Українська мова: особливості її походження, вивчення і захисту, Детальна інформація

Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: "Слово" — перша українська дума, а плач Ярославни— пісня українки". А.Павловський з приводу іншої славетної пам'ятки писемності зауважив: "Читаючи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян".

10. Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєністю. Освічені верстви населення користувались літературною мовою давньоболгарського походження, а решта членів суспільства — рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю і Західною Європою полягала в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими: "Словенськь языкь й руський единь єсть" (літописець Нестор). Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших елементів розмовної мови, тобто "українізації старослов'янщини".

11. "Українізована старослов'янщина" — давньоруська писемна мова поширювалась по всій території Київської держави. "А те, ще в усіх монастирях колишньої Росії писали цією староукраїнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у середньовічні часи йшла з київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 столітті російські дворяни вживали французьку мову замість рідної..." (Е.Ільїна).

Ця старослов'янська мова лягла в основу російської літературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. "Батьківщина нашої великоруської літературної мови — Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві" (А.Шахматов). Природно, що "українізована старослов'янщина" на російському грунті піддавалась упливові ділового, розмовного та діалектного мовлення, тобто русифікувалась.

Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б.Успенський).

12. Подібно розвивалась книжна мова і на Русі-Україні, де "старослов'янщина" зазнавала подальшої українізації. Це тривало ах до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до XX століття) . Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т.Шевченка.

А "сучасна російська літературна мова продовжує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов'янської" (Б.Унбегаун).

Ось чому мова творів давньоруської писемності здається більше подібною до російської, ніж до української: їх зближують старослов'янські (давньо-болгарські) елементи. Відчуття "близькості" посилюється й через те, що давньоруські тексти здебільшого читають, озвучуючи букви по-російському, тобто так, як у сучасній російській мові, хоча існує більше підстав озвучувати їх по-українському.

13. Дещо спрощуючи проблему, можна констатувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов'язана з розмовною (живою, народною) мовою Київської Русі, а літературна мова росіян — з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і "давньорусифікованою" (українізованою) в Києві церковнослов'янською мовою.

"За підрахунками академіків А.А.Шахматова і Л.В.Щерби, близько половини елементів сучасної російської літературної мови — за походженням книжнослов'янські, генетичне пов'язані з південнослов'янською давньоболгарською мовою. Елементи східнослов'янські складають її другу половину. Важко сказати, чого більше в цій східнослов'янській половині сучасної російської літературної мови — українсько-білоруського чи власне російського, в усякому випадку дуже багато спільного східнослов'янського" (В. Журавльов).

Як бачимо, російська літературна мова дає більше підстав уважати її за "гібридну", "штучну", однак такими епітетами чомусь (зрештою, відомо чому) наділяється українська мова. Коли б відомий російський шовініст В.Шульгін був краще поінформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би "окрошкой с ботвиньйой". А взагалі, називати мови "гібридними", "неприродними", "головними", "другосортними" і т.п. можуть хіба що вчені, "котрі примішують до науки політику і котрі в храмі науки є не жерцями, а торжниками, що продаж і купівлю творять" (А. Кримський).

14. Останніми роками в Україні з'являються публікації, автори яких коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Поновлюються в обігу дослідження учених минулого століття (Е.Классен, А.Чертков, М. Красуський та ін.), за якими українська — одна з найперших індоєвропейських мов, а наш народ — один із найстаріших державних етносів. Поглиблюється вивчення спорідненості української мови з санскритом — літературною мовою індійських аріїв, котрі декілька тисяч років тому проживали в північному Причорномор'ї.

Дослідниками доведено, що найдавніший шар "Рігведи" (бл. 4500 - 2500 р.р. до н.е.) — книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.

Гіпотези такого типу заохочують до пошуків історичних витоків народу, до відновлення історичної пам'яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про позбавлення народу від комплексу меншовартості і зміцнення національної гідності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.

З огляду на це тут краще перебільшення чи навіть помилка, ніж українофобський штамп типу "не було, нема і бути не може". Тим більше, що, як казав один славний філософ, є речі, в які неможливо повірити, але нема речей, яких не могло б бути.

НАЗВА НАШОЇ МОВИ

... Немає в світі ані одного національного іме-ни, яке викликало б проти себе стільки ненави-сти, злоби й нападів та пропаганди, як слов'янська назва території й народу: "Україна", "український". Це свідчить про органічну змістовність і важливість зв'язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.

С.Шелухин.

1. Упродовж віків мова, яку нині називають українською, мала назви з коренем рус-: руська, русинська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (рус-ский язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного східнослав'янського брата — білоруська — мало коли бралась до уваги;

вона теж вважалась одним із наріч "русского", а згодом "триєдиного русского" народа), то висувалось твердження про існування "общерусского язьпса", наріччям якого ніби-то є "малоруська мова".

Вчитаймося в слова радянського академіка Б.Рибакова: "Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окремих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народності".

Метафорично зміст цього пасажу можна зобразити так: росло руське дерево, його стовбур надгриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки — українська і білоруська. Стовбур же, звісно, залишився російський.

А коли так, то "...українці повинні триматися "общерусского" язика, себто великоруського літературного язика, та тут, очевидно, підмінюються поняття, бо великоруський язик, живий і літературний, зовсім не "общерусский" язик, а таке саме тільки, як і український, "наріччя" того ідеального "русского" язика, чи східнослов'янського, що в дійсності конкретно не існує і не існував ніколи" (М. Грушевський).

2. "Русь" — це самоназва корінного народу середньовічної Київської держави, а також назва самої цієї держави. Це слово і його похідні: "руський", "русин", "русинський", "руснак" та ін. — на західних окраїнах розселення українського етносу збереглись до наших днів.

Галичина масово перейшла на терміни з коренем україн- у кінці XIX — на початку XX століття (вирішальним поштовхом стало святкування сторіччя "Енеїди" І. Котляревського). Робилось це свідомо — задля єдності українського народу, штучно розчленованого між двома імперіями: Російською та Австро-Угорською.

3. Згодом (у писемних пам'ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово "Україна". Протягом століть слова Русь і Україна вживалась як синоніми. Так, і Хмельницький, і письменники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.

А ще раніше в "Граматиці доброглаголивого еллинословенскаго язика" (її традиційцно називають "Адельфотес"), видрукованій у Львові в 1591 році, навіть на титульному листі написано: "Ко наказанію многоименитому Россійскому роду". Вислови "россійскій род", "росскій род" неодноразово вживаються і в тексті "Граматики". Проте йдеться тут не про "російський рід" у сучасному значенні, а про рід український, свідченням чого можуть слугувати хоча б приклади слів із "Граматики": дівчинка, кошичок, хлоп'ятко, хлоп'яточко.

Але звідки на Русі взялись слова "Росія", "російський"?

4. Слово "Росія" — це слово "Русь" у середньо-грецькому (візантійському) мовному оформленні. Кожен народ пристосовує чужі назви до своєї мови: поляки кажуть "Польска", а ми — "Польща", хорвати називають свою країну "Хрватска", а українці іменують ЇЇ "Хорватія". Отож і середньовічні греки називали країну наших предків не "Русь", а "Росія".