ЖІНОЧИЙ РУХ УКРАЇНИ ЯК ЧИННИК ГЕНДЕРНОЇ РІВНОВАГИ ТА ГЕНДЕРНОЇ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ СОЦІУМІ, Детальна інформація
ЖІНОЧИЙ РУХ УКРАЇНИ ЯК ЧИННИК ГЕНДЕРНОЇ РІВНОВАГИ ТА ГЕНДЕРНОЇ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ СОЦІУМІ
Тип документу: Реферат
Сторінок: 8
Предмет: Політологія
Автор: Олексій
Розмір: 0
Скачувань: 1374
Певним кроком на шляху до координації дій жіночих організацій стала міжнародна науково-практична конференція «Жінка в державотворенні України» (Вінниця, 1997 р.), в якій взяли участь близько 120 учасниць. На ній знову йшлося про створення загальнокоординаційного органу в діяльності жіночих організацій.
Пропозиції, розроблені Міжнародним Жіночим форумом в Алушті та Вінницькою конференцією жіночих організацій, були винесені на обговорення Координаційної Ради у справах жінок при Міністерстві України у справах сім’ї та молоді, яка діяла з березня 1997 р.
У травні 1997 р. було засновано Гендерне бюро – координаційний орган в рамках проекту ООН «Гендер у розвитку». Його діяльність суттєво вплинула на інтеграцію гендерних підходів у державні програми та діяльність громадських структур. Бюро здійснює гендерну експертизу існуючих державних програм та нормативно-правових актів. Колективна монографія “Гендерний аналіз українського суспільства” (Заг. ред. Т. Мельник) стала першою спробою комплексного наукового дослідження українського суспільства в умовах реформування й перебудови, здійсненого на основі гендерного підходу. Це досить рішучий крок Гендерного Бюро та колективу авторів щодо системного, цілісного вивчення поля рівних прав і рівних можливостей. Бюро проводить навчально-освітню роботу через видавничу діяльність та шляхом проведення семінарів, круглих столів, до яких залучаються як науковці, так і представники недержавних організацій, службовці. Крім дослідження сучасного статусу жінок в Україні та впровадження гендерних підходів у державні програми, Гендерне бюро сприяє розвитку мережі неурядових жіночих організацій та співпрацює з уже існуючими. Спільно з парламентаріями із Швеції гендерна програма ПРООН провела ряд науково-практичних семінарів «Вибори-98» для жінок-кандидатів у депутати всіх рівнів Києва, Львова, Харкова та Автономної Республіки Крим. Утім, Гендерне Бюро за своїми цілями, метою створення, змістом обраної діяльності не зняло проблему створення координаційного органу громадських жіночих організацій.
Питання створення громадського органу на зразок Національної Жіночої Ради було головним на зустрічі жіночих організацій, організованої 15 липня 1997 р. за ініціативою проекту ПРООН «Гендер у розвитку». На зустрічі були присутні голови від 12 жіночих організацій, представники Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства України у справах сім’ї та молоді. Створення Національної Жіночої Ради. Мова йшла, власне, про відтворення діяльності такого органу, адже Україна мала історичний досвід діяльності такої Ради, яка входила до Світової Ради ще на початку ХХ століття. Всі учасниці зустрічі наголошували на тому, що здійснити ці наміри можна лише спільними зусиллями, але механізмів їх реалізації не було знайдено. Між тим згода, якої дійшли учасниці – це створення робочої групи з підготовки пропозицій про створення Ради – всеукраїнського жіночого координаційного органу.
Прагнення до координації та, як наслідок, до консолідації дій спостерігаються серед жіночих організацій України на регіональному рівні. Так, у березні 1996 р. відбулася Всекримська конференція жінок, головним завданням якої стало питання об’єднання зусиль жінок для розв’язання жіночих проблем та організації жіночого руху автономії. Попри всі розбіжності, жіночі організації Дніпропетровська заснували Координаційну раду для вирішення жіночих проблем в області. Зусилля для підвищення статусу жінок здійснює Львівська Асоціація жіночих організацій «Взаємодія», Одеська Асоціація жіночих організацій.
Прикладом співпраці, координації зусиль жіночих організацій та Київської міської державної адміністрації став Київський міський центр по роботі з жінками, що проводить діяльність при фінансовій підтримці Жіночого консорціуму ННД-США. В центрі, що розпочав свою діяльність у березні 1998 року, працюють п’ять жіночих організацій, які прагнуть залучити жінок до активної громадської роботи та активізувати жіночий рух щодо ліквідації всіх форм і проявів дискримінації жінок шляхом усвідомлення ними своїх прав, реалізації свобод у всіх сферах життєдіяльності суспільства.
Отже жіночі організації України здійснюють реальні кроки до координації зусиль, однак діалог відбувається поки що складно. Він вимагає інституційних форм, і організація та проведення 20 березня 1999 р. Установчого з’їзду Національної Жіночої Ради засвідчує, що лідери шести жіночих організацій (міжнародних, всеукраїнських) врешті дійшли певної згоди. Між тим факт проголошення Національної Жіночої ради – це лише початок непростого шляху до співпраці, який вимагає від засновниць усвідомлення як значущості цієї акції, так і відповідальності перед жіноцтвом України. Саме від моральних орієнтирів засновниць нової організації, від засвоєння ними демократичних цінностей та норм, прозорості діяльності тощо буде залежати майбутнє Національної Жіночої Ради. В протилежному випадку Національна Жіноча Рада має перспективу перетворитися в чергову структурну надбудову, що серйозно зашкодить не тільки молодому жіночому руху, але й утвердженню гендерних відносин та паритетної демократії в Україні.
VІІ. ЖІНОЧІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ОРГАНИ ВЛАДИ: ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ДІАЛОГУ
Сьогодні вже склалася певна практика взаємодії жіночих організацій та органів виконавчої влади, яка реально була зафіксована такою акцією, як Всеукраїнський конгрес жінок “Жінки на порозі ХХІ століття: становище, проблеми, шляхи соціального розвитку”(21-23 травня 1998 р.). Реалізація спільних проектів та програм Міністерства сім’ї та молоді з неурядовими жіночими організаціями засвідчила формування паритетного діалогу жіночих організацій і органів влади. Так, спільно з Міжнародним жіночим правозахисним центром “Ла Страда-Україна” втілена в життя всеукраїнська програма запобігання торгівлі жінками. Ряд спільних програм на виконання стратегічної цілі “Жінка і здоров’я” здійснювався спільно з Міжнародною організацією “Жіноча Громада”. Разом з Союзом Українок реалізувалися проекти культурно-просвітницького напрямку, зокрема, підготовка свята “День Матері”, Християнського свята Святого Миколая, Шевченківських днів. Успішно здійснювалася спільна програма “Реалізація в Україні прав жінки з обмеженими можливостями”, яку координував інформаційно-реабілітаційний центр “Любомира”. Співпраця жіночих організацій і державних органів знайшла свою реалізацію у діяльності Координаційної ради при Міністерстві сім’ї та молоді. Утвердженню принципів гендерної рівності сприяло створення у 1998 р. при Міністерстві Ради Рівних Можливостей (Гендерна Рада), яка тісно співпрацювала з Програмою “Гендер в розвитку” ПРООН та Гендерним Бюро.
Утім, відзначаючи певні успіхи у співпраці жіночих організацій та органів влади, слід підкреслити, що контакти ці здебільшого мають випадковий, непрогнозований за результатами характер. Такі зв’язки базуються на особистих контактах і не мають публічного легітимного характеру. В той же час встановлення діалогу вимагає:
\xF0B7 чіткого визначення інтересів і можливостей як з боку жіночих організацій, так і з боку держави;
\xF0B7 утвердження принципу партнерства;
\xF0B7 відповідної законодавчої бази, яка б регулювала різні форми на інституційному, функціональному та законодавчому рівнях
Останні роки спостерігається активізація діяльності жіночих організацій у формуванні діалогу з законодавчою владою. Жіночі організації використовують такі важелі як внесення змін у законопроекти через народних депутатів, здійснюють експертну оцінку документів, виступають ініціаторами нових законопроектів, приймають участь у складанні звітів і альтернативних доповідей про дотримання Україною міжнародних договорів та Конвенцій ООН.
Так, долаючи “охоронний підхід” до жінок, який розглядає їх як об’єктів патерналістського впливу й захисту з боку держави, ініціативна гендерна група Верховної Ради підготувала проект закону “Про державне забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок”. Автори законопроекту виходять з того, що Україна, обравши демократичний шлях розвитку має спрямувати правотворчу і державну діяльність на творення гендерної демократії, паритетності у відносинах чоловіка і жінки у всіх сферах суспільного життя та приймати всі акти, виходячи з цього параметру. Закон, що зумовлений потребами упорядкування гендерних принципів і який, у разі його затвердження, міг би вивести Україну на рівень найбільш цивілізованих країн, на жаль, не знайшов відгуку в народних-депутатів. Гендерні стереотипи, а також низький рівень лобіювання жіночими організаціями своїх інтересів при проходженні законів суттєво перешкоджають формуванню партнерського діалогу з владними структурами.
Поки що не працює діалог жіночих організацій і жінок-депутатів. Утім, у цьому діалозі намітилися позитивні тенденції до взаєморозуміння. Так, якщо жінки-депутати Верховної Ради 12, 13 скликання не брали до уваги жіночий рух і самі виступили проти створення жіночої фракції, то жінки-депутати 14 скликання стали уважніші до діяльності жіночих організацій. Сьогодні майже кожна жінка-депутат відчує необхідність співпраці з жіночими організаціями, певною модою стало створення власних жіночих організації чи партій. Не можна однозначно оцінити цю тенденцію, яка має як позитивні, так і негативні сторони. І вже від самих жіночих організацій, від розмаху їх діяльності буде залежати результат цієї співпраці: чи буде сформований паритетний діалог, чи організації стануть інструментом для жінок-політиків у досягненні їх власного політичного олімпу.
Забезпечення рівності неможливе без діалогу політичних партій та жіночих організацій. Такий альянс надзвичайно важливий для виховання жінок-політиків. Причому, незалежно від того, яку партію для своєї політичної діяльності обирає жінка. Люди з різним політичним досвідом і різними переконаннями можуть бути прекрасними колегами й соратниками. Втім, для жінок-політиків аксіомою мають бути три правила. По-перше, жінка повинна бути політично активна в політичній партії; по-друге, вона має бути активним учасником жіночого руху; по-третє, обов’язковим правилом є організація власної кампанії під час виборів. Коли жіночі групи, комітети всередині партій входять складовою частиною до потужного жіночого руху, працюють, так би мовити, “під парасолькою” жіночих організацій, – це важлива умова для успішної кар’єри жінки-політика. Надзвичайно ефективним є широке громадське об’єднання, передвиборча коаліція жіночих організацій і жінок-політиків, але, на жаль, ідея такої коаліція поки що не реалізується жіночими організаціями. Втім, сьогодні ми маємо приклади формування жіночих осередків при партіях, що дозволяє говорити про існування партійно-орієнтованої моделі жіночих організацій. Так, при Ліберальній партії України працює Ліберальний комітет жінок, який має свій статут і підпорядковується партійним програмним документам. З вересня 1996 р. при Християнсько-Демократичній партії України діє Жіноча Громада, яка, крім того, у статусі спостерігача входить у Європейський союз жінок. Одну із партій національно-радикального спрямування, яка з 1993 р. перенесла свою діяльність на терени України – Конгрес українських націоналістів, очолює Ярослава Стецько. При партії на основі ідеології національного патріотизму створена жіноча референтура (філія) – Всеукраїнська ліга українських жінок, що діє як культурно-просвітницька громадська організація. При Народно-демократичній партії працює Всеукраїнське народно-демократичне жіноче об’єднання “Дія”. Всеукраїнське громадське об’єднання жінок республіканок створене при Республіканській Християнській Партії.
Останні роки, особливо перед виборами 1998 р. і після них, учасниці неурядових жіночих організацій все ширше стали використовувати політичну риторику, значно швидше втягуються в політичне життя. Стрімку політизацію молодого ще руху, перед яким стоїть багато соціальних завдань, можна пояснити кількома причинами:
По-перше, цілком припустимо, що ця щойно сформована соціальна сила відчуває незручності від самостояння і прагне повернутися “під дах” державної влади або хоча б прилучитися до нього.
По-друге, цілком виправдано виглядають і ті аргументи, які самі учасниці жіночого руху використовують для пояснення своїх політичних домагань. Вони наполягають на тому, що комусь, врешті, слід взяти на себе відповідальність за лобіювання соціальних інтересів українських жінок у політиці й представляти інтереси жінок при розробці законодавчих актів. І краще, якщо це зроблять представниці неурядового жіночого руху.
По-третє, політичні партії і в своїх програмних документах, і в періоди передвиборчих кампаній довели своє нехтування жіночими та гендерними проблемами. Отож жінки, через свій власний негативний досвід співпраці з політичними партіями, жіночими організаціями, усвідомлювали, що жіночі права можуть відстоювати тільки жіночі неурядові організації або ж жіночі партії.
Як намагання зайняти місце у владних структурах ми розцінюємо створення політичної партії «Жінки України» (ПаЖУ). Установчий з’їзд ПаЖУ відбувся 18 січня 1997 р. у Києві. Згідно з програмою, діяльність партії спрямована на політизацію українського жіночого руху та перетворення ПаЖУ в центристську партію парламентського типу. Відсутність партійного досвіду, нечисленність партійного представництва, відсутність впливу в суспільно-політичному житті не дозволили партії досягнути поставленої мети – стати парламентською. Центральна виборча комісія (грудень 1997 р.) відмовила у реєстрації партійного списку кандидатів у народні депутати від партії «Жінки України» і таким чином позбавила права бути суб’єктом парламентських виборів 1998 р.
Свідченням політичної активізації жінок було створення у лютому 1997 р. Всеукраїнської партії жіночих ініціатив, установчий з’їзд якої відбувся у Харкові. Передвиборча програма партії підтверджує загальнодемократичну спрямованість розвитку суспільства, що досягається шляхом конституційності влади, зростанням політичної активності всіх верств населення, і перш за все – жінок, домінуванням приватної власності. Внаслідок виборів 27 березня 1998 р. партія не здолала 4%-ий бар’єр і не отримала депутатських місць.
27 листопада 1999 р., на основі організації “Солідарність”, була заснована партія “Солідарність жінок України”(СолЖУ). Прийнявши “Хартію жіночої солідарності” та узагальнивши правові аспекти діяльності СолЖУ, учасниці установчого з’їзду підтвердили, що основними пріоритетами партії стануть: відповідальність за побудову гуманістичної, демократичної держави, турбота про майбутнє дітей, добробут, соціальний захист населення, свобода, мир і стабільність.
Однак існування трьох жіночих партій, які у своїй діяльності декларують політичні права жінок, хоч і свідчить про певну структуралізацію жінок та українського суспільства, але не дозволяє говорити про існування жіночих політик в українському соціумі. Адже головною стратегічною політичною ціллю фемінізму є трансформація існуючої політичної системи через створення жіночих альтернативних політик, які ґрунтувалися б на недискримінаційному принципі відношень між статями. Створення альтернативної політики слід розглядати не як прагнення спочатку зайняти місце в тоталітарній системі офіційної влади (що і характеризує сучасні жіночі партії України), щоб потім лобіювати інтереси жінок, а як дії, що базуються на практиках неналежності до патріархатної системи і структурі відмінностей як основи політичних дій. А тому протидія прихованим, невидимим і офіційно невизнаним формам патріархатного насилля в суспільстві повинна лежати в основі діяльності жіночих партій України.
Отже взаємодія жіночих неурядових організацій з владними структурами всіх рівнів досягає успіху лише тоді, коли орієнтується на цивілізовані демократичні способи взаємовпливу. При цьому важливим є використання засобів масової інформації, проведення гендерної експертизи й оповіщення про її результати, організація політичних кампаній, створення коаліцій та ін. Масові жіночі організації, що прагнуть до здійснення публічної «жіночої політики» в Україні, на ділі мають показати себе самостійною громадською силою, здатною політичне піднести з рівня особистих стосунків у сферу цивілізованих публічних дій.
Величезні зусилля громадських жіночих організацій стануть помітними як суспільству, так і з боку органів влади тільки тоді, коли вони об’єднані у зважену і цілеспрямовану стратегію дій. Важливим компонентом діяльності жіночих організації має стати діалог з чоловіками, членами інших неурядових організацій, які за рівнем політичної культури здатні будуть зрозуміти та оцінити важливість гендерних та жіночих проблем в Україні.
VІІІ. ВХОДЖЕННЯ ЖІНОЧИХ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИЙ ПРОСТІР: ВІД ОСОБИСТИХ КОНТАКТІВ ДО ПАРТНЕРСЬКОГО ДІАЛОГУ
Необхідним чинником сучасного розвитку кожної країни, в тому числі України, є розгортання ефективних міжнародних контактів З кожним роком зростає роль громадських неурядових жіночих організацій як дієвих чинників міжнародних відносин. Через таку діяльність для НЖО відкриваються можливості міжнародного співробітництва в сферах людської діяльності та утвердження принципів гендерного паритету в українському соціумі.
Пропозиції, розроблені Міжнародним Жіночим форумом в Алушті та Вінницькою конференцією жіночих організацій, були винесені на обговорення Координаційної Ради у справах жінок при Міністерстві України у справах сім’ї та молоді, яка діяла з березня 1997 р.
У травні 1997 р. було засновано Гендерне бюро – координаційний орган в рамках проекту ООН «Гендер у розвитку». Його діяльність суттєво вплинула на інтеграцію гендерних підходів у державні програми та діяльність громадських структур. Бюро здійснює гендерну експертизу існуючих державних програм та нормативно-правових актів. Колективна монографія “Гендерний аналіз українського суспільства” (Заг. ред. Т. Мельник) стала першою спробою комплексного наукового дослідження українського суспільства в умовах реформування й перебудови, здійсненого на основі гендерного підходу. Це досить рішучий крок Гендерного Бюро та колективу авторів щодо системного, цілісного вивчення поля рівних прав і рівних можливостей. Бюро проводить навчально-освітню роботу через видавничу діяльність та шляхом проведення семінарів, круглих столів, до яких залучаються як науковці, так і представники недержавних організацій, службовці. Крім дослідження сучасного статусу жінок в Україні та впровадження гендерних підходів у державні програми, Гендерне бюро сприяє розвитку мережі неурядових жіночих організацій та співпрацює з уже існуючими. Спільно з парламентаріями із Швеції гендерна програма ПРООН провела ряд науково-практичних семінарів «Вибори-98» для жінок-кандидатів у депутати всіх рівнів Києва, Львова, Харкова та Автономної Республіки Крим. Утім, Гендерне Бюро за своїми цілями, метою створення, змістом обраної діяльності не зняло проблему створення координаційного органу громадських жіночих організацій.
Питання створення громадського органу на зразок Національної Жіночої Ради було головним на зустрічі жіночих організацій, організованої 15 липня 1997 р. за ініціативою проекту ПРООН «Гендер у розвитку». На зустрічі були присутні голови від 12 жіночих організацій, представники Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства України у справах сім’ї та молоді. Створення Національної Жіночої Ради. Мова йшла, власне, про відтворення діяльності такого органу, адже Україна мала історичний досвід діяльності такої Ради, яка входила до Світової Ради ще на початку ХХ століття. Всі учасниці зустрічі наголошували на тому, що здійснити ці наміри можна лише спільними зусиллями, але механізмів їх реалізації не було знайдено. Між тим згода, якої дійшли учасниці – це створення робочої групи з підготовки пропозицій про створення Ради – всеукраїнського жіночого координаційного органу.
Прагнення до координації та, як наслідок, до консолідації дій спостерігаються серед жіночих організацій України на регіональному рівні. Так, у березні 1996 р. відбулася Всекримська конференція жінок, головним завданням якої стало питання об’єднання зусиль жінок для розв’язання жіночих проблем та організації жіночого руху автономії. Попри всі розбіжності, жіночі організації Дніпропетровська заснували Координаційну раду для вирішення жіночих проблем в області. Зусилля для підвищення статусу жінок здійснює Львівська Асоціація жіночих організацій «Взаємодія», Одеська Асоціація жіночих організацій.
Прикладом співпраці, координації зусиль жіночих організацій та Київської міської державної адміністрації став Київський міський центр по роботі з жінками, що проводить діяльність при фінансовій підтримці Жіночого консорціуму ННД-США. В центрі, що розпочав свою діяльність у березні 1998 року, працюють п’ять жіночих організацій, які прагнуть залучити жінок до активної громадської роботи та активізувати жіночий рух щодо ліквідації всіх форм і проявів дискримінації жінок шляхом усвідомлення ними своїх прав, реалізації свобод у всіх сферах життєдіяльності суспільства.
Отже жіночі організації України здійснюють реальні кроки до координації зусиль, однак діалог відбувається поки що складно. Він вимагає інституційних форм, і організація та проведення 20 березня 1999 р. Установчого з’їзду Національної Жіночої Ради засвідчує, що лідери шести жіночих організацій (міжнародних, всеукраїнських) врешті дійшли певної згоди. Між тим факт проголошення Національної Жіночої ради – це лише початок непростого шляху до співпраці, який вимагає від засновниць усвідомлення як значущості цієї акції, так і відповідальності перед жіноцтвом України. Саме від моральних орієнтирів засновниць нової організації, від засвоєння ними демократичних цінностей та норм, прозорості діяльності тощо буде залежати майбутнє Національної Жіночої Ради. В протилежному випадку Національна Жіноча Рада має перспективу перетворитися в чергову структурну надбудову, що серйозно зашкодить не тільки молодому жіночому руху, але й утвердженню гендерних відносин та паритетної демократії в Україні.
VІІ. ЖІНОЧІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ОРГАНИ ВЛАДИ: ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ДІАЛОГУ
Сьогодні вже склалася певна практика взаємодії жіночих організацій та органів виконавчої влади, яка реально була зафіксована такою акцією, як Всеукраїнський конгрес жінок “Жінки на порозі ХХІ століття: становище, проблеми, шляхи соціального розвитку”(21-23 травня 1998 р.). Реалізація спільних проектів та програм Міністерства сім’ї та молоді з неурядовими жіночими організаціями засвідчила формування паритетного діалогу жіночих організацій і органів влади. Так, спільно з Міжнародним жіночим правозахисним центром “Ла Страда-Україна” втілена в життя всеукраїнська програма запобігання торгівлі жінками. Ряд спільних програм на виконання стратегічної цілі “Жінка і здоров’я” здійснювався спільно з Міжнародною організацією “Жіноча Громада”. Разом з Союзом Українок реалізувалися проекти культурно-просвітницького напрямку, зокрема, підготовка свята “День Матері”, Християнського свята Святого Миколая, Шевченківських днів. Успішно здійснювалася спільна програма “Реалізація в Україні прав жінки з обмеженими можливостями”, яку координував інформаційно-реабілітаційний центр “Любомира”. Співпраця жіночих організацій і державних органів знайшла свою реалізацію у діяльності Координаційної ради при Міністерстві сім’ї та молоді. Утвердженню принципів гендерної рівності сприяло створення у 1998 р. при Міністерстві Ради Рівних Можливостей (Гендерна Рада), яка тісно співпрацювала з Програмою “Гендер в розвитку” ПРООН та Гендерним Бюро.
Утім, відзначаючи певні успіхи у співпраці жіночих організацій та органів влади, слід підкреслити, що контакти ці здебільшого мають випадковий, непрогнозований за результатами характер. Такі зв’язки базуються на особистих контактах і не мають публічного легітимного характеру. В той же час встановлення діалогу вимагає:
\xF0B7 чіткого визначення інтересів і можливостей як з боку жіночих організацій, так і з боку держави;
\xF0B7 утвердження принципу партнерства;
\xF0B7 відповідної законодавчої бази, яка б регулювала різні форми на інституційному, функціональному та законодавчому рівнях
Останні роки спостерігається активізація діяльності жіночих організацій у формуванні діалогу з законодавчою владою. Жіночі організації використовують такі важелі як внесення змін у законопроекти через народних депутатів, здійснюють експертну оцінку документів, виступають ініціаторами нових законопроектів, приймають участь у складанні звітів і альтернативних доповідей про дотримання Україною міжнародних договорів та Конвенцій ООН.
Так, долаючи “охоронний підхід” до жінок, який розглядає їх як об’єктів патерналістського впливу й захисту з боку держави, ініціативна гендерна група Верховної Ради підготувала проект закону “Про державне забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок”. Автори законопроекту виходять з того, що Україна, обравши демократичний шлях розвитку має спрямувати правотворчу і державну діяльність на творення гендерної демократії, паритетності у відносинах чоловіка і жінки у всіх сферах суспільного життя та приймати всі акти, виходячи з цього параметру. Закон, що зумовлений потребами упорядкування гендерних принципів і який, у разі його затвердження, міг би вивести Україну на рівень найбільш цивілізованих країн, на жаль, не знайшов відгуку в народних-депутатів. Гендерні стереотипи, а також низький рівень лобіювання жіночими організаціями своїх інтересів при проходженні законів суттєво перешкоджають формуванню партнерського діалогу з владними структурами.
Поки що не працює діалог жіночих організацій і жінок-депутатів. Утім, у цьому діалозі намітилися позитивні тенденції до взаєморозуміння. Так, якщо жінки-депутати Верховної Ради 12, 13 скликання не брали до уваги жіночий рух і самі виступили проти створення жіночої фракції, то жінки-депутати 14 скликання стали уважніші до діяльності жіночих організацій. Сьогодні майже кожна жінка-депутат відчує необхідність співпраці з жіночими організаціями, певною модою стало створення власних жіночих організації чи партій. Не можна однозначно оцінити цю тенденцію, яка має як позитивні, так і негативні сторони. І вже від самих жіночих організацій, від розмаху їх діяльності буде залежати результат цієї співпраці: чи буде сформований паритетний діалог, чи організації стануть інструментом для жінок-політиків у досягненні їх власного політичного олімпу.
Забезпечення рівності неможливе без діалогу політичних партій та жіночих організацій. Такий альянс надзвичайно важливий для виховання жінок-політиків. Причому, незалежно від того, яку партію для своєї політичної діяльності обирає жінка. Люди з різним політичним досвідом і різними переконаннями можуть бути прекрасними колегами й соратниками. Втім, для жінок-політиків аксіомою мають бути три правила. По-перше, жінка повинна бути політично активна в політичній партії; по-друге, вона має бути активним учасником жіночого руху; по-третє, обов’язковим правилом є організація власної кампанії під час виборів. Коли жіночі групи, комітети всередині партій входять складовою частиною до потужного жіночого руху, працюють, так би мовити, “під парасолькою” жіночих організацій, – це важлива умова для успішної кар’єри жінки-політика. Надзвичайно ефективним є широке громадське об’єднання, передвиборча коаліція жіночих організацій і жінок-політиків, але, на жаль, ідея такої коаліція поки що не реалізується жіночими організаціями. Втім, сьогодні ми маємо приклади формування жіночих осередків при партіях, що дозволяє говорити про існування партійно-орієнтованої моделі жіночих організацій. Так, при Ліберальній партії України працює Ліберальний комітет жінок, який має свій статут і підпорядковується партійним програмним документам. З вересня 1996 р. при Християнсько-Демократичній партії України діє Жіноча Громада, яка, крім того, у статусі спостерігача входить у Європейський союз жінок. Одну із партій національно-радикального спрямування, яка з 1993 р. перенесла свою діяльність на терени України – Конгрес українських націоналістів, очолює Ярослава Стецько. При партії на основі ідеології національного патріотизму створена жіноча референтура (філія) – Всеукраїнська ліга українських жінок, що діє як культурно-просвітницька громадська організація. При Народно-демократичній партії працює Всеукраїнське народно-демократичне жіноче об’єднання “Дія”. Всеукраїнське громадське об’єднання жінок республіканок створене при Республіканській Християнській Партії.
Останні роки, особливо перед виборами 1998 р. і після них, учасниці неурядових жіночих організацій все ширше стали використовувати політичну риторику, значно швидше втягуються в політичне життя. Стрімку політизацію молодого ще руху, перед яким стоїть багато соціальних завдань, можна пояснити кількома причинами:
По-перше, цілком припустимо, що ця щойно сформована соціальна сила відчуває незручності від самостояння і прагне повернутися “під дах” державної влади або хоча б прилучитися до нього.
По-друге, цілком виправдано виглядають і ті аргументи, які самі учасниці жіночого руху використовують для пояснення своїх політичних домагань. Вони наполягають на тому, що комусь, врешті, слід взяти на себе відповідальність за лобіювання соціальних інтересів українських жінок у політиці й представляти інтереси жінок при розробці законодавчих актів. І краще, якщо це зроблять представниці неурядового жіночого руху.
По-третє, політичні партії і в своїх програмних документах, і в періоди передвиборчих кампаній довели своє нехтування жіночими та гендерними проблемами. Отож жінки, через свій власний негативний досвід співпраці з політичними партіями, жіночими організаціями, усвідомлювали, що жіночі права можуть відстоювати тільки жіночі неурядові організації або ж жіночі партії.
Як намагання зайняти місце у владних структурах ми розцінюємо створення політичної партії «Жінки України» (ПаЖУ). Установчий з’їзд ПаЖУ відбувся 18 січня 1997 р. у Києві. Згідно з програмою, діяльність партії спрямована на політизацію українського жіночого руху та перетворення ПаЖУ в центристську партію парламентського типу. Відсутність партійного досвіду, нечисленність партійного представництва, відсутність впливу в суспільно-політичному житті не дозволили партії досягнути поставленої мети – стати парламентською. Центральна виборча комісія (грудень 1997 р.) відмовила у реєстрації партійного списку кандидатів у народні депутати від партії «Жінки України» і таким чином позбавила права бути суб’єктом парламентських виборів 1998 р.
Свідченням політичної активізації жінок було створення у лютому 1997 р. Всеукраїнської партії жіночих ініціатив, установчий з’їзд якої відбувся у Харкові. Передвиборча програма партії підтверджує загальнодемократичну спрямованість розвитку суспільства, що досягається шляхом конституційності влади, зростанням політичної активності всіх верств населення, і перш за все – жінок, домінуванням приватної власності. Внаслідок виборів 27 березня 1998 р. партія не здолала 4%-ий бар’єр і не отримала депутатських місць.
27 листопада 1999 р., на основі організації “Солідарність”, була заснована партія “Солідарність жінок України”(СолЖУ). Прийнявши “Хартію жіночої солідарності” та узагальнивши правові аспекти діяльності СолЖУ, учасниці установчого з’їзду підтвердили, що основними пріоритетами партії стануть: відповідальність за побудову гуманістичної, демократичної держави, турбота про майбутнє дітей, добробут, соціальний захист населення, свобода, мир і стабільність.
Однак існування трьох жіночих партій, які у своїй діяльності декларують політичні права жінок, хоч і свідчить про певну структуралізацію жінок та українського суспільства, але не дозволяє говорити про існування жіночих політик в українському соціумі. Адже головною стратегічною політичною ціллю фемінізму є трансформація існуючої політичної системи через створення жіночих альтернативних політик, які ґрунтувалися б на недискримінаційному принципі відношень між статями. Створення альтернативної політики слід розглядати не як прагнення спочатку зайняти місце в тоталітарній системі офіційної влади (що і характеризує сучасні жіночі партії України), щоб потім лобіювати інтереси жінок, а як дії, що базуються на практиках неналежності до патріархатної системи і структурі відмінностей як основи політичних дій. А тому протидія прихованим, невидимим і офіційно невизнаним формам патріархатного насилля в суспільстві повинна лежати в основі діяльності жіночих партій України.
Отже взаємодія жіночих неурядових організацій з владними структурами всіх рівнів досягає успіху лише тоді, коли орієнтується на цивілізовані демократичні способи взаємовпливу. При цьому важливим є використання засобів масової інформації, проведення гендерної експертизи й оповіщення про її результати, організація політичних кампаній, створення коаліцій та ін. Масові жіночі організації, що прагнуть до здійснення публічної «жіночої політики» в Україні, на ділі мають показати себе самостійною громадською силою, здатною політичне піднести з рівня особистих стосунків у сферу цивілізованих публічних дій.
Величезні зусилля громадських жіночих організацій стануть помітними як суспільству, так і з боку органів влади тільки тоді, коли вони об’єднані у зважену і цілеспрямовану стратегію дій. Важливим компонентом діяльності жіночих організації має стати діалог з чоловіками, членами інших неурядових організацій, які за рівнем політичної культури здатні будуть зрозуміти та оцінити важливість гендерних та жіночих проблем в Україні.
VІІІ. ВХОДЖЕННЯ ЖІНОЧИХ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИЙ ПРОСТІР: ВІД ОСОБИСТИХ КОНТАКТІВ ДО ПАРТНЕРСЬКОГО ДІАЛОГУ
Необхідним чинником сучасного розвитку кожної країни, в тому числі України, є розгортання ефективних міжнародних контактів З кожним роком зростає роль громадських неурядових жіночих організацій як дієвих чинників міжнародних відносин. Через таку діяльність для НЖО відкриваються можливості міжнародного співробітництва в сферах людської діяльності та утвердження принципів гендерного паритету в українському соціумі.