Національно-визвольний рух на Житомирщині в роки німецько-радянської війни, Детальна інформація

Сергійчук В. Наша кров – на своїй землі. – К., 1996. – 43 с.

Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941–1945 гг. – В 3 т. – К.: Политиздат Украины, 1975.

Filar W. Wo\x0142y\x0144 w latach 1939–1944 // Przed akcj\x0105 „Wis\x0142a” by\x0142 Wo\x0142y\x0144. – 2-е wyd. / Pod red. W.Filara. – Warszawa, 2000. – S. 5-57.



Історичні події під Базаром стали останньою крапкою українських державницьких змагань після Першої світової війни, перетворились у символ трагічної поразки й героїчної нескореності. Націоналісти глибоко шанували подвиг вояків армії УНР з-під Базару [6, т. 24, 295] і рівнялися на них. Показово, що гітлерівці вдалися до репресій над маніфестантами навіть незважаючи на те, що цей захід таврував злочин більшовиків – теперішніх головних ворогів Німеччини!

Практично немає сумніву, що С.Марчук (“Роман Марчак”) загинув саме тоді, під час вказаної поліційної акції, бо солідний німецький документ підтверджується іще одним джерелом. Офіційний орган крайового проводу ОУН(Б) в Україні, журнал “Ідея і чин”, в № 1 за 1 листопада 1942 р. надрукував мартиролог загиблих борців, у якому читаємо: “В Житомирі в тюрмі окупанти стріляють Членів Обласного Проводу ОУН Василя Хому і Миколу Кравса, а на вулиці міста гине від кулі Обласний Провідник Роман Марчак” [5, т. 24, 43]. Не зрозуміло тільки, як він потрапив на волю після згаданого вище попереднього арешту. У В.Косика [3, 194], очевидно помилково, сказано, що С.Марчука стратили після першого арешту.

( Активність червоних партизанів на півночі генерального округу Житомир помітно зросла у березні 1942 р., з початком весни [3, 250-251]. Того ж місяця керівництво радянського підпілля створило обласний “Штаб партизанського руху” для загального управління опором [10, т. 1, 410]. У другій половині року радянські партизанські загони вже оперували в Ружинському, Житомирському, Коростишівському, Брусилівському, Корнинському районах (у статті, відповідно до джерел, подано тодішні назви районів). Улітку та восени 1942 р. Український штаб партизанського руху і воєнне командування направили в область спеціальні організаторські й диверсійні групи на чолі з І.Петровим, І.Потуржанським, С.Набокою, С.Маликовим та ін. Останній став командиром великого місцевого партизанського з’єднання, що дислокувалося у Словечанському й Лугинському районах [2, 57; 10, т. 1, 505]. З’єднання О.Сабурова й С.Ковпака прийшли на Житомирщину в грудні. Під кінець 1942 р. тут також діяло близько 75 підпільних організацій і груп, об’єднаних і підпорядкованих обкомові комуністичної партії, що разом нараховували у своїх шеренгах до 2,5 тис. осіб [10, т. 2, 185]. У результаті енергійних заходів на півночі генерального округу, до весни 1943 р. червоні загони очистили від німців 14 районів і навіть створили так звані партизанські краї в чотирикутниках Овруч – Петриків – Столин – Рокитне та Новоград-Волинський – Коростень – Київ – Житомир. Динаміка зростання партизанського руху в краї була наступна: якщо станом на грудень 1942 р. існувало 14 загонів із чисельністю особового складу 2909 бійців, то рівно через рік було вже 49 загонів (7 з’єднань) з 14374 осіб, що в порівнянні з 1941 р. за кількістю формувань більше втричі і майже вп’ятеро – за чисельністю. Приблизно третина (!) радянських партизанів України воювала в 1943 р. у Житомирській області [2, 4, 58, 63, 74].

( Ми усвідомлюємо, що документи українського націоналістичного партизанського руху, особливо призначені для оприлюднення, не висвітлюють картину бойового життя абсолютно правдиво і повно. Зрозуміло, що для публікації – з пропагандистською метою – добиралися більш сприятливі факти, опускалися негативні, але так само робила і радянська сторона – безпощадна війна точилася й на словесному фронті; звіти ж, зокрема низових структур, мають високу достовірність. Ці документи використовуємо з поправкою на рівень їх вірогідності. Наявні в них дані, у багатьох випадках ніде більше не відображені, можуть бути принаймні орієнтирами в дослідженні історії збройної боротьби самостійників.

( За іншими даними [6, 297], біля с.Устинівка Ясновецького (?!) району сотня УПА атакувала німців. Ті втратили 8 убитими, серед них гауптмана жандармерії, а з українського боку було лише 2 поранених, зате переможці здобули багато зброї та амуніції. Які відомості заслуговують на більшу довіру – невідомо (див. прим. 4).