Українці в роки другої світової війни, Детальна інформація

Українська Повстанська Армія мала підтримку серед населення. Тепер відомо, що їх діяльність не обмежувалась тільки західноукраїнськими землями, а велась далеко від Збруча, в східних та південних областях України. Історія спростувала твердження про те що українські повстанці виконували завдання німецьких окупантів, і тепер всім відомо, що УПА боролась проти німецьких і проти більшовицьких окупантів за національну незалежність.

Історія Української Повстанської Армії – героїчна сторінка національно-визвольної боротьби українського народу з чузоземними загарбниками. З осені 1942 року УПА була фактично єдиною силою, яка захищала українське населення від німецьких окупантів і розбійницько-мародерських більшовицьких формувань, які діяли на території Рівненської області. Про існування українських повстанських загонів правителі в Москві довідались десь наприкінці 1942 року. 5 грудня 1942 року начальник Центрального Штабу партизанського руху при Ставці Верховного Головнокомандування (ЦШПР) П.Пономаренко сповістив особисто Сталіна: “По сообщению Сабурова в лесах Полесья, в районах Пинск, Шумськ, Мизоч имеютса большиє группы украинских националистов под руководством лица, законспирированого под кличкой “Тарас Бульба”. Мелкиє группы партизан[більшовицьких] разоружаютса и избиваютса.

Против немцев националисти устраєвают отдельниє засады”

Це повідомлення насторожило Сталіна атже з’явилась загроза режиму. Він дає вказівку дискредитувати національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Для перекручування ідей і боротьби з формуваннями УПА створено з числа карних злочинців “особиє партизанскиє отряды” – Медведева, Федорова, Куманька, Гудзенка, Чернова. Керівництво ЦШПР СРСР видало наказ передислокувати свої партизанські загони з території Росії, Білорусії на територію України з метою “разложения националистических формирований противника на територии УССР”

Для компрометації і фізичного знищеня військових з’єднань УПА розробляється цілий арсенал спецзаходів. 3 листопада 1943 року заступник начальника ЦШПР комісар державної безпеки С.Бельченко і начальник розвідвідділу ЦШПР полковник М.Анісімов надіслали у штаби партизанських загонів директиву за №3762 сс, де конкретно ставились завдання, як викривати загони УПА, засилати в ці формування свою агентуру, розкривати явки і паролі, методи вербування в організацію та ін.

Коли ж фронт перемістився на територію Західної України, більшість більшовицьких партизанських загонів підпорядкувались НКВС і бойові дії між УПА і формуваннями НКВС, з того часу, переросли в справжні баталії. Свою лепту вніс перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов. “Исходя из боевого прошлого вашей дивизии, – читаємо в радіограмі №991, адресованій командиру партизанського зєднання П.Вершигорі,– она не расформировывается, а передаетса под ведения НКВД УССР для борьбы с немецко-украинскими националистическими бандами. Желаю вам дальнейших боевих успехов. Хрущов”.

У відповідь на криваві репресії колишніх ковпаківських, сабуровських, медведєвських, шукаєвских партизан, що почали діяти під орудою НКВС, а також численних спецбоївок НКВС, українська молодь масово встурала в УПА та окремі підпільні групи спротиву червоним окупантам. За даними НКДБ України до весни 1945 року до складу УПА входило понад 90 000 чоловік.

На боротьбу з ворогом ставали навіть діти. “У меня сидит 13-летний мальчик, он вредней чем целий кущ”,- заявив на обласній нараді представник ЦК КП(б)У в Магерівському районі Львівської області Русанов.

Керівництво місцевих партійних органів змушене було визнати, що основна маса населення підтримує національно визвольну боротьбу, співчуває повстанському руху.

Восени 1944 весною 45 рр. Бойові відділи УПА завдали ряд дошкульних ударів по комунікаціях ворога, вступивши в бойові дії з регулярними частинами НКВС. Великого розголосу набув бій між сотнями УПА і військами НКВС на околиці сіл Васючин, Довге і Конюшки Рогатинського району Станіславської області в серпні 1944. З першого по шосте листопада 1944 р. в районі Підгайців на Тернопільщині відділи УПА провели ряд успішних боїв проти двох дивізій. У цих боях повстанці розбили два батальйони противника, захопивши багато зброї.

Вдале маневрування повстанських груп, що призводило до успішних операцій проти військ НКВС і НКДБ, змусило противника змінювати тактику своєї боротьби. Ворог переходить до широких облав з використанням танків і важкої артилерії. Але й цей задум подекуди давав негативні (для більшовиків) результати. Цілодобовий бій, що відбувся в лісах на північ від Рогатина в грудні 1944, в якому діяло кілька тисяч енкаведистів, підтвердження тому. Знаючи добре місцевість повстанці завдали відчутних втрат ворогу. В цьому бою загинув командир більшовицького з’єднання генерал Федоров.

Найбільшу акцію проти загонів УПА керівництво НКВС-НКДБ організувало в квітні 1945, коли до військових дій було залучено до 40 тисяч чоловік. Акція була проведена на Підкарпатті і Карпатах. Вона тривала аж до кінця травня.

У розпорядженні НКВС СРСР від 31 березеня 1944 р. говориться: “Сім’ї у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, або тих, що займалися бандитизмом, а також сім’ї засуджених оунівців, взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу”. З осені 1944 по 1951 згідно з даними каральних органів, у безлюдні і малолюдні райони Півночі, Казахстану, Сибіру і Далекого Сходу було депортовано 65 901 родин(203 662 чоловік), посібників ОУН-УПА. За неповними даними з 1939 по 1955 із західноукраїнських земель у східні райони московської імперії було вивезено 2 196 170 чоловік, ябо 20,5 % від всього населення.

Поряд з воїнами-чоловіками в лавах УПА боролись і жінки, вони внесли свою долю в Боротьбу. Були вони вояками, звязковими, санітарками, шили і прали білизну, готовили їжу...

Окупанти розуміли важливість національно-визвольної боротьби жінок і саме тому приділяли велику увагу її викриттю. На нараді партійно-енкаведиської верхівки, що відбулась 10 січня 1945 року під керівництвом секретаря Львівського обкому партії Грушецького, секретар Жовківського РК КП(б)У Бичков, харакеризуючи стан підпілля, відзначив: “У них есть большая женская организация, так називаемая жиночая ситка... Это их главная сила, в сигнализации, в снабжении и т.п.” На іншій нараді 12 січня 1946 року вказувалось, що роль жінок в національно-визвольному русі зростає.

Українська дивізія “Галичина”

Лише після досягнення Україною незалежності ми дізнаємося про дивізію “Галичина”, Першу дивізію Української національної Армії. Довший час іх називали не інакше як зрадниками, але для спростування цього наведу слова Володимира Кубійовича: “За активну участь українців в організації дивізії та за співвідповідальність українських сил промовляли такі моменти: ми хотіли творити українську збройну силу, і треба було використати вигідний час ураховуючи весь ризик... Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене і озброєне українське зєднання, яке при сприятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава; можна було мати деяку надію що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після програної німцями війни. Завдяки дивізії українська справа виходила деякою мірою на міжнародну арену”. Ці слова дозволяють зробити принаймі три висновки. Перший: спільні воєнні дії з німцями були не стратегічною метою, а лише тактичною. Другий: Опинившись між молотом і ковадлом українці повинні були вибрати менше зло. Більшовики після “визволення” українських міст і сіл мстили українцям, що вони вижили під німецькою окупацією і посилали їх беззбройними на передову лінію на вірну смерть. Третій: вибір диктувався стратегічною метою. Мирослав Малецький підкреслює що для оцінки дивізії “Галичина” потрібно зважити уроки першої світової війни, коли “існували військові формування Українських січовох стрільців, так званих усусусів, які виникли 1914 року. Невдовзі саме вони стали основою майбутньої Української Галицької Армії, захищали українські землі від окупантів”.

Звичайно доля дивізійників не була легкою. Їхня надія на те що після програшу Німеччини Захід поверне свою зброю проти Москви не виправдались.

Червона Армія

Багато наших земляків воювало на боці більшовицької Москви: одні в радянських військах, другі – в червоних партизанах. Але викликає подив згадка про те, що всіх людей які були на території “тимчасово окупованії німецько-фашиським загарбником” брали на облік. Частина наших земляків була переконана що воює за інтереси рідного українського народу. У воєнний час широко розповсюджувались чутки про волю, яку надасть після війни “великий” Сталін. А чого ми добилися? Наші втрати найчисельніші серед всіх народів які охопила війна, а саме на 1 500 000 людей більше ніж Німеччини і на 2-3 міліони більше ніж Росія.

Короткі наслідки

Як би не було тяжко тим що воювали в радянській армії, але вони мусять зрозуміти, що воювали за державу, яка потім “подякувала” їм належно: після визволення в Україні (див вище) був штучно організований голод; в західноукраїнських землях ще 7-8 років продовжувалась національно визвольна боротьба; наприкінці 50-тих почалась суцільна русифікація; Сталінські концтабори, людей насильно висилали в Сибір, Казахстан, Далекий Схід; ще не закінчилась війна, а “батько” Сталін дав наказ будувати концтабори, загалом на 1 000 000 осіб... Таким було “визволення”, за яке воювали українці в лавах червоної армії.

Першими заходами “визволителів” стала мобілізація чоловіків до війська. І цей наскоро зібраний контингент кидався відразу під кулі. Це було, по суті, свідоме винищення чоловічого населення західно-українських земель.

На перше січня 1946 в концтаборах утримувалось 1 703 095 в’язнів, з них 107 550 українців. В 1951 році – 2 528 146, у тому числі 506 221 українець. Загалом на початок 50-тих в концтаборах, тюрмах, та спецпоселеннях перебувало понад 5.5 міліонів чоловік. В країні розгорнулась шалена ідеологічна боротьба проти всього національного, вінцем якого було масове переселення цілих народів. М.Хрущов у своїй доповіді на XX з’їзді КПРС, говорячи про виселення цілих народів, зауважував, що українці уникли цієї долі лише тому, що їх було надто багато...

Ми повинні памятати що за кожною цифрою стоїть чиєсь життя. Ми , разом з світовою спільнотою, повинні докласти всі зусилля, щоб такі страшні часи більше шіколи не повторилися.

Список літератури

Літопис Нескореної України.Документи, матеріали, спогади Львів, 1993.

Українська дивізія “Галичина”.Київ-Торонто 1994.

Україна: друга половина XX ст. Нариси історії. Київ, “Либідь” 1997.

Володимир Косик. Україна і Німеччина у другій Світовій Війні. Париж – Нью-Йорк – Львів. 1993.