Особливості вчинення правочинів особами, які не досягли 14 років, обмеженими у дієздатності та недієздатними, Детальна інформація

2. На вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

3. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування.

Опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином. Якщо майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна.

4. Дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від її імені та в її інтересах вчиняє призначений їй опікун (див. коментар до ст.ст. 39-41 ЦК). Тому всі вчинені недієздатною фізичною особою правочини є нікчемними. Разом з тим, правове значення діям недієздатної особи може бути надане опікуном або судом.

Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, або шляхом спеціальної заяви про схвалення дій підопічного), або у пасивній формі — не заявивши претензії другій стороні протягом одного місяця після того, як дізнається про вчинення правочину недієздатною особою (див. коментар до ст. 221 ЦК).

Суд може визнати юридичну силу за будь-яким правочином, вчиненим недієздатною фізичною особою. Для цього необхідною є наявність двох умов:

1) опікун звернувся до суду з позовом про визнання правочину дійсним;

2) правочин вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого недієздатною фізичною особою, є двостороння реституція. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування. У свою чергу, опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за цим правочином. Якщо ж майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла його винна поведінка. Проте, у випадку, коли опікун доведе відсутність своєї вини у вчиненні правочині, відшкодування шкоди третій особі не відбудеться. Таке рішення є логічним, оскільки у цьому випадку на третю особу покладаються негативні наслідки її необачних дій.

Додаткові наслідки визнання правочину недійсним можуть настати для дієздатного учасника договору. Зокрема, дієздатна особа зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан. При цьому застосовуються загальні правила про відшкодування моральної шкоди (див. коментар до ст. 23 ЦК).

Висновок

Правочин — вольовий акт і цим відрізняється від подій, що відбуваються незалежно від волі людини. Як дія цілеспрямована, тобто спрямована на досягнення певних результатів, що мають правовий характер, правочин відрізняється від інших правомірних вольових актів — юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад, виявлення скарбу). Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоч і не був передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам, завдяки чому є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На відміну від цього, юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутності прямої вказівки на це у цивільному законодавстві.

Правочин — це правомірна вольова дія. Така позиція переважає в юридичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правова ціль, заради якої учасники цивільних відносин вчиняють правочини, є їх підставою. Правова ціль правочину має бути досяжною та законною. Правочин, ціль якого не відповідає цим вимогам, є недійсним. Мотиви лише спонукають учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи при цьому, на відміну від підстави правочину, правового значення.

Звідси випливає, що вчиняти правочини можуть не всі. Так, цивільна дієздатність (правочиноздатність) осіб, які не досягли 14 років, та обмежених у дієздатності осіб обмежується правом самостійно здійснювати дрібні побутові правочини.

Частина 1 ст.221 ЦК визначає, що правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них — тим, з ким дитина проживає (якщо батьки живуть окремо), або опікуном.

Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може вчиняти правочини за межами її цивільної дієздатності лише зі згоди піклувальника або з наступним схваленням ним такого правочину.

Недієздатна фізична особа не може вчиняти будь-якого правочину. Це від її імені та в її інтересах робить призначений їй опікун. Тому усі вчинені недієздатною фізичною особою правочини є нікчемними (ст.226 ЦК).

Водночас правове значення діям недієздатної особи може бути надане опікуном або судом.

Використана література:

1. «Конституція України». К., 1996.

2. «Цивільний кодекс України» (діюче законодавство зі змінами на 20.06.2002 р.). К., 2002.

3. «Цивільний кодекс України» (проект). Книга перша. Текст прийнятий Верховною Радою України 8 червня 2000 р.

4. «Цивільне право України». Частина перша. Підручник для студентів юридичних вузів і факультетів. Редакційна колегія: О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, О.А. Підопригора, Д.В. Боброва. К.: «Вентурі»; 1997.

5. «Цивільне та сімейне право України». Харків: «Одісей»; 2002.

6. «Цивільне право України» ( під редакцією О.В. Дзери). К.: « Юрінком Інтер »; 2002.

7. «Цивільне право України» ( під редакцією Підопригори О.А. ). К., 1994.

8. І.В. Бюріков, Ю.А. Заіка, В.М. Співак «Цивільне

право України» (Загальна частина) . К.: «Наукова думка»; 2000.