Формування української національної держави 1648-1654 років, Детальна інформація

У середині квітня 1648 року на Жовтих Водах, по дорозі на Січ, впевнений у своїй перевазі 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об’єднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами. 6 травня 1648 року після тривалого бою, під час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч посланих на допомогу полякам реєстрових козаків, польський авангард було розбито. Вражені звісткою про поразку й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20-тисячних головних сил Каліновський та Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод.

Битва під Корсунем

26 травня 1648 року неподалік від орсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до 15 тисяч, без врахування татарської кінноти ) і знову зазнали поразки. Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів, 41 гармата. Наче полякам ще мало було нещасть, за шість днів до битви під Корсунем помирає король Владислав 4. У той час коли на півдні збираються юрми повстанців, Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів і армію.

Слід зауважити, що перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули українців на подальшу запеклу боротьбу не лише за свої вольності, а й за свої права, за свою державу. На території спершу Правобережжя, а потім і на території Лівобережжя майже все населення, серед якого козаки, міщани, і навіть селяни утворювали свої загони для подальшої боротьби. Окремі із загонів приєднувалися до війська Богдана Хмельницького, а окремі під проводом місцевих ватажків підіймали власні повстання. При утворенні власних загонів та піднятті повстань на місцевому рівні, багато простих селян та козаків найперше дали волю своєму гніву проти гнобителів. Ось як про це зазначається у козацькій хроніці тих часів – Літописі Самовидця: “… где знайшлася шляхта, слуги замковіє, жиди й уряди міскіє – усе забияли, не щадячи ані жон и дітей їх, маетности грабовали, костели палили, обваліовали, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил.

Страшні картини, описані у літописі, вказували на те, що ціна майбутньої держави може бути навіть дуже високою – ціна життів невинних людей, заради блага майбутнього. Результат – за кілька місяців з України було зметено всю польську шляхту, урядників, ксьондзів. Особливо нищівного удару зазнали євреї, які становили найчисельніше, але найменш захищене представництво шляхетського режиму. Між 1648 і 1656 роками повсталі вбили десятки тисяч євреїв (через брак достовірних даних неможливо встановити точніше цифри), і тому євреї й досі вважають повстання Богдана Хмельницького однією із найважливіших подій у своїй історії.

Польські магнати та шляхта в свою чергу теж відповіли різаниною на різанину. Відома в історії постать Яреми Вишневецького – найбільшим прибічником тактики шляхетського терору, він був одним із найбагатших магнатів. Саме йому вдалося зібрати на Лівобережній Україні 6–тисячне військо з шляхти, євреїв, ксьондзів і починає відступ на захід, лишаючи позаду себе кривавий шлях, знищуючи та жорстоко катуючи козаків.

Битва під Білою Церквою

Влітку під Білою Церквою Богдан Хмельницький розташув військо. Ядро його армії складали 16 випробуваних у боях козацьких полків, очолюваних такими шанованими полководцями, як Філон Джалалій, Максим Несторенко та Іван Гиря. До того ж булави полковників отримали багато особистостей із української знаті, як от Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, а також ряд вихідців із міщан, як от Мартин Небаба, Василь Золотаренко, Максим Кривоніс (командував великим допоміжним загоном легкої кінноти). Із добровольців, які прибували до Богдана Хмельницького із усіх закутків України, створювалися нові військові частини. На період кінця літа українські сили налічували від 80 до 100 тисяч чоловік. Регулярне козацьке військо становило 40 тисяч чоловік.

Подалші битви армії Богдана Хмельницького

Поляки ж , щоб не гаяти часу вступили в переговори з Богданом Хмельницьким, що дозволило їм мобілізувати 32 тисячі шляхти й 8 тисяч німецьких найманців. Коли біля Львова збиралося військо поляків, один з очевидців зауважив, що вони збиралися воювати не мечами і залізом, а золотом та сріблом. 23 вересня 1648 року воюючі армії зустрілися під Пилявцями. під час бою мосить молодим і недосвідченим гетьманам зрадили нерви і вони кинулися втікати, слід за ними це зробила і решта армії. Козаки та їхнв союзники татари за кілька годин знищили це таке нещодавно велике військо майже дощенту.

Битва під Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. Коли він заглиблювався на землі Волині та Галичини селяни вітали його та приєднувалися до його війська. На початку жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу Львів і вже от-от здобула б його, та саме завдяки величезному відкупу та небажанню Хмельницького руйнувати гарне архітектурне, стародавнє місто, Львів було врятовано. Через місяць, коли велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що польським королем обрано Яна Казимира – людину, яку бажав бачити на троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир’я.

Спроба перемир’я між українцями та поляками

Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію на повернутися на Наддніпрянську Україну. Вочевидь, він все ще сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольнити козацтво. До всього того голод та чума, які епідемією охопили простори України, вже позначилися на його військах, так як і на населенні України в цілому. До того ж союзникам гетьмана – кримським татарам – не терпілося повернутися додому. Ці обставини, можливо, й зумовили небажання гетьмана продовжувати військову кампанію взимку.

и вітали його як “Мойсея, спасителя, визволителя з лядської неволі”.

Проте навіть після перемог Богдана Хмельницького стосунки поляків та українців залишилися нез’ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати зв’язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники рішуче настроєні проти повернення до того стану, який існував у 1648 році.

Зі свого боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, вс ж наполягали на поверненні українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинилася до повторення певної моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії підписанням незадовільних для себе угод, після чого верталися додому, щоб вести військову і дипломатичну підготовку до наступної війни.

У лютому 1649 року, коли Хмельницький був у Переяславі, приїхали до нього посли від короля Яна-Казіміра. Хмельницький розмовляв з послами не як ватажок повстанців, а як володар України.

«Виб'ю з лядської неволі руський народ увесь! — казав він. —

Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру. . . Поможе мені в тому чернь уся — по Люблин, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоб ви (польські пани), знищивши хлопів, і на козаків не вдарили. Буду мати тисяч 200, 300 своїх, орду при тім... За границю війною не

піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер. . . у князівстві моїм по Львів, по Холм і Галич»."

Таку широку програму розгорнув Богдан Хмельницький перед польськими послами у 1649 році. Властиво, цю програму зберіг він до кінця свого життя.

У квітні 1649 року, коли стали зрозумілими плани Богдана Хмельницького відродити українську державу, незалежну від Польщі, польські війська, очолені новим королем Яном II Казимиром, перейшли у контрнаступ, але були розбиті 15 серпня під Зборовом. Отож, Ян Казимир змушений був підписати Зборівський мирний договір 18 серпня 1649 року, за яким козаки здобували численні права. За договором реєстр козаків установлювався в 40 тисяч козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополиові обіцялося місце в польському сенаті.

Хоча усім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян повинні були повернутися знову у неволю, у кріпацтво. Проте польській шляхті, у свою чергу, навпаки, дозволялося повертатися до своїх володінь. Адже лише тиск татар змусив Богдана Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала значне задоволення по всій Україні. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали надто замало, ця угода так і не була повністю виконала, і стала лише невеликою поузою у боротьбі українського народу за розбудову незалежної держави.

Перед Хмельницьким стояло тяжке завдання. Боротися з Польщею своїми лише силами Україна не могла, бо Польща не тільки мала великі власні військові сили, але й була багатою державою, що могла користатися найманим військом. Татари виявили себе як ненадійні союзники, які грабували населення і виводили ясир. Отже треба було шукати інших союзників.

У перших же місяцях повстання 1648 року Хмельницький мусів

звернути увагу на Московщину. З 1647 року між Москвою і Польщею існував оборонний союз, спрямований проти Криму, але поскільки татари стали союзником Хмельницького, московсько-поль- ський союз міг обернутися проти України. Богдан Хмельницький щоб не допустити спільного виступу Польщі та Московщини проти України, ще в 1648 році радив цареві Олексієві, скориставши з нагоди, зайняти Смоленськ і заявити претенсію на польський престіл."

Ідею союзу з «одновірною» Москвою підтримував і патріярх Паїсій. Ще гостріше стало питання про цей союз у 1649 році, коли Хмельницький готувався до нової війни з Польщею. Силуян Мужиловський, український посол до Москви, пропонував цареві на початку того року окупувати Сіверщину, щоб забезпечити Україну з півночі, просив хоч би дипломатичної інтервенції для захисту прав Православної Церкви в Речі Посполитій, але Москва не допомогла Україні."

Так — замість визволення українського народу з-під польської влади та створення власної держави — здобутки кривавої боротьби обмежилися національно-територіяльною автономією для козацької верстви."

Зборівський договір проголошений як «Деклярація ласки короля, даної на пункти прохання Війська Запорозького», був паперовий: ні в Польщі, ні в Україні його не зреалізовано. Особливо викликав протест пункт 6-ий про зрівняння православних з католиками. Остаточне рішення було відкладене до наступного сойму, на якому мав бути присутній і православний митрополит. Однак, на засідання сойму католицькі єпископи митрополита не допустили, також не допустили його до сенату. Українська Уніятська Церква звернулася до папи Інокентія X, який в листі до короля просив захисту для уніягів, але не знайшов підтримки. 8 січня 1650 року сойм ратифікував Зборівську угоду."