових, приземлених, часом іронічних оцінних елементів до піднесених, урочистих, риторичних співзначень, що підіймаються до висоти символу.

Література

1. Белый А. Магия слов // Белый А. Символизм как миропонимание. – М.: Республика, 1994. – С. 131- 142.

2. Бублейник Л.В. Українсько-російські лексичні відповідники в етнокультурному просторі // Мова і культура. VI міжнар. наук. конф. – Т. III. – К.: Collegium, 1998. – С. 8-13.

3. Виноградов В.В. Стиль “Пиковой дамы” // Виноградов В.В. Избр. труды. О языке художественной прозы. – М.: Наука, 1980. – С. 176-239.

4. Некрасова Е.А. Сравнения общеязыкового типа в аспекте сопоставительного анализа художественных идиолектов // Лингвистика и поэтика. – М.: Наука, 1979. – С. 225-237.