Національна етика у творчості Олега Ольжича, Детальна інформація

І в бронзу власних мускулястих тіл. [5, 73].

Як відомо зі спогадів друзів, письменник не був дуже фізично сильним (знову пригадується Ф.Ніцше з його культом Надлюдини, хоча сам він усе життя хворів та їздив по курортах Швейцарії та Італії), проте атмосфера 1920-30-х років була така, що не давала можливості молодому вченому виключно займатися наукою. Крім того, як націоналіст і член політичного підпілля, О.Ольжич розумів, що в боротьбі за самостійну Україну треба буде проявити не лише силу духу, але й фізичні здібності (на цьому ж принципі готувалися перед 1914 р. галицькі “Січі”, з яких потім вийшло Січове Стрілецтво).

“Піхотинець” заснований на сюжеті роздвоєння рядового петлюрівця, душа якого “врочиста” і “білокрила” й “літає і в’ється над ним”, коли “тіло, струнке і спокійне, ступає в холодних рядах”. У цій поезії обидві “складові частини” людини об’єднані однією ідеєю, спільною метою – визволити рідний край. Автор таким чином висловлює свою думку про потребу гармонії в національному житті, поєднання бажань і дій, прагнень й учинків, ідеалістичних мрій і клопіткої праці. Мабуть, така гармонія приваблювала поета й археолога в первісних людях, у давніх племенах, які жили згідно з законами природи, будуючи свою етику на чисто природних основах.

Проте уже в ранніх поезіях видно дихотомію, роздвоєність героїв на психіку й тіло. Та знову, спираючись на принципів Ф.Ніцше (і Дмитра Донцова), український прихильник мужньої Еллади пам’ятає про вислів Менандера: “\x038C \x03BB\x03CC\x03B3\x03BF\x03C2 ’\x03B9\x03B1\x03C4\x03C1\x03CC\x03C2 ’\x03B5\x03C3\x03C4\x03AF\x03BD”. Для нього воля, духовне прагнення людини може підкорити собі стихійні пориви тіла та його недоліки (щоб втримати описану гармонію обох елементів): “Захочеш – і будеш”. У цьому випадку він наближається до вчення Платона про керівну роль розуму над тілесними потягами (Ф.Ніцше, принципово далекий від платонівської філософії, теж уважав можливим “обернути свою волю”, спрямувати її на негатив, від “хочу” до “не хочу”, як визначальний аспект психології Надлюдини) [6]. Про таке трактування художніх образів-антиподів у творчості О.Ольжича пише Олег Баган: “Сила духу, його вічне стремління до Вищого, живодайна наснага, що творить світ і підносить його до ідеалу – ось істина буття земного. До цього завжди пориваються справжні сини людства – лицарі духу. Для них ніщо є тілесне, матеріальне. Легко жертвують ним. Легко жертвують навіть життям. З однією думкою – утвердити ідею, красу і велич Духу. Це з їх чину постали шляхетність і героїзм епох, що слугують нам прикладом у вихованні нових поколінь. Що, врешті, об’єднують нас у велику спільноту – національну, европейську, християнську” [1, 56]. У поезії О.Ольжича програмний текст “Нащо слова? Ми діло несемо” можна вважати просто маніфестом “вісниківської квадриги”, а то й усієї “празької школи”. Мабуть, уперше так відкрито у творчості поета проповідується ідея чину, який повинен зайняти місце безуспішних дискусій і фальшивого мистецтва. Саме тут О.Ольжич безпосередньо називає головні прикмети нової етики (етики нової людини): відвага, непохитність, чистота. Він відкидає формалізм, реабілітуючи суть (слід пам’ятати, що це був час розвитку експериментального мистецтва, що вигадувало постійно нові форми вираження думок, інколи не дбаючи про якість висловлюваних ідей). Автор знає також ціну, яку заплатить його покоління за спробу збудувати світ на нових засадах – але він радіє, бо це стане міцнішим фундаментом для майбутньої духовності, заснованої на переказах про цю тяжку і криваву боротьбу:

Колись нащадкам стане час наш - “час

Понурих воєн, варварських звичаїв”...

(Цей час ласкавий, що так щедро нас

Чеснотами одвічними вінчає!..)

На згарищах, що їх покриє порох,

Не залишиться статуй кам’яних:

Лише – легенд безсмертних кілька... Й їх

Втілятимуть у безконечних творах [5, 75].

Друга збірка Ольжича, “Вежі”, мала більш публіцистичний характер. М.Ільницький пише про заміну натяку плакатом, подібні думки висловлює й Н.Пазуняк: “В склад збірки увійшли два твори, дві лірично-епічні поеми: “Городок” і “Незнаному воякові”. Людина стоїть тут віч-на-віч із смертю. В.Державин окреслив настрій збірки висловом “екстатичний героїзм”. Напруження доби переходить тут і на форму творів. Мистецькі стилістичні засоби тут скупі. Зустрічаються тут навіть декляративні вислови, що межують з публіцистикою; напр., що в межеву пору всенародної боротьби мистецтво може бути виправданим лише позамистецькими наслідками, тим самим стаючи утилітарним. Тут виразний дидактичний тон. У поета немає тут місця на нюанси барв: все – біле або чорне; героїзм або зрада. Для виразу свого кредо поет шукає простих і суворих слів” [3, 36]. А й справді, в обох поемах є чимало пристрасних звинувачень на адресу зрадників нації, вчителів і селян, які працюють на благо польського окупаційного режиму (перші вчать українських дітей рабської покори й улесливості перед чужою владою, другі ж видають на смерть борців націоналістичного підпілля):

І слухали уші, коли вчителі

Учили, нечесно-лукаві,

Лучити гонори рідної землі

І службу ворожій державі…

Товаришу любий мій, брате,

Дивися в очі рабам, –

Як будете так воювати,

Вкраїни не бачити вам! [5, 84-87]

Це відгуки не тільки молодої інвективи, про що вже згадувалося, а також і відображення конкретної дійсності, коли після визвольної боротьби деякі українські інтелігенти почали співпрацю з комуністами (О.Ольжич бачив ті події з перспективи учня початкової школи під Києвом) або поляками (за щo їх карало підпілля і про що часто говорилося в середовищах емігрантів у Празі). Відома була також трагедія борців за волю, які вчинили напад на польську пошту в Городку 1932 р. Такі злободенні теми призводять автора до накреслення життєвого шляху “нової людини”, члена ОУН: від чіткого етичного вибору способу життя (“Дорогу назви свою, ця – або ця, горіння – чи збирання крихот”), через відкинення “старої моделі” (“Вели не в майбутнє, де бурі і грім, в минувшину спогади всі ці”), аж до Христового відречення від найближчих осіб заради здійснення своєї місії (“Убийте в гадках своїх матір-отця, залізом випалюйте душі”). Цю останню думку висловлює О.Ольжич як послідовник Тараса Шевченка (образ Гонти в “Гайдамаках”, який до кінця вірний клятві побороти ворогів, навіть серед членів сім’ї) та Д.Донцова, який із притаманною йому пристрасністю заявляв у 1937 р.: “Зробити кінець із духами вчорашнього, з духами драгоманівщини, з традиціями соціялізму й москвофільства, вернутися до традицій нашої давнини, які віджили 1917 р. в душах мас, але до яких не міг, на жаль, достроїтися чужий їм душевно провід – ось яке завдання часу! (...) “Вічний спокій” має відспівати наша доба вмираючій епосі ліберального демократизму, її гаслам, методам і світоглядам” [2, 42-49].

Змагання за нову модель життя продовжував О.Ольжич і в своїх статтях періоду війни. його турбувало питання виховання української молоді в дусі волелюбного патріотизму (статті “Весняні ігрища молоді”, “Українське дошкілля”, “Виховання молоді”). Для досягнення такої мети письменник-учений пропонував проводити цілу низку заходів, наприклад, довго– і короткотермінові курси українознавства, літні табори, розвиток бібліотечної справи для зацікавлення книжкою, навчання традиційним ігрищам і влаштовування спортивних змагань молоді. Про це ідеться також у вірші “Ріки знов увійшли в береги” (1933 р.), де оптимістично проповідується дидактизм нової доби, її етика:

Кожна справа – ясна і проста.

(Героїчний період і сумнів?)

Для дівчат – снігова чистота,

Юнакам – поривання безумні [5, 122].

Тут – і бажання розвивати природні якості молодих людей (“поривання безумні” – це не безглузда забава, педагогічне свавілля, але використання снаги й оптимізму юнацтва в патріотичному вишколі) та збереження їхньої неповинності в умовах хижацької цивілізації споживацтва, матеріалізму і розпусти (“снігова чистота”).

У статті “В авангарді героїчної доби (До проблеми націоналістичної культури)” автор “Веж” поборював етику лібералізму, протиставляючи їй як антипод націоналізм та його мораль. Остання збірка “Підзамча” підносить читачеві вже відомі йому профетичні картини знищення старого світу та створення нового (дві поезії з заголовками “Пророк”). Тут уміщені також героїчні картини святої Катерини та Люкреції, які стають символами перемоги моральних чеснот над злом і пихою. Однак поза збірками лишилися два твори О.Ольжича, які чітко перераховують характерні риси пропонованої поетом національної етики: “І вірити, і прагнуть – не вотще” та “Межа”. Від надрукування їх у книжці відштовхнула вельми самокритичного автора їхня декларативність, пряма мова, яка нічого не приховує, відсутність символічних образів, які б поетично приховували головну думку. Проте, факт збереження цих поезій указує на їхню вагомість (інакше вони були б просто знищені, як невдалі спроби висловити підняте питання). У першому такий перелік українських чеснот:

Господь багатий нас благословив