Міжнародно-правові норми про права людини та їх втілення у кримінально-виконавчому законодавстві України, Детальна інформація

j

l

\x20AC

\x0160

\x0152

\x00AA

¬

\x00B8

I

принципів захисту всіх осіб, до яких застосовується затримання або ув”язнення в будь-якій формі, був затверджений на 76 пленарному засіданні Генеральної Ассамблеї ООН 9 грудня 1988 року. Жодне в цьому Зводі не повинно тлумачитися в розумінні обмеження або відступу від будь-якого права, як воно окреслено в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права. Зміст Зводу складають 39 принципів. На початку роз”яснюється, що слова “ув”язнена особа” мають на увазі будь-яку особу, позбавлену особистої волі в результаті засудження за скоєння якого-небудь правопорушення.

Принцип 1, яким розпочинається Звід говорить про те, що “всі особи, які були затримані або ув”язнені в будь-якій формі, мають право на гуманне поводження та повагу до гідності людської особи”. В інтересах осіб, затриманих або ув”язнених в будь-якій формі, не дозволяється ніяке применьшення прав людини, що визнаються або існують в державі у відповідності з правами, конвенціями, правилами та звичаями, на тій підставі, що ці правила не визнаються або визнаються в меншому обсязі ніж в даному Зводі правил (принцип 3). Дані принципи застосовуються до всіх осіб в рамках території будь-якої держави без будь-якої різниці, як то відносно до раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії або вірування, політичних або інших думок, національного, етнічного та соціального походження, майнового або іншого положення. Засоби, що застосовуються в рамках закону та існують спеціально для захисту прав та особливого статусу жінок, в особливості вагітних жінок та годуючих матерів, а також дітей, підлітків, хворих або інвалідів, не розглядаються як дискримінаційні (принцип 5). Жодна особа не повинна підлягати катуванню або жорстоким, принижуючим гідність видам поводження або покарання. (Ці терміни повинні тлуматичися таким чином, щоб забезпечувати, за можливістю, найбільш широкий захист проти зловживань фізичного або психологічного характеру, які тимчасово або постійно відбирають у особи будь-яке з його природніх почуттів, таких як зір, слух, часова орієнтація (принцип 6). Згідно з принципом 17 всі ув”язненні особи мають право на отримання юридичної допомоги з боку адвоката. Вони мають право зв”язатися та консультуватися з адвокатом і для цього їм надається необхідний час та умови. Умови повинні бути такими, щоб дозволяло посадовій особі правоохоронних органів бачити їх, але не чути. Принцип 19 Зводу передбачає право всії в”язнів на відвідування членами родини та листування з ними, а також відповідну можливість спілкуватися з зовнішнім світом у відповідності з розумними умовами та обмеженнями. Посадовим особам та робітникам установ, в яких тримаються в”язні забороняється зловживати становищем особи з метою винудити його до саморозкриття або до дачі показань проти будь-якої іншої особи. Особа не повинна підлягати під час допиту насильству, погрозам або таким методам дізнання, які порушують його здатність приймати рішення або виносити судження (принцип 21). Навіть зі згоди ув”язненої особи, вона не повинна підлягати будь-яким медичним або науковим дослідженням, що можуть зашкодити її здоров”ю. Всі особи, ув”язнені в будь-якій формі, мають право отримувати, якщо це з державних джерел, то в межах певних коштів, в розумній кількості учбові, художні та інформаційні матеріали при виконанні розумних умов, що забезпечують безпеку та порядок в місцях ув”язнення. Вони мають право бути заслуханими до накладення дисциплінарної санкції та можуть оскаржити такі міри перед вищестоящою владою. Прохання або скаргу відносно поводження з ув”язненою особою, зокрема у випадках катувань або іншого жорстокого, нелюдського або принижуючого людську гідність виду поводження, вони мають право направляти до органів, відповідальних за управління місцем ув”язнення, та в більш високі інстанції, а у випадках необхідності – відповідним органам, уповноваженим розглядати скарги або надавати захист. Забезпечується конфіденційний характер прохання або скарги, якщо про це прохає особа, яка подае лист. Жодна скарга або прохання розглядається зразу ж, та відповідь дається без невиправданої затримки (принципи 30-33). Шкода, спричинена в результаті дій або бездії державних посадових осіб в порушення прав, що входять до цих принципів, підлягає возміщенню згідно застосовуваним нормам про відповідальність, передбаченим внутрішнім законодавством (принцип 35). І нарешті принцип 36 являє собою принцип невинності, за яким всі особи вважаються невинними в скоєнні будь-яких правопорушень, доки їхня вина не буде доведена в суді.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув”язненими були затверджені 30 серпня 1955 року та схвалені Економічною та Соціальною Радами на 994 пленарному засіданні 31 травня 1957 року. Цей міжнародно-правовий документ не має на меті детальне окреслення зразкової системи пенітенциарних закладів, а існує лише для того, щоб на підставі загальновизнаних досягнень сучасної думки та з урахуванням загальних елементів найбільш задовільних в теперішній час систем викласти те, що звичайно вважається правильним з принципової та практичної точки зору в сфері поводження з ув”язненими та управління закладами. Беручи до уваги різноманітність юридичних, соціальних, економічних та географічних умов, ясно, що не всі ці правила можна застосовувати всюди та одночасно. Вони повинні, одначе, кликати до життя постійне стремління до перемоги над практичними складностями, що знаходяться на шляху до їхнього здійснення, оскільки загалом вони відображують ті мінімальні умови, які ООН вважає можливими до існування.

Частина 1 Правил стосується загального управління закладами та може застосовуватися до всіх категорій ув”язнених, незалежно від того, знаходяться останні в ув”язненні у кримінальній чи цивільній справі чи знаходяться вони тільки під слідством або ж засуджені. Включаючи ув”язнених, є предметом “засобів безпеки” або виправних засобів, що призначені суддею.

В частині 2 викладаються правила, що застосовуються до особливих категорій, про яких говориться в кожному розділі.

В першій частині, де розглядаються загальновизнані правила, підкреслюється основний принцип, суть якого полягає в тому, що дані правила повинні застосовуватися з беспристрасністю. Дискримінація за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших думок, національного або соціального походження, майнового положеня, сімейного походження або соціального положення неприпустима. З іншого боку, вказують Правила, треба поважати релігіозні переконання та моральні установки ув”язнених, що належать до тих або інших груп населення. В першій частині описується правильне ведення реєстру з даними про всіх ув”язнених, принципи розбивки ув”язнених за категоріями для перебування їх в різних частинах установи з урахуванням їх статі, віку, судимості, юридичних причин Їхнього ув”язнення та предписаного поводження з ними. В Мінімальних стандартних правилах визначається порядок надання ув”язненим приміщень та загальні риси цих приміщень, принципи виконання ув”язненими правил особистої гігієни, надання їм одежі та спальних комплектів. Регулюється також режим надання ув”язненим їжі та напоїв, можливості зайняття фізичними вправами та спортом, доступу до бібліотеки, обов”язкового медичного обслуговування. Всі ув”язнені мають право при існування в установі достатньої кількості осіб, що сповідують одну релігію, на призначення в цій установі кваліфікованого служителя даного культу та дозволення йому відправляти відповідні обряди. Контакти з зовнішнім світом, переміщення в”язнів та персонал установ – всі ці питання регулюються Мінімальними стандартними правилами поводження з ув”язненими. Цими Правилами визначається система забезпечення дисципліни в місцях тримання ув”язнених та покарань, які можуть бути до них застосовані, передбачається можливість застосування в окремих випадках до ув”язнених засобів присмирення (наручники, кандали, присмирюючі сорочки та т.ін.).

Друга частина визначає правила, що застосовуються до окремих категорій в”язнів. Розділ А присвячений засудженим в”язням, В – душевнохворим в”язням, С – особам, що знаходяться під арештом або в очікуванні суду, Д – в”язням по цивільним справам, Е – особам, арештованим або поміщеним в тюрму без пред”явлення обвинувачення. Практично всі норми, згадані в цьому міжнародно-правовому документі знайшли своє відображення в Виправно-трудовому кодексі України.

Кримінально-виконавче законодавство України та його відповідність міжнародним нормам.

Захист прав в”язнів є основою демократичної карної політики. Однією з ланок правової реформи, що проводиться у нашій державі, є розробка законодавства, що регулює виконання кримінального покарання. Ще в 1989 році СРСР підписав “Венскіє соглашенія”, на підставі яких були прийняті зобов”язання привести своє законодавство у відповідність з міжнародними актами про захист прав людини, в тому числі і в сфері боротьби зі злочинністю, у відповідності з якими держави-учасники повинні “забезпечувати, щоб з усіма особами, що утримуються під вартою, поводилися гуманно та з повагою до їх особистості”. Кримінально-виконавче законодавство України знаходиться, на превеликий жаль, ще на досі низькому рівні, але останнім часом проводиться плодовита робота над тим, щоб ситуація ця змінилася.

Діючий Виправно-трудовий кодекс України був прийнятий 23 грудня 1970 року, введення його в дію відбулося майже через півроку 1 червня 1971 року. Офіційний текст за часи СРСР останнім разом був виданий в 1987 році, і, не дивлячись на численні зміни та доповнення, які до кодексу вносилися, більше не видавався. Вже за часи незалежної України розпочалася робота по обновленню кримінально-виконавчого законодавства, яке, до того ж, іменувалося ще “виправно-трудовим”. Окрім згаданого кодексу, проблемні питання кримінально-виконавчого права регулюють й інші нормативно-правові акти ( Закон України “Про адміністративний надзор”, Закон України “Про застосування амністії в Україні”, Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України, Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ та т. ін.), але ми зупинимося на втіленні міжнародно-правових норм саме в цьому акті.

Ст. 1 ВТК вказує на основні завдання кримінально-виконавчого законодавства – “забезпечення виконання кримінального покарання з тим, щоб воно не тільки було карою за вчинений злочин, але й виправляло та перевиховувало засуджених в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, перешкоджало здійсненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також сприяло викорененню злочинності”. Розділ 2 передбачає загальні положення виконання покарань у вигляді позбавлення волі та виправних робіт без позбавлення волі. Розділ 3 – порядок та умови виконання покарання саме у вигляді позбавлення волі. І ось тут вперше зустрічаємо норму, яка повністю відповідає Мінімальним стандартним правилам, - ст. 21 передбачає окреме утримання в”язнів у виправно-трудових установах, тобто розбивка в”язнів за категоріями: жінки - чоловіки, неповнолітні – дорослі. Ст. 20, до речі, передбачає заведення на кожного засудженого особистої справи, сукупність яких можна було б вважати реєстром, в якому існують дані на всіх в”язнів (дані про особу, причини ув”язнення та власті, що прийняли рішення про ув”язнення, день та час його прибуття та виходу з установи).

Глава 5 “Режим в місцях позбавлення волі” також має в собі норми, передбачені міжнародним законодавством, зокрема, носіння засудженими однакової одежі, заборона тримання при собі певних речей, виїмка їх та зберігання до виходу на волю. Ст. 36 встановлює порядок внутрішнього розпорядку у виправно-трудовиїх установах, який повинен передбачати час для прийняття їжі, для роботи, навчання, безперервного сну засуджених, проведення з ними виховних та інших заходів, а також 1-2 годин вільного часу, який використовується засудженими самостійно.

Ст. 39 дозволяє засудженим контакти з зовнішнім світом, тобто можливість спілкуватися через регулярні проміжки часу і під надзором з їхніми родинами або друзями, що користуються незаплямованою репутацією, як в порядку листування, так і в ході відвідувань. Засудженим надаються побачення: короткочасні тривалістю до 4 годин та тривалі – до 3 діб (тільки з близькими родичами). Один раз на три місяці при існуванні технічної можливості надається право на одну оплатну телевонну розмову тривалістю 15 хвилин під контролем адміністрації.

Побачення засуджених з адвокатом, як одне з основних прав, передбачених міжнародними конвенціями, окреслене в ст. 40 ВТК. Ці побачення не зараховуються в загальну кількість, їхня кількість та тривалість не обмежуються.

Ст. 41-44 передбачають можливість засуджених листуватися без обмеження кількості листів (в тюрмах – отримують без обмеження, відправляють – 1 або 2 на місяць), отримувати посилки(передачі) – в залежності від режиму установи від 5 до 7 штук на рік в виправно-трудових колоніях та 9-10 у виховно-трудових, бандеролі – не більше 2 на рік, та отримувати і відправляти грошові переводи родичам, а з дозволу адміністрації і іншим особам.

Засуджені, як передбачено в усіх міжнародно-правових документах, мають право звертатися з пропозиціями, заявами та скаргами в державні органи, громадські організації та до посадових осіб. Якщо вони адресовані прокурору, то просмотру не підлягають і не пізніше, ніж в добовий термін відправляються за належністю. Про результати розгляду пропозицій, заяв та скарг повідомляється засудженим під розписку.

Глава 6 розглядає питання роботи осіб, позбавлених волі, зокрема, умови праці, пенсійне забезпечення осіб, оплату праці та утримки із заробітку.

Глава 7 – заходи виховної роботи з особами, позбавленими волі, її форми (індивідуальна робота, що проводиться на основі вивчення особистості кожного засудженого з урахуванням вчиненого ним злочину, віку, освіти, професії та інших обставин; агітаційна, пропагандистська та культурно-масова робота; правове виховання) та види самодіяльних організацій засуджених та порядок їх діяльності.

Право на загальне та професійне навчання осіб, позбавлених волі, та питання їхнього вільного часу регулюється главою 8 ВТК.

Глава 9 ВТК передбачає міри заохочення та стягнення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі (ст.65-71). Згідно з Мінімальними стандартними правилами, покарання можуть бути накладені лише у відповідності з законом або розпорядженням, до того ж жоден засуджений не може підлягати повторному покаранню за тей самий проступок. Жодна засуджена особа не може бути піддана покаранню до інформування про проступок, який йому ставиться в вину, та надання можливості висловитися в своє виправдання. Компетентна влада повинна детально розглядати кожну таку справу. Тілесні покарання, ув”язнення в темній камері та інші жорстокі, нелюдські та принижуючі гідність види покарання не можуть бути застосовані до засуджених осіб, вчинивших якийсь проступок.

Матеріально-побутове та, що важливіше, медично-санітарне обслуговування осіб, позбавлених волі, передбачається главою 11 ВТК. Згідно з міжнародним законодавством засудженим забезпечуються необхідні житлово-побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Норма житлової площі не може бути меншою за 2-2,5 кв. метри на одну особу. Приміщення повинні бути сконструйовані таким чином, щоб забезпечувати доступ свіжого повітря, незалежно від того, існує чи ні штучна система вентиляції; штучне освітлення має бути достатнім для того, щоб ув”язнені мали можливість читати та працювати без небезпеки для зору та т.ін. Засудженим надаються індивідуальне спальне місце та постільні приналежності, вони забезпечуються одежою та взуттям по сезону та з урахуванням кліматичних умов. Всі установи повинні мати в своєму розпорядженні хоча б одного кваліфікованого медичного працівника, що, до того ж, повинен мати спеціальні знання в сфері психіатрії. Медичне обслуговування повинно бути організованим в тісному зв”язку з місцевими та державними органами здравоохорони. Хворих в”язнів, що потребують послуг спеціалістів, треба переводити в спеціальні медичні установи. Жіночі заклади повинні мати в розпорядженні спеціальні приміщення для догляду за вагітними жінками та роженицями. Там, де засудженим матерям дозволяється залишати дітей при собі, треба передбачати створення ясел з кваліфікованим первоналом, куди дітей поміщають, коли вони не користуються заботою матері.