Післямонгольська Волинь, Детальна інформація

Як бачимо, писемні джерела давньоруського часу дають підстави тільки припустити, що в сільськогосподарській окрузі волинських міст могло одночасно розміщуватися близько 10 сільських поселень. Цю думку важко перевірити і за допомогою археологічних джерел, оскільки переважна більшість сільських поселень датовані широкими хронологічними межами. Сьогодні важко говорити про синхронність або послідовність їх існування.

Для вирішення питання про кількість сільських поселень у сільськогосподарській окрузі волинських міст давньоруського періоду можна використати писемні джерела пізнішого часу, зокрема, описи Ратенського староства початку ХVІ ст. [3]. Видавець цих документів, М.С.Грушевський відзначав, що від них “віє сивою давниною”. На думку дослідника, ознаками цього є глибока архаїчність описаних у них форм збирання данини, продуктів плати і т.п. У той же час слід мати на увазі, що на момент складання описів від середини ХІV ст. минуло півтораста років і структура населених місць регіону могла змінитися.

Картографування 14 населених пунктів, що, окрім Ратена, знаходилися на його “території”, дає змогу встановити її площу в 1,2 тис. кв. км. Отже, на один населений пункт припадало близько 80-85 кв. км. Це, звичайно, середня величина, адже кількість дворищ (одиниць оподаткування) в селах відрізнялася від 4 до 40. Але її виведення виправдане, оскільки половина з 14 сіл мала від 9 до 14 дворищ. Саме на них і припадало близько 80 кв.км. території (окружність радіусом у 5 км. із селом посередині). В такому селі могло проживати 50-80 жителів.

Таким чином, якщо припущення про кількість сільських населених пунктів у сільськогосподарській окрузі давньоруських міст Волині правильне, то свідчення описів Ратенського староства початку ХVІ ст. можуть розглядатись як його підтвердження.

Картографування міст волинських князівств другої половини ХІІІ – першої половини ХІV ст. показує, що їх центри містилися на окраїнах земель. Так, Володимирське князівство від стольного міста простягалося на північний схід на 150 км., Луцьке – на південний схід більше ніж на 200 км. Напевне, така картина була наслідком місцевої, волинської феодалізації, коли адміністративна влада столу поширювалася з часом і на сусідні менш розвинуті регіони. Подібне явище спостерігається і в масштабах всієї Давньоруської держави, коли розміщені близько один до одного Київ, Чернігів та Переяслав здійснювали управління величезними частинами держави. У цьому важливому у формуванні території відношенні Волинська земля повторювала загальноруську схему.

Проведений аналіз територіальної структури землі дає підстави вважати, що в другій половині ХІІІ – на початку ХІV ст. її розвиток стабілізувався. В цей час, як і в попередній період, зберігалася внутрішня структура князівств, які не зважаючи на несприятливі зовнішні умови на початку ХІV ст., консолідуються в межах нового державно-політичного утворення – королівства Лодомерії. В досліджуваний період особливо рельєфно проступає тенденція єдності власне Волині. Берестейська земля, відмежована від цього регіону малородючими просторами верхів’їв Прип’яті, на початку ХІV ст. втрачає тісний зв’язок з Волинню. Натомість, на початку ХІV ст. верхів’я Случі та Південного Бугу (район колишньої Болохівської землі) остаточно закріплюються у складі Волині. Останнє можна пояснити фактичною природно-географічною спільністю цього регіону з Волинським опіллям, яке було територіальною основою землі.

Привертає увагу та обставина, що в досліджуваний період кінцевою ланкою у процесі дріблення Волинської землі були порівняно великі князівства. В цьому відношенні Волинь кардинально відрізнялася від земель північно-східної Русі, де в другій половині ХІІІ ст. розпочалось обвальне дрібнення. На думку автора, пояснення цьому потрібно шукати, зокрема, у природно-географічних умовах. Ю.А.Кизилов вказує, що у північно-східній Русі природні умови були дуже строкаті, там він нараховує 13 опіль (лісостепових мікрорегіонів) [6, 15]. Така строкатість умов для основної галузі економіки того часу – сільського господарства і була в кінцевому рахунку причиною створення економічно-соціальних передумов для дрібнення землі. На Волині значний масив родючих грунтів Волинського опілля консолідував увесь регіон. Зростання в його межах окремих центрів проходило паралельно з поширенням їх влади на менш розвинуті райони. В таких умовах формування структури князівств не переросло в їх історичне протистояння.

На Волині у ХІІІ ст. сформувалася тільки одна нова територіально-адміністративна одиниця – Холмське князівство. Воно займало землі, що лежали на лівому березі Західного Бугу. Пізніше влада Холма поширилася на верхів’я Прип’яті. Причини появи Холмського князівства – землі та його територіального зростання (передусім економіко-соціальні) – потребують окремого дослідження. Нині звернемо увагу тільки на один момент.

Уже на початку ХІІІ ст. забузькі землі були організовані в окрему адміністративну структуру з центорм в Угровську. Там же існувала і єпископія, що згодом була переведена до Холма. З розбудовою останнього туди ж був перенесений князівський центр. Отже, попередником Холма як стольного міста князівства був Угровськ. Саме під його владою розпочиналося формування території Холмського князівства [10, 171-172].

Як видно з огляду території Волинської землі, центральне положення в її організації займали міста. Найбільші з них одночасно були і центрами князівств (Володимир, Луцьк, Белз, Холм). Їх великий потенціал базувався на управлінні значними територіями, що складались із суми сотень-волостей. Останні були нижчою ланкою територіально-адміністративної структури і складалися з невеликого міста та його сільськогосподарської округи. У порівнянні з попереднім періодом, у другій половині ХІІІ – першій половині ХІV ст. на півдні Волині, зокрема в Погорині, густота розміщення міст зменшилася. Тут навіть такі значні центри, як Дорогобуж і Пересопниця, повністю втратили своє адміністративне значення (в угоді 1366 р. вони навіть не згадуються). І все ж їх кількість задовольняла потреби регіону. Натомість, у поліській зоні густота розміщення міст тільки на першу половину ХІV ст. досягла оптимальної величини, що, очевидно, вказує на певний рівень феодалізації цього регіону. Тут з’являються невеликі міста – Ветли, Кошер, Ратен, Льбяж, Чернечгородок, Четвертня. У Малому Поліссі вперше згадується Олесько.

У другій половині ХІІІ ст. практично єдиним був феодальний (державний) шлях становлення міст, коли вони розбудовувалися князівською владою. Літопис дає детальний опис будівельної діяльності Володимира Васильковича [12, 923-926], зокрема спорудження ним нових та розбудову і укріплення вже існуючих міст, наприклад Каменця, Берестя. При цьому князь користувався послугами будівничого Олекси, який “иже баше при оуте его многы городы роуба” [12, 876]. Продовжив традицію містобудування і його наступник Мстислав Данилович. Показово, що за винятком Луцька, оборонне будівництво в цей час велось не просто на кордонах землі, а саме на її північних рубежах, у Поліссі. Могутність Володимирського князівства давала змогу Володимиру Васильковичу вести не тільки оборонне, а й широке культове будівництво.

У наукових працях часто цитуються фрагменти літопису про будівництво Володимиром Васильковичем Кам’янця. При цьому основна увага звертається на суто будівельну діяльність князя. На думку автора, цю розповідь, як і взагалі розповідь за 1276р. [12, 874-876] можна розглядати ширше в контексті процесу феодалізації Полісся.

Літописне оповідання розпочинається описом військових дій на півночі князівства. Володимир Валькович та Лев Данилович захопили прусів біля Слоніма, аби ті не заселяли землі. Отже, князі вважали цей регіон своєю власністю, але реальних можливостей обсадити його залежним від себе населенням тоді не мали. З іншого боку, вказівка на захоплення а не на винищення населення вказує на зацікавленність руських князів у виробниках, яких вони, напевно, повинні були посадити десь на своїх землях. Давньоруська історія знає такі приклади. На можливе місце посадження полонених прусів Володимиром Васильковичем вказує подальша літописна розповідь. Після походу волинських князів на Слонім литовці здійснили похід на Камінь й опустошили його околиці. Не виключно, що мета цього походу була такою ж як напередодні у волинських князів – не допустити заселення території своїми одноплемінниками. На те, що Володимир Василькович посадив прусів біля Каменя (С.П. – нині м. Камінь-Каширський), вказують і знахідки литовської кераміки в цьому місті. Про використання полонених для освоєння нових земель на Волині маємо свідчення іще з початку ХІІІ ст. У середньовічного автора Стрийковського збереглася тогочасна приказка “Ой Романе, Романе(С.П.- Роман Мстиславович) лихом живеш – литвою ореш”.

Феодалізація Полісся передбачала не тільки його заселення, а й певну адміністративну організацію. Остання здійснювалася шляхом спорудження адміністративних центрів – міст. Будівництво Кам’янця є яскравим прикладом цього процесу. Не виключно, що частина міст, які вперше згадуються у тексті угоди 1366 р., з’явилися таким же чином.

Будівництво володимирським князем Кам’янця було не початком освоєння басейну Лосни, а його завершенням. Після емоційного зауваження літописця, що ця територія “опоусела” після Романа міститься вказівка, що Олекса-будівничий поїхав туди “с тоземьци” – з місцевими жителями. Отже населення там було, а спорудження міста було необхідним володимирському князю для його організації в окрему адміністративну одиницю – сотню. І це було успішно здійснено вже в 1289 р., як можна зробити висновок з уставної грамоти Мстислава Даниловича, де, думаємо, серед інших згадана і Кам’янецька сотня.

Говорячи про волинські міста другої половини ХІІІ ст., не можна обійти увагою появу тут нового типу фортифікаційних споруд – так званих волинських веж , що відомі, зокрема, у Кам’янці, Бересті, Чорторийську [13]. Їх поява була обумовлена не тільки суто технологічними досягненнями волинських будівельників, що виражались у застосуванні брущатої цегли та вапняного розчину, а й революційними зрушеннями у теорії фортифікаційного мистецтва. Саме на Волині вперше на території Давньоруської держави башти-донжони почали масово застосовуватись у системі оборони міста.

Кардинальні зміни в положенні волинського регіону в другій половині ХІІІ ст. не могли не позначитись і на його соціально-політичному розвитку. Татарський вихід позбавляв місцевих князів частини прибутків, але широка будівельна діяльність у досліджуваний період свідчить про їх великі матеріальні ресурси. Опис останніх років життя і заповіт Володимира Васильковича дають змогу приблизно оцінити володіння цього князя. Окрім всієї землі і городів у ній, якими він володів на правах державної власності і роздавав у володіння своїм боярам (наприклад Всеволож), князь мав і свою особисту власність, якою розпопряджався на власпий розсуд. До таких володінь належали м. Кобрин і 4 села – Городло, Садове, Сомино, Березовичі. Князю належало також мито з Городла.

Відзначимо, що у названій вище угоді 1366 р. Кобрин також згадується як власність великого князя (С.П. – Ольгерда), хоча й містився на території Берестейської землі, якою на той час володів Кейстут. Напевне, можна стверджувати про спадкове володіння цим містом великокнязівською родиною – спочатку володимирською, а потім литовською.

Цікаво порівняти власність Володимира Васильковича з майном іншого, фактично сучасного йому московського князя Івана Калити, який писав свій заповіт через 56 років після смерті свого далекого волинського родича. Це порівняння можливе із огляду на невелику різницю у площі їх володінь. Велике князівство Московське займало тоді близько 30 тис. кв. км., а володіння Володимира Васильковича – близько 20 тис. кв. км. Зауважимо, що в історіографії підкреслювалося багатство Івана Калити.

Московський князь перед поїздкою в Орду розділив між своїми спадкоємцями 31 золотий предмет, понад 10 срібних, 100 рублів та 96 міст і поселень [5; 7-11]. На перший погляд Володимир Василькович у порівнянні з московським князем володів мізерією, всього 1 містом і 4 селами, які згадані у його заповіті. Але справа в тому, що він не перераховував усіх своїх державних володінь, оскільки вони традиційно належали до володимирського столу і в цьому не було потреби. Натомість Калита, який збирав свої володіння з дрібних територіальних утворень, при розподілі їх між кількома спадкоємцями змушений був докладно їх перелічати.

Якщо взяти за середню кількість населених пунктів у волинській сотні-волості за 10-15, що ми бачили на прикладі Ратенського староства, а кількість сотень-волостей у володіннях Володимира Васильковича у 15 (Володимирське князівство 1366 р. – 12, Берестейщина 1289 р. – 3 (Берестя, Більськ, Кам’янець)), то кількість населених пунктів, що в різних формах належали князю, буде становити більше 200. Звичайно, частина з них перебувала в руках дрібних феодалів, але й державна частина, думаємо, також була значною. Як бачимо, проведене порівняння далеко не на користь московського князя. Враховуючи широку будівельну діяльність волинських князів, для чого були потрібні значні кошти, це тим більше очевидно. Прізвище Калита було наслідком, швидше всього, не власне багатства князя, а його щедрих дарунків татарам.

Сказане показове і в іншому плані. В.Т.Пашуто дав, уцілому правильну оцінку Волинського літопису як провінційного [11, 109-110]. Однак нерідко це положення використовувалося для применшення ролі Володимирського князівства у другій половині ХІІІ ст., акцентування уваги на його другорядності. В цьому відношенні слід мати на увазі, що після монголо-татарської навали всі землі Давньоруської держави були роздріблені, в тому числі й Волинська. Проведені вище порівняння вказують, що волинські князівства того часу ні в чому не поступались не тільки своїм сусідам, а й князівствам північно-східної Русі. Інша справа, що історичні перспективи Волинської землі і Московського князівства були різними. Швидке зростання Москви в майбутньому було причиною складання історіографічної традиції її возвеличування вже з початку ХІV ст.

У першій половині ХІІІ ст., за правління Данила і Василька Волинсько-Галицька держава не була єдиновладною. Не змінилася ситуація і після їх смерті, навпаки, посилився розкол не тільки між нащадками братів-Романовичів, а навіть, між рідними братами, синами самого Данила. Однак державна спільність земель Південно-Західної Русі зберігалася, причому навіть після припинення династії Даниловичів у 1323 р.

За Романа об’єднання Волині і Галичини досягалося шляхом посідання одним князем двох столів, а за його синів – братським сімейним правом. Причому навіть у той період юриздикція Романа та його синів не поширювалася на всю територію регіону, оскільки частину його займали володіння Романового брата Всеволода та його нащадків. Подібну ситуацію спостерігаємо і в другій половині ХІІІ ст. Володимир Василькович, не маючи нащадків, змушений був передати свої володіння комусь із своїх двоюрідних братів. Писемні джерела засвідчують, що вибір князя у 1289 р. не був простим. Володимир був тісно пов’язаний з Левом Даниловичем особливо з його сином Юрієм Львовичем, майбутнім володарем Волині і Галичини. Саме з Юрієм, а не з Мстиславом Даниловичем послав володимирський князь свої війська на Телебужину війну. Юрій володів тоді Белзом, Червеном і Холмом, фактично – Західною Волинню. Не виключено, що Володимир Василькович перед смертю вагався, яку частину прилучити до свого центрального Володимирського князівства – західну, Юрієву, чи східну, Мстиславову.

У 1289 р. Володимирське князівство дісталося Мстиславу, і він зразу ж сів на володимирському столі як більш престижному. Але при цьому князь залишив за собою і луцький стіл. Більша частина Волинської землі об’єдналася під владою одного князя. Після смерті Мстислава Даниловича його володіння переходять під владу Юрія Львовича. Таким чином, у кінці ХІІІ ст. усі волинські землі знову об’єднуються.

Про високу ступінь централізації Волині в цей час свідчить титул Юрія “князь Володимирії” на його печатці. Якщо врахувати глибоку історичну традицію примінення поняття Володимирія (Лодомерія) до Волинської землі давньоруського часу, то цілком очевидно, що цей титул відображає єдиновладдя Юрія принаймні на більшій частині її території. На жаль, нам не відома титулатура Юрія Львовича в його грамотах. Наступники князя – Андрій і Лев – хоча й користувалися батьківською печаткою, однак у грамотах вживали інший титул “…правителі … землі Руської – Галичини і Лодомерії” (грамота від 9 серпня 1316р.). Таким чином, цілком можливе не повне співпадіння титулів на печатці й у грамотах. Вважаємо, що князівська титулатура в останніх більш об’єктивно відображає їх владні повноваження.

Та обставина, що на печатці Юрій Львович названий князем тільки Лодомерії, засвідчує на зростання ролі Волині та її стольного міста в південно-західній Русі на початку ХІV ст. Зображення Юрія на троні з короною на голові та скіпетром в руках вказує на коронацію цього князя. Держава Юрія складалась із двох частин – Волині і Галичини, про що свідчить їх розподіл між наступниками короля. Андрієві дісталася Волинь-Лодомерія, а Леву – Галичина. Тут напрошується порівняння з синами Романа – Данилом та Васильком. Можна з певністю стверджувати, що Андрій був старшим сином, оскільки він отримав кращу частину. І знову ж, як і за Романовичів, найважливіші рішення брати приймають разом. Так, грамота 1316р. про відновлення союзу з Прусією дана від імені обох Юрієвичів. Натомість, внутрішні справи Волині Андрій вирішував сам (грамоти 1320р. про пільги краківським та торунським купцям). Це засвідчує обмеження юрисдикції кожного князя певним регіоном.

Зі смертю Андрія та Лева Юрієвичів (до 1323 р.) династія Романовичів припинилась. Але, не зважаючи на це, Південно-Західна Русь не втратила своєї єдності. У ній почав княжити син сестри Юрієвичів Марії та мазовецького князя Тройдена – Болеслав, який після хрещення по православному обряду прийняв ім’я Юрія (ІІ). Ситуація з вокняжінням Юрія-Болеслава вказує на актуальність збереження єдності. В цьому відношенні положення після смерті Романа було кардинально відмінним. Тоді держава розпалася, незважаючи на наявність не тільки прямих спадкоємців князя, хоча й малолітніх, а і його брата Всеволода.

Говорячи про причини отруєння Юрія-Болеслава у 1340 р., багато вчених вказують на його західноєвропейсьі симпатії, зокрема, прихильність до католицизму. Однак насправді першопричиною цього було інше. Юрій-Болеслав був вихідцем з Мазовії, яка в своєму розвитку значно відставала від інших польських земель. Так що говорити про якісь безпосередні західноєвропейські впливи на виховання князя слід обережно. Прихильність до католицизму, на думку автора, також не була вирішальним фактором, а швидше всього, виправданням вбивства. Основною причиною отруєння було бажання князя змінити порядки землі. На цю причину вказував іще М.С.Грушевський [14, 238]. Час правління Юрія-Болеслава співпадав з діяльністю таких великих сусідів-централізаторів, як Казимир Великий, Гедимін, Іван Калита. Волинський князь повинен був діяти в цьому ж напрямку, що, природно, зустрічало опір певних сил. Напевне, саме це і було основною причиною вбивства князя.

С.М.Соловйов говорив, що в Південно-Західній Русі єдиновладдя утвердилось завдяки підкоренню її литовськими князями [14, 238]. Але вся історія регіону другої половини ХІІІ – першої половини ХІV ст. свідчить що це була внутрішня тенденція. Інша справа, що в подальший період, починаючи з правління Любарта Гедеміновича державний розвиток в цьому регіоні пішов у іншому напрямку – інкорпорації Волині до складу Литовської держави. При цьому давньоруські традиції не були втрачені, вони стали елементами у формуванні структури Великого князівства Литовського.