Полеміка Франка з Вороним, Детальна інформація

Чи каяття терни колючі,

Чи перли радощів укритих,

Чи черепки надій розбитих, -

Най все в свої пісні складає,

І співчуття не дожидає.

Воно прийде!

Слова – полова,

Але огонь в одежі слова –

Безсмертна, чудотворна фея,

Правдива іскра Прометея.

М. Вороний, «Іванові Франкові».

«Предметом поезії є тільки вона

сама, а не дійсність.» Бодлер.

О, ні!Я, взявши в руки зброю,

Іду за генієм до бою.

Рубаюсь з ворогом, співаю,

В піснях до бою закликаю

Всіх тих, що мляві чи недужі

Чи під укриттям сплять байдужі. . .

. . . Я не беру життя байдуже.

Високих дум святі скрижалі,

Всі наші радощі і жалі,

Всі ті боління і надії,

І чарівливі гарні мрії –

Все, що від тебе в серце впало,

Не загубилось, не пропало. . . 

С. Єфремов: «Зразок поета-естета, що найбільше кохається у формі поезії – жрець краси, пурист художнього слова. «Яка краса! Усе життя в акорди перелить, з високих дум і почуття нове життя творить!» - міг би сказати й про себе поет, якщо акордом вважати музику вірша. Краса для В – богиня, «натхненна чарівниця», якій він ладен ставити храми і все віддати за красу. «Її я славлю і хвалю, і кожну їй хвилину готов оддать я без жалю! Мій друже, я красу люблю – як рідну Україну! («Краса»)». Поетичні твори В справді часто бездоганні: легкий, чистий, музикальний вірш служить окрасою навіть іноді банальному змістові. Автор – співець ідеалів, тих недосяжних високостей, яких прагне душа людська, і разом співець серця, розбитого коханням, у якому він бачить також один з ідеалів людини: він живе здебільшого мріями і справді може проказати, що не журиться тим, коли життя розбиває їх, - «Бо кохаю сонце красне, Бо кохаю світло ясне, - Їм живу, йому молюся. («Ікар»)». Більшість поезій Вороного присвячені коханню і в розробці мотивів кохання поет справді виявляє тонке розуміння гарного, художній смак і багато щирого безпосереднього почуття (цикл «За брамою раю» тощо). Гарно виходять у Вороного поезії, перейняті філософським настоєм, переплетеним з особистими рефлексами, як і взагалі мотиви особистої лірики. Може, й оддають через те деяким дисонансом у поезії Вороного ті твори, в яких він намагається розробляти громадянські мотиви. Раз у раз в них чується більше пафосу, ніж щирості, пишання формою на шкоду безпосередньому почуванню. Навіть найбільш популярний між такими творами «Євшан-зілля» подекуди нагадує прозове оповідання».

«Штуки без ідеї не буває – вона з нею складає одне ціле. Тенденція без штуки буває, звичайно, і з нею разом укупі не може бути. Між ідеєю і тенденцією лежить величезна різниця. От проти псевдоштуки, чи штуки тенденційної, проти римованої прози я й виголосив свою девізу.»

LV: “Кожен модерніст починає з виголошення своїх намірів. Почуття і боротьба. Напрями: неоромантизм, імпресіонізм, символізм. М. Вороний мав весь набір модерністичних традицій Західної Європи. Модернізм – міська поезія. Читач до того в Україні готовий не був. Вороний стверджує, що хоче йти за віком. Хоче бути цільною людиною – себто тією, що має особисті почуття. Зразки – Верлен, Бодлер. Любовний вірш в українській літературі розвинений не був. Автори не звільнилися від соціального детермінізму. Спроба протиставити інтелектуальну, естетичну поезію народницькій. Народництво себе вичерпало, а формувалася поезія краси. Найслабкішим місцем модерністів була мова. Пропаганда гедонізму, що реалізується лише на рівні закликів. Відновлено забутий вже в Україні роман. Микола Вороний сформував тип артистичної поведінки. До “Молодої музи” входили Вороний, Лепкий, Рубчак і М. Ільницький. “Молодомузівці” вносили в українську літературу нові теми”. Українська література орієнтувалася на німецьку, а згодом на французьку літературу. Але розриву з народництвом не відбулося. О. Олесь і Вороний емігрували. Поразка модернізму на всіх фронтак. Франко – між народництвом і модернізмом. “

Вороний закликав до “європеїзму”, пошуку нових шляхів у поезії. Альманах “З-над хмар і з долин” покликаний хоч почасти наблизити українське літературне видання до новітніх течій у напрямі євр літератури. Модернізм Вороного був відносним і поміркованим. Йшлося про відмову од народницького шаблону, грубої тенденційності, подолання естетичної глухоти. Несправедливими були звинувачення в декадентстві, хворобливому індивідуалізмі, втечі у світ ілюзій, які переслідували В від самого посатку. Насправді ж він, приділяючи велику увагу естетичному оновленню поезії та її тематичному “розкріпаченню”, аж ніяк не був позбавлений громадянськості і навіть публіцистичного темпераменту.