Розвиток драматургії жанру кінця ХІХ століття. Історія українського театру., Детальна інформація

І лютістю помщаємось за лютість.

Але ніхто не доведе про нас.

Що нам війна миліша від спокою.

О, ні, нехай би нам хоч кілька років

Спокійно жити довелось — і хутко

Перекували б ми свої шаблі

На лемеші, і ті, що сіють трупи.

Засіяли б лани хорошим житом.

Володимир Самійленко виявив себе майстром не лише масових сцен, а й творення трагічних ситуацій, де особливо виразно виявляється характер. Так, образ Марусі яскраво висвітлюється у сцені зустрічі з божевільним перед брамою Лаври і в діалогах з Грицем. Чесна, справедлива і страждаюча від нерозділеного кохання дівчина у драмі Самійленка виступає і як справжня громадянка, палка патріотка рідного краю. Саме цей підкреслений аспект у зображенні героїні надає їй нових рис порівняно з попередніми інтерпретаціями відомого сюжету.

За побудовою «Чураївна» — віршована драма в п'яти діях; іноді в її тексті натрапляємо і на прозові рядки. У віршах переважає п'ятистопний ямб, який найбільше відповідає вимогам жанру та класичній традиції. Окрасою п'єси є бездоганна культура мови автора, його уміння вдало використати народнопоетичні джерела.

Естетична категорія комічного є органічною прикметою творчості письменника підтвердженням цього є одноактний жарт «Драма без горілки» (1895) та комедія на три дії «Дядькова хвороба» (1896) . Ці дві комедії протистоять хвилі графоманства, що в ті роки затоплювала українську літературу. В «Драмі без горілки» висміяно пристрасть деяких шукачів слави до віршування, зловживання сентименталізмом, штампами, шаблоном у поезії.

4.Особливість творчості Любові Яновської. Анотація драми «Дзвін до церкви скликає, а сам у ній не буває».

Серед творів тогочасних молодих драматургів найчастіше ставилися на сцені п'єси Любові Яновської. Письменниця в основному йшла в руслі традиційної соціально-побутової драми і комедії, вже добре засвоєної українським театром. Вона написала понад двадцять п'єс, поєднуючи працю в драматургії з роботою над своїми оповіданнями, повістями й романами. У драматичних творах, як і в прозі, Любов Яновська порушувала такі актуальні, «пекучі» проблеми свого часу, як класові суперечності на селі, сваволя й розгул сільської старшини, згубність фальшивого народолюбства, яким хизувалось українське панство. Однією з перших письменниця звернулась у драматургії до показу життя робітників, пробудження свідомості пролетаріату як класу.

Дебютувала Л. Яновська в драматургії п'єсою «Повернувся із Сибіру», яка впродовж багатьох років йшла на сцені. Щирі почуття, злободенні соціальні конфлікти, сильні характери, яскраві побутові сцени — все це вабило глядача. Проте письменниця не піднеслася над традиційним етнографічно-побутовим репертуаром, побутовий елемент тут у неї домінує над соціальним, і тому чогось особливо нового своїм твором письменниця не внесла в українську драматургію.

Великий успіх на сцені мала комедія Яновської «Дзвін до церкви скликає, а сам у ній не буває» («Лісова квітка», 1900). Ця п'єса дала одну з кращих ролей (Зінька) Марії Заньковецькій, її улюблену роль. Сюжет твору нескладний. У голодний рік сільський учитель Сергій та збідніла дворянка Орися (українські інтелігенти) допомагають селянам перебути лихо. У селі з'являються очікувані тут «народолюбець», син небагатої поміщиці Андрій та панна-мільйонерша Людмила, її гроші можуть врятувати голодне село. Та Андрій виявився підлим лицеміром. Прикриваючись пишномовними фразами про «великі діла», «соціальні реформи», насправді він гарячкове робить усе можливе, щоб гроші мільйонерші стали його власністю. Не кохаючи Людмилу, Андрій запопадливо сватається до неї, водночас залицяється до наймички-красуні Зіньки. Спійманий на гарячому, «народолюбець» зазнає краху. Людмила покидає його, а Зінька залишає панський двір з його інтригами і повертається «до людей» — на село.

Тавруванням «панського болота» цей твір Яновської перегукується з драмою Михайла Старицького «Не судилось», що спочатку так і називалася: «Панське болото».

Викриттю зажерливості й крутійства сільської верхівки, цих п'явок на тілі народному, присвячено соціальну комедію «На Зелений Клин» (1900). Проблема безземелля й у зв'язку з цим переселення була дуже болючою для тогочасного українського села, де відбувався прискорений процес класової диференціації і пролетаризації. Вона знайшла своє відображення у багатьох творах тогочасних українських літераторів — «До Бразілії» Івана Франка, «Камінний хрест» Василя Стефаника, «На чужину» Степана Васильченка.

Цю гостру соціальну ситуацію — необхідність покинути рідні гнізда і переселитися на далекий Зелений Клин — і кладе в основу своєї комедії Любов Яновська. Сюжет вибудовується на хитросплетінні інтриг, підлості сільського багатія Гната, який не гребує наймерзеннішими вчинками задля власного збагачення. Шляхом обману в трагічний для селян момент він за безцінь скуповує у них землю. Люди йдуть у жебри, а глитай багатіє на їхнім горі. Комедія, однак, закінчується щасливо: Гната та інших сільських глитаїв, сільську старшину викрито, притягнено до урядової відповідальності. Справедливість перемагає. Така кінцівка послаблювала викривальний зміст твору, не відповідала життєвій правді, але виражала бажане: перемога правди, засудження зла.

У комедії Яновській вдалося створити типові характери тогочасного села; безземельної бідноти, сільської верхівки. Привертає увагу образ молодого бунтаря, шукача правди Трохима. Він уже вміє постояти за інтереси громади, картає інших за терпеливість і покірливість.

Висновки.

У XIX столітті у складних історичних умовах суспільного життя, літературних гострих протиборств, ідеологічної і творчої полеміки, українська драматургія і театр переживали період інтенсивних пошуків правди і краси, прагнули якісного оновлення, збагачення як змісту, так і форми, всієї художньої системи театрального мистецтва. Розширення тематики, художні знахідки у сфері поетики драми й естетики театру, жанрово-стильова розмаїтість, взаємозбагачення творчих методів примножували досвід української драматургії. Демократична течія в літературі зміцнювалася розвитком реалістичного театрального мистецтва.

Значних успіхів у 90-х досягає український реалістичний театр. У цей час на Україні, незважаючи на жорстокі цензурні утиски, переслідування, успішно діяли два театральні колективи—М. Кропивницького, а також П.Саксаганського і М.Садовського. Особливою популярністю користувалися п'єси «Хазяїн», «Мартин Боруля», «Суєта», «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка, «Лимерівна» Панаса Мирного.

Велику допомогу українському реалістичному театру надавали передові діячі російської культури. У 1897 році у Москві відбувся І Всеросійський з'їзд акторів, який проходив під знаком боротьби за народний реалістичний театр. У з'їзді брали участь М. Старицький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька. П. Саксаганський від імені І. Карпенка-Карого та від себе зачитав «Записку», надіслану ними до комісії з'їзду. «В «Записці» гостро критикувались цензурні переслідування українського театрального репертуару, свавілля місцевої адміністрації у ставленні до театральних колективів, підкреслювалась необхідність поліпшення матеріальних і культурних умов існування українського театру. На з'їзді була прочитана також доповідь М. Заньковецької, в якій наголошувалось на потребі створити справжній народний реалістичний театр і рішуче ставилась вимога усунути спеціальні обмеження щодо українського театру. З'їзд підтримав вимоги прославлених корифеїв української сцени, що було зафіксовано в рішенні. Але тільки під тиском революції Головне управління у справах друку циркуляром від 27 лютого 1906 року скасувало ці обмеження.

Тяжкі умови негативно позначились на розвитку українського театрального мистецтва. Царський уряд і його сатрапи всіляко підтримували ремісничі театральні трупи, які пропагували безідейність, аполітизм, відхід від животрепетних тем життя. З'явилося чимало різних бездарних писак-епігонів на зразок Ванченка-Писенецького, Суходольського, Манька, Раєвського, які писали і славили на сцені п'єси низького ідейно-художнього рівня.

Всупереч їм, долаючи всілякі перешкоди та обмеження, розгортали свою діяльність драматичні колективи демократичного спрямування, зокрема театр М. Садовського. Вони знайомили глядача з кращим українським реалістичним репертуаром — з п'єсами І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Франка, Панаса Мирного, Л. Яновської, Степана Васильченка, Лесі Українки.