Макроекономічна політика і досягнення країн з перехідною економікою (1989-1999)
Макроекономічна політика і досягнення країн з перехідною економікою (1989-1999)
Тип документу: Курсовая
Сторінок: 15
Предмет: Междунар. отношения
Автор: Олексій
Розмір: 77.3
Скачувань: 2052
Останні порівняльні емпіричні дослідження діяльності підприємств у країнах СНД, з одного боку, і в країнах, що досягли більшого успіху, – з іншого, намагалися з’ясувати ключові, основні фактори. Згідно з працею Джонсона, Макміллона і Вудрафа, макроекономічна стабільність не є достатньою для зростання приватного сектора, – суттєва інституційна особливість для розвитку підприємництва – наявність правової системи, доволі сильної, щоб захищати права власності.
Проте ця особливість – єдина з кількох необхідних умов. Зрештою, правова система є абсолютно однаковою в Угорщині чи Польщі, але розвиток приватного сектора все ще слабкий на околицях та в малих містах і більше сконцентрований у столицях та великих містах, де наявне високе забезпечення професійними вміннями та сприятливими інфраструктурними умовами і де є більше осіб із підприємницькими здібностями.
Які довготривалі перспективи зростання
для країн з перехідним типом економіки?
У більшості цих країн інституційні реформи 1990-х рр. створили мікроекономічне та інституційне середовище, сприятливе для високоефективного використання їх підприємницького капіталу. У таких країнах важливість передачі міжнародних технічних досягнень переважно пов’язана з накопиченням капіталу та прогалиною в розвитку. Можна сподіватись, що ця передача більша у країнах, що досягли успіхів у сфері створення і збереження стабільного макроекономічного середовища.
Раніше мова йшла про результати емпіричного тестування таких тверджень, використовуючи дані після 1945 р. для 20-ти країн Західної Європи, Латинської Америки та Тихоокеанського басейну. Результати регресії є такими:
gY=-2.22+0.195(I/Y)+5.63 log10(yUS/y)-5.92 log10(1+gp)
(–3.6) (7.9) (14.5) (–6.8) … (4)
де коефіцієнти t вказані в дужках і R2 = 0,80. У зв’язку з цим одиниця часу – це 10-річний період, gy – процентний коефіцієнт зростання ВВП, I/Y – загальний обсяг інвестицій/коефіцієнт ВВП, y – ВВП на душу населення в купівельній здатності, а gp – процентна ставка інфляції (дефлятора ВВП), поділеного на 100. Усі величини є середніми даними за 10-річний період.
У рівнянні регресії (4) log (1+gp) приблизно дорівнює gp (виражений дробом 100). Отже, він свідчить, що зростання коефіцієнта тенденції інфляції в процентному співвідношенні знижує коефіцієнт тенденції зростання ВВП на 0,06%. Коефіцієнт інфляції тісно взаємопов’язаний з дисперсією інфляції; отже, остання може також служити як змінна величина інструментарію факторів нестабільності.
Для перехідного типу економіки, який існує в країнах-кандидатах на вступ до ЄС, співвідношення уUS/y дорівнює приблизно 4, а log10 4 = 0,6. Отже, згідно з рівнянням Гомулки– Думаса фактор наздоганяння може забезпечити 3,4% поточного зростання ВВП. Для країн-кандидатів на вступ до ЄС з коефіцієнтом 1/Y у межах 20–25% та коефіцієнтом інфляції 10–15%. Згідно з рівнянням зростання коефіцієнт зростання ВВП буде перебувати у межах від 4,7% (при 1/Y = 20% і gp = 15%) до 5,8% (при 1/Y = 25% і gp = 10%). Подальше процентне збільшення коефіцієнта 1/Y на 5 одиниць до 30% приведе до збільшення коефіцієнта зростання на 6,8% і зменшення коефіцієнта інфляції на 7 одиниць, довівши її до 3%, а пізніше інфляція зросте до 6,9%. Однак після десятиліття зростання на 5–7% коефіцієнт yUS/y впаде з теперішнього рівня 4% до 3%, зменшуючи вклад у фактор наздоганяння на 0,7 і до 2010 р. знижуючи коефіцієнт зростання з 6,9% до 6,2%.
Ця задача не спрямована на те, щоб точно обчислити показник зростання певних періодів часу і певних країн. Мета цієї задачі – обчислення потенційного напрямку показника зростання на основі широкого та довготривалого переходу економіки країн певної групи від репрезентативного до середньорозвинутого та ринкового типу.
Результати обчислень, поданих у табл. 5, необхідно розглядати як показник можливого коефіцієнта зростання для перерахованих країн, в яких спостерігався негативний фактор «переваг відставання», на наступних 50 років. Політичні альтернативи відображені за допомогою двох коефіцієнтів заощаджень.
Важлива роль накопичення капіталу в перспективі зростання позначена непрямим припущенням, що міжнародний обмін технологіями пропорційний до інвестицій. Це припущення може бути реалістичним, коли технологічна прогалина велика у перші 20 – 30 років. В останні роки цього періоду має відбутися зменшення прибутку на власний капітал, тому прогноз, поданий у табл. 5, є менш реальним.
Після перших десяти років перехідного періоду внутрішні заощадження у більшості країн з перехідним типом економіки є невеликими. Головне, що є дві причини цього: успадкована політика великих соціальних перетворень і негативний вплив на доходи протягом спаду виробництва в перехідний період. Після першої хвилі реформ (лібералізації, стабілізації та приватизації) країни з перехідним типом економіки можуть втілювати реформи і політику, спрямовані суто на підтримку заощаджень. Сюди входять пенсійні реформи, за допомогою яких державні пенсії різко скоротилися і було запроваджено схеми приватних пенсій. Податкові ж реформи спрямовані на те, щоб різко скоротити як субсидії, так і пряме оподаткування окремих осіб та компаній.
Кандидати на вступ до Європейського Союзу повинні бути здатними залучити прямі іноземні інвестиції в обсягах, важливих щодо ВВП. Макроекономічні ризики інвесторів потрібно надалі суттєво скоротити, оскільки нові країни-члени ЄС стануть частиною Єврорегіону. Лише тоді, коли це станеться, внутрішні заощадження більше не мають бути стримуючим фактором для інвестицій, а отже, стримуючим фактором економічного зростання.
Державним інвестиціям відводиться роль важливого вкладу в стимулювання економічного зростання у всіх сферах, де наявні позитивні зовнішні фактори. Сюди входять фізична інфраструктура, сфера наукових досліджень та освіта. Державні видатки у цих галузях були радикально скорочені у першому десятиріччі перехідного етапу. Скорочення соціальних трансфертів потрібне також для зміни цього курсу зовсім у протилежний бік.
Прикінцеві примітки
У всіх країнах з перехідним типом економіки, про які йшла мова у цій статті, лібералізаційні та стабілізаційні заходи
1990-х рр. складали основу, що сприяла швидкому розширенню нового приватного сектора, підтримувала скорочення і реструктуризацію державного сектора, глибоку переорієнтацію і швидкий розвиток міжнародної торгівлі. У більшості цих країн показник ВВП на душу населення становив близько 15% (порівняно з 30% – показником США на початку ХХ ст.), він все ще перебував на тому ж рівні до кінця століття. Економічні зміни, що відбулися в останньому десятилітті, значно сприяли досягненню стратегічної мети щодо створення такої економічної системи, з допомогою якої можна було б суттєво скоротити різницю між рівнями доходів у ХХІ ст.
Приголомшливі макроекономічні дисбаланси і надзвичайно великі структурні спотворення були основними проблемами, успадкованими 25 постсоціалістичними країнами Центральної Європи та колишнього Радянського Союзу. Їх вони змушені були вирішити у першому десятиріччі періоду. Пакети реформ, ухвалені більшістю країн Центральної Європи та Балтики, великою мірою стосувалися гостроти макроекономічної кризи і важливості цих успадкованих структурних проблем. Вони були спрямовані на відновлення макроекономічної стабільності шляхом швидкої лібералізації цін, торгівлі та входження в ринок і розбудови інфраструктури інституцій та законів, здатних обслуговувати добре діючу, конкурентоздатну ринкову економіку.
Стратегія реформ, прийнята більшістю країн СНД, містила значну, але менш масштабну лібералізацію PTE і передбачала швидку приватизацію ще до встановлення макроекономічної стабілізації. У країнах СНД структурні спотворення від початку були значно більшими, приватні сектори меншими, а перші ринкові реформи – обмеженішими. Ці вельми несприятливі початкові умови мали величезний вплив на реформи, політику та прогрес економічних перетворень. Однак відмінності у стратегіях реформування цих двох груп і різниця у межах кожної групи суттєво зменшились у другій половині 1990-х рр.
Таблиця 1. Дані про кількість населення та ВВП 25-ти країн Центральної Європи, Балтики
та СНД з перехідним типом економіки (1994 і 1998 рр.)
Країни 1994 р. 1998 р.
Населення
(млн. чол.) ВВП на душу населення ПКЗ,
тис. дол. ВВП ПКЗ,
млн. дол. ВВП
(млн. дол.) ПКЗ
Проте ця особливість – єдина з кількох необхідних умов. Зрештою, правова система є абсолютно однаковою в Угорщині чи Польщі, але розвиток приватного сектора все ще слабкий на околицях та в малих містах і більше сконцентрований у столицях та великих містах, де наявне високе забезпечення професійними вміннями та сприятливими інфраструктурними умовами і де є більше осіб із підприємницькими здібностями.
Які довготривалі перспективи зростання
для країн з перехідним типом економіки?
У більшості цих країн інституційні реформи 1990-х рр. створили мікроекономічне та інституційне середовище, сприятливе для високоефективного використання їх підприємницького капіталу. У таких країнах важливість передачі міжнародних технічних досягнень переважно пов’язана з накопиченням капіталу та прогалиною в розвитку. Можна сподіватись, що ця передача більша у країнах, що досягли успіхів у сфері створення і збереження стабільного макроекономічного середовища.
Раніше мова йшла про результати емпіричного тестування таких тверджень, використовуючи дані після 1945 р. для 20-ти країн Західної Європи, Латинської Америки та Тихоокеанського басейну. Результати регресії є такими:
gY=-2.22+0.195(I/Y)+5.63 log10(yUS/y)-5.92 log10(1+gp)
(–3.6) (7.9) (14.5) (–6.8) … (4)
де коефіцієнти t вказані в дужках і R2 = 0,80. У зв’язку з цим одиниця часу – це 10-річний період, gy – процентний коефіцієнт зростання ВВП, I/Y – загальний обсяг інвестицій/коефіцієнт ВВП, y – ВВП на душу населення в купівельній здатності, а gp – процентна ставка інфляції (дефлятора ВВП), поділеного на 100. Усі величини є середніми даними за 10-річний період.
У рівнянні регресії (4) log (1+gp) приблизно дорівнює gp (виражений дробом 100). Отже, він свідчить, що зростання коефіцієнта тенденції інфляції в процентному співвідношенні знижує коефіцієнт тенденції зростання ВВП на 0,06%. Коефіцієнт інфляції тісно взаємопов’язаний з дисперсією інфляції; отже, остання може також служити як змінна величина інструментарію факторів нестабільності.
Для перехідного типу економіки, який існує в країнах-кандидатах на вступ до ЄС, співвідношення уUS/y дорівнює приблизно 4, а log10 4 = 0,6. Отже, згідно з рівнянням Гомулки– Думаса фактор наздоганяння може забезпечити 3,4% поточного зростання ВВП. Для країн-кандидатів на вступ до ЄС з коефіцієнтом 1/Y у межах 20–25% та коефіцієнтом інфляції 10–15%. Згідно з рівнянням зростання коефіцієнт зростання ВВП буде перебувати у межах від 4,7% (при 1/Y = 20% і gp = 15%) до 5,8% (при 1/Y = 25% і gp = 10%). Подальше процентне збільшення коефіцієнта 1/Y на 5 одиниць до 30% приведе до збільшення коефіцієнта зростання на 6,8% і зменшення коефіцієнта інфляції на 7 одиниць, довівши її до 3%, а пізніше інфляція зросте до 6,9%. Однак після десятиліття зростання на 5–7% коефіцієнт yUS/y впаде з теперішнього рівня 4% до 3%, зменшуючи вклад у фактор наздоганяння на 0,7 і до 2010 р. знижуючи коефіцієнт зростання з 6,9% до 6,2%.
Ця задача не спрямована на те, щоб точно обчислити показник зростання певних періодів часу і певних країн. Мета цієї задачі – обчислення потенційного напрямку показника зростання на основі широкого та довготривалого переходу економіки країн певної групи від репрезентативного до середньорозвинутого та ринкового типу.
Результати обчислень, поданих у табл. 5, необхідно розглядати як показник можливого коефіцієнта зростання для перерахованих країн, в яких спостерігався негативний фактор «переваг відставання», на наступних 50 років. Політичні альтернативи відображені за допомогою двох коефіцієнтів заощаджень.
Важлива роль накопичення капіталу в перспективі зростання позначена непрямим припущенням, що міжнародний обмін технологіями пропорційний до інвестицій. Це припущення може бути реалістичним, коли технологічна прогалина велика у перші 20 – 30 років. В останні роки цього періоду має відбутися зменшення прибутку на власний капітал, тому прогноз, поданий у табл. 5, є менш реальним.
Після перших десяти років перехідного періоду внутрішні заощадження у більшості країн з перехідним типом економіки є невеликими. Головне, що є дві причини цього: успадкована політика великих соціальних перетворень і негативний вплив на доходи протягом спаду виробництва в перехідний період. Після першої хвилі реформ (лібералізації, стабілізації та приватизації) країни з перехідним типом економіки можуть втілювати реформи і політику, спрямовані суто на підтримку заощаджень. Сюди входять пенсійні реформи, за допомогою яких державні пенсії різко скоротилися і було запроваджено схеми приватних пенсій. Податкові ж реформи спрямовані на те, щоб різко скоротити як субсидії, так і пряме оподаткування окремих осіб та компаній.
Кандидати на вступ до Європейського Союзу повинні бути здатними залучити прямі іноземні інвестиції в обсягах, важливих щодо ВВП. Макроекономічні ризики інвесторів потрібно надалі суттєво скоротити, оскільки нові країни-члени ЄС стануть частиною Єврорегіону. Лише тоді, коли це станеться, внутрішні заощадження більше не мають бути стримуючим фактором для інвестицій, а отже, стримуючим фактором економічного зростання.
Державним інвестиціям відводиться роль важливого вкладу в стимулювання економічного зростання у всіх сферах, де наявні позитивні зовнішні фактори. Сюди входять фізична інфраструктура, сфера наукових досліджень та освіта. Державні видатки у цих галузях були радикально скорочені у першому десятиріччі перехідного етапу. Скорочення соціальних трансфертів потрібне також для зміни цього курсу зовсім у протилежний бік.
Прикінцеві примітки
У всіх країнах з перехідним типом економіки, про які йшла мова у цій статті, лібералізаційні та стабілізаційні заходи
1990-х рр. складали основу, що сприяла швидкому розширенню нового приватного сектора, підтримувала скорочення і реструктуризацію державного сектора, глибоку переорієнтацію і швидкий розвиток міжнародної торгівлі. У більшості цих країн показник ВВП на душу населення становив близько 15% (порівняно з 30% – показником США на початку ХХ ст.), він все ще перебував на тому ж рівні до кінця століття. Економічні зміни, що відбулися в останньому десятилітті, значно сприяли досягненню стратегічної мети щодо створення такої економічної системи, з допомогою якої можна було б суттєво скоротити різницю між рівнями доходів у ХХІ ст.
Приголомшливі макроекономічні дисбаланси і надзвичайно великі структурні спотворення були основними проблемами, успадкованими 25 постсоціалістичними країнами Центральної Європи та колишнього Радянського Союзу. Їх вони змушені були вирішити у першому десятиріччі періоду. Пакети реформ, ухвалені більшістю країн Центральної Європи та Балтики, великою мірою стосувалися гостроти макроекономічної кризи і важливості цих успадкованих структурних проблем. Вони були спрямовані на відновлення макроекономічної стабільності шляхом швидкої лібералізації цін, торгівлі та входження в ринок і розбудови інфраструктури інституцій та законів, здатних обслуговувати добре діючу, конкурентоздатну ринкову економіку.
Стратегія реформ, прийнята більшістю країн СНД, містила значну, але менш масштабну лібералізацію PTE і передбачала швидку приватизацію ще до встановлення макроекономічної стабілізації. У країнах СНД структурні спотворення від початку були значно більшими, приватні сектори меншими, а перші ринкові реформи – обмеженішими. Ці вельми несприятливі початкові умови мали величезний вплив на реформи, політику та прогрес економічних перетворень. Однак відмінності у стратегіях реформування цих двох груп і різниця у межах кожної групи суттєво зменшились у другій половині 1990-х рр.
Таблиця 1. Дані про кількість населення та ВВП 25-ти країн Центральної Європи, Балтики
та СНД з перехідним типом економіки (1994 і 1998 рр.)
Країни 1994 р. 1998 р.
Населення
(млн. чол.) ВВП на душу населення ПКЗ,
тис. дол. ВВП ПКЗ,
млн. дол. ВВП
(млн. дол.) ПКЗ