Простір і час — форми руху матерії, Детальна інформація
Простір і час — форми руху матерії
ПРОСТІР І ЧАС — ФОРМИ РУХУ МАТЕРІЇ
ГУМАНІСТИЧНИЙ ВИМІР ПРОСТОРУ І ЧАСУ
В історії культури людства категорії часу та простору завжди функціонували як умови пізнання світу, його власного існування, «інструменти» культурно-практичного опанування дійсності. «...Основні форми всякого буття є простір і час,— зазначав Ф. Енгельс.— Буття поза часом є таке саме величезне безглуздя, як буття поза простором». Простір і час, що «пронизують» будь-яке явище, є «фрагментом» об'єктивного світу, відіграють важливу роль у відокремленні кожної речі від іншої, конкретизації універсальних зв'язків кожної речі або явища з усім світом. «Ліквідація» простору або часу була б знищенням самого руху, а разом з цим — і матерії.
Як форми руху матерії простір і час постають загальним «засобом організації» будь-якого об'єкта дійсності: простір — у найзагальнішому плані — це форма сталості, збереження об'єкта, його змісту; час — форма його розвитку, внутрішня міра його буття та самознищення. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальна форма організації всієї різноманітності нескінченного світу. Отже, кожний об'єкт має свій власний час і простір, які створюють його якість, специфіку.
Чим складніший той чи інший об'єкт, тим складнішими є і його форми — простір і час. Вони не тільки мають свої специфічні властивості, але й «зберігають» (разом з формами руху матерії) час і простір цих останніх. Тому при вивченні складних об'єктів треба розглядати саме їхні власні простір і час. Будь-яке спрощення стає тут основою редукціопізму, поверховості, зведення складного до простого. Так, людський організм вчені XVII—XVIII ст. розглядали в термінах механіки як специфічну «машину», не розуміючи властивостей та специфіки біологічних часу та простору.
У наш час командно-адміністративна система складний плюралістичний процес розвитку суспільства поверхово зводила до процентів виконання планів, інших валових показників виробництва тощо. При цьому повністю ігнорувалося те, що свій власний історичний час мають соціальні спільності — нації, класи, суб'єкти власності, населення різних регіонів нашої країни. Перебудова виявила, що об'єктивною основою буття країни є реальний плюралізм інтересів, які розгортаються через свої внутрішні форми — простір і час, у залежності від історичного розвитку їх власних носіїв — суб'єктів суспільної, державної, кооперативної або приватної власності.
Пізнання особливостей простору і часу—це історичний процес, який виростає на основі практичної діяльності людей, їхнього досвіду. Зміна різних суспільств, суспільно-економічних формацій була основою історичної зміни уявлень про час та простір. У найбільш загальній формі ці уявлення розкриті в історії культури та філософії, де вони осмислені в конкретних типах світогляду. Так, уявлення про час і простір в античній філософії було зовсім іншим, ніж, наприклад, у філософії Нового часу. Саме на основі філософського осмислення цих категорій у природничих науках, починаючи з XVII ст., простір і час вивчаються вже «конкретно», на основі методів цих наук.
Слід зауважити, що людство, вивчаючи простір і час природних процесів, завжди (не тільки у філософії, але й у природознавстві) відтворювало себе, свою епоху. Тому навіть календарний час — це продукт історичного розвитку суспільства, яке завжди бачить зовнішній світ через «призму» власного свого розвитку. «Первинним» у пізнанні часу та простору, як і руху матерії, постає якість того суспільства (епохи, формації), в межах якого йде процес цього пізнання. Тому й об'єктивність цих категорій треба розуміти не як «абсолютну», а як об'єктивність конкретно-історичного відношення до світу того чи іншого суспільства, епохи, в якому (відношенні) для людини виникають ті або інші риси, закони, образ об'єктивного світу. Будь-яке відношення людини до світу, саме існування суспільства, пізнання тощо завжди мають історичний характер. Саме розвиток суспільства й зумовлює те, що уявлення людей про час і простір розвиваються від міфологічних та релігійних образів до науково обгрунтованих, реалістичних.
Які ж зміни уявлень про час і простір були зафіксовані в історії філософії? Якщо випустити період міфології (котра ще не є філософським світоглядом), де час тлумачиться як ні з чим не зв'язаний ні в минулому, ні в майбутньому, ні з чого не випливає та ні в що не виливається, то значні досягнення у знаннях про ці форми буття відкриває нам філософія античного світу. Чотири головні точки зору на час і простір: динамічна і статична, субстанціальна та релятивна одержали розвиток саме тут.
Зазначені концепції були «варіантами» загальної установки античного світогляду, згідно з якою форма предмета розумілась як його сутність, як закон організації світового хаосу в космос, де панує упорядкованість, гармонія.
Саме рабовласницьке виробництво, яке було засноване на переробці речовини природи механістичними засобами. повертало будь-якому явищу, предмету форму як його суспільну цінність, якість. Форма давала зміст, розуміння того, для чого існує даний предмет, які функції він виконує. Тому такі філософи, як Платон і Арістотель, котрі максимально узагальнили весь зміст античної культури, стверджували, що саме «форма» створює матерію, бо з невизначеної субстанції космосу (світу) породжує конкретні речі та якості.
Вплив античного суспільства на уявлення про час і простір був ще в тому, що засіб виробництва нібито «моделював» циклічний характер сільськогосподарського процесу: існує «світовий рік» як повернення того, що є, час не біжить у майбутню нескінченність, а немов замикається в межах циклу. Звідси й переважання форми над змістом постає «просторовим» типом мислення, де час розглядається в термінах простору. Зазначені вище чотири концепції розуміння часу і простору цілком «моделюють» цей підхід. Так, «ди-намічна» модель часу, яка розглядала становлення світу, фіксувала лише максимальну «свободу» в межах циклу, а не розрив з ним. Лише західноєвропейське мислення XVI— XVII ст. стверджує лінійний характер часу, його нескінченність як форми руху, хоча перше відкриття цієї лінійності було зроблене теологами (Августином), які розробили християнську концепцію історії (від гріхопадіння до Страшного
суду).
Таким чином, статичний підхід розуміє час через простір, динамічний—через розвиток дійсності. Субстанціальний підхід намагається виділяти властивості часу та простору через них самих, а релятивний — через взаємодію різних об'єктів. Ці тлумачення створювали різні «моделі космосу», були засобами розв'язання теоретичних труднощів. Так, Геракліт вважав, що світ завжди виникає «мірами», як і зникає, що він є «живим вогнем». Елеати, навпаки, вважали, що космос є чимось нерухомим, кінечною кулею, де простір не дає можливості теоретично мислити час як форму руху.
Своєрідним синтезом став атомізм Левкіппа—Демокрі-та. Простір елеатів був немовби «розщеплений» на атоми та порожнечу. Атоми рухались у цьому просторі, але самі вони існували як «вічні», ніби за межами часу. До цієї концепції повернувся вже у Новий час І. Ньютон, який досліджував у «порожньому» просторі механізм взаємодії тіл. На думку М. Д. Ахундова «атомістичне вчення Левкіппа—Де-мокріта було розвинуте як синтетична доктрина. В ній отримують дальший розвиток раціональні тенденції піфагореїзму, математичний атомізм, доктрина порожнього простору, множинність Анаксагора, динамізм Геракліта, але все це при врахуванні критичних аргументів елеатів» 2.
Більш глибокої розробки проблема простору й часу набула в Платона й Арістотеля, які розглядали ці категорії в контексті співвідношення загального та одиничного, статусу існування «ідей» тощо. Насамперед переосмислюється зміст і структура простору. Так, у Платона простір — це декілька «шарів» буття різної досконалості. Верхній шар — сфера нерухомих зірок. Тут панує вічність. Під ним — сфера руху планет, де й існує час. Ще нижче (в земних умовах) час стає ілюзією, бо зникають і розпадаються окремі речі. Час, згідно з Платоном, не існував до створення світу богом і є «рухомим образом вічності», її зразком. Це немовби засіб приєднання до вічності, яка і виступає головною формою Існування «ідей»—джерела пізнання.
Найбільш глибоке вчення античності про час і простір залишив Арістотель. Його концепція мала великий вплив на середньовічну філософію, а в діалектичному аналізі часу навіть перевершувала філософію XVII—XVIII ст. Відмовляючись від платонівської концепції «ідей», АрІстотель розробляє субстанційну концепцію простору. Він знаходить у просторі «природні місця», куди з необхідністю рухаються речі. Кожне таке просторове «місце» стає причиною знаходження там певних речей і тому «гарантує» порядок у світі — порядок ієрархії. «Місце» — суттєве, річ, яке має його «заповнити»,— випадкова.
«Те, що місце є щось,— писав АрІстотель,— це ясно із взаємної перестановки речей: де зараз є вода, там після її виходу з посудини знову знаходиться повітря, а іноді це ж саме місце займає інше тіло; само ж воно здається чужим для всього, що укорінюється в ньому та змінюється»3. Тому й тіла рухаються в напрямку своїх «природних місць»:
це — «мета» їхнього руху. «Переміщення простих фізичних тіл, наприклад, вогню, землі та подібних до них показує, на думку Арістотеля, що місце є не тільки щось, але й має якусь силу. Адже кожне з них, якщо не заважати, мчить до свого власного місця, одне вгору, інше вниз, а верх. низ та інші з шести вимірів є частинами й видами місця»4.
Арістотелівська концепція «місця» багато віків гальмувала дослідницьку думку, перешкоджала баченню єдності земної та небесної сфер, вивченню загальних властивостей руху. Лише в Новий час Ксплеру, Галілею та іншим вченим удалося довести єдність цих двох сфер, однорідність їхнього простору, що забезпечило створення теоретичної механіки, дослідження інерціальності руху тощо.
Глибоко досліджує АрІстотель природу часу. Він ставить питання про докази існування часу й відтворює тут діалектичний підхід: минулого вже немає, майбутнього ще не існує, а теперішнє — момент єдності буття й небуття. Він писав: «...важко побачити, чи є «тепер», яке очевидно розділяє минуле з майбутнім, завжди єдиним і тотожним, чи (стає) щоразу іншим. Якщо воно завжди інше й у часі жодна частина разом з іншою не існує... то «тепер» разом з одним не буде (існувати), а попереднє завжди повинно знищитися» 5. Мить «тепер» — не тільки точка розриву, але й зв'язку. Час двоїстий, тому що він складається як з розривів між моментами «тепер», так і зі зв'язку між ними.
Зазначений діалектичний підхід привів Арістотеля до необхідності дослідження зв'язку часу й руху. Мислитель показував, що час, хоч і не тотожний рухові (він плине рівномірно, а швидкість руху змінюється), все ж невід'ємний від руху. АрІстотель визначає час як «число руху у відношенні до минулого та майбутнього»; як «міру руху й спокою».
У цілому уявлення про час і простір, вироблені Плато-ном і Арістотелем, були сприйняті середньовіччям і лягли в основу християнських богословських догм. Проте тоді була відкрита й суб'єктивна природа часу й простору. Як зауважує М. А. Барг, «оскільки в християнстві... проблема людини вирішується за допомогою ідеї бога-творця і основи Всесвіту, остільки людська драма перетворювалась у драму космічних сил добра та зла, віри та невір'я,— драму, яка розгорталась у просторі та часі. Але тим самим реальна цінність і значення подій визначаються в християнстві не шляхом їх включення в ритм Всесвіту, як це відбувалося в античній думці... а шляхом розгляду всього історичного світу під кутом зору лише однієї лінії: ,,людина та її творець" »6.
Учення християнства про те, що кожна людина робить свій вибір сама (по відношенню до бога), відбивало нове розуміння часу—як часу історичного. Це зв'язувало час із внутрішнім світом людини. Одним із перших зазначений історичний крок зробив Аврелій Августин (354—430 рр.), єпископ з м. Гіппона (Північна Африка).
Августин вважав, що бог разом із світом створив і час. Але бог продовжує творити світ разом із часом, і людина, перебуваючи в цьому процесі, «залучається» до сприймання часу, який стає її власним досвідом, як переживання тривалості. Саме людська душа зв'язує вічність і час. Минуле фіксується через пам'ять, майбутнє—як сподівання, передбачення; теперішнє — як споглядання. «Зараз ясно стає для мене,— писав Августин,— що ні майбутнього, ні минулого не існує і що неточно висловлюються про часи, коли кажуть: минуле, теперішнє, майбутнє; а було б точніше... висловлюватись так: теперішнє минулого, теперішнє майбутнього. Лише в нашій душі є відповідні цьому три форми сприймання, а не в іншому місці. Так, для теперішнього минулих предметів ми маємо пам'ять або спогад; для теперішнього теперішніх маємо погляд, споглядання, а для теперішнього майбутніх речей ми маємо сподівання, надію» 7.
Зазначене розуміння часу стало історичним, суб'єктивним за змістом. Воно вводило людину в таке відношення до світу, коли вона сама вже була здатна відповідати за своє буття в часі, вибирати в житті гріховність або чесні, моральні вчинки. Суб'єктивний час—основа для надії та віри.
Епоха Відродження й перехід до Нового часу (XV—• XVII ст.) позначилися поступовим відходом від схоластичного світосприймання, посиленням ролі експерименту, виникненням перших «моделей» механічної картини світу. Християнське трактування часу й Всесвіту замінюється поворотом до вивчення природи, прагненням до точного знання. Об'єктивною основою цих змін були знов-таки суспільні процеси, які відкривають для людини й природу як об'єктивний процес.
Реальність економічного процесу, механізованого матеріального виробництва стає реальністю природничих наук, перш за все механіки, фізики, астрономії. Зазначені науки стали формами «моделювання» процесу пізнання крізь призму діяльності, яка відкинула суб'єктивні нашарування, авторитети минулого. «Світ» як об'єкт пізнання античної та середньовічної науки «розпався» на фізичну, механічну та інші види реальності — предмети відповідних наук. Власне в цих фрагментах реальності, відповідних понятійних системах і складаються риси простору часу — як форм відповідних форм руху. Проте найбільш глибокий розвиток теорія простору й часу механічного руху набуває в концепції Ньютона.
Сформульовані Ньютоном властивості простору і часу становлять основу принципів класичної механіки, яку він створив. Час і простір виявляються «порожніми» формами, котрі не заважають дослідженню взаємодії окремих тіл. Ньютон розрізняв абсолютний та відносний час і простір. Абсолютний, істинний математичний час, згідно з Ньютоном, без віднесення до будь-чого зовнішнього, плине рівномірно й інакше називається тривалістю. Абсолютний простір залишається завжди однаковим і нерухомим.
Наведене трактування часу й простору остаточно зруйнувало арістотелівську концепцію «природних місць». Час у концепції Ньютона з'являється «координатою» в обчисленні нескінченно малих: час—це безперервна, одноманітно зростаюча функція від нескінченності минулого до нескінченності майбутнього. У межах абсолютного часу всі годинники у Всесвіті повинні йти синхронно.
ГУМАНІСТИЧНИЙ ВИМІР ПРОСТОРУ І ЧАСУ
В історії культури людства категорії часу та простору завжди функціонували як умови пізнання світу, його власного існування, «інструменти» культурно-практичного опанування дійсності. «...Основні форми всякого буття є простір і час,— зазначав Ф. Енгельс.— Буття поза часом є таке саме величезне безглуздя, як буття поза простором». Простір і час, що «пронизують» будь-яке явище, є «фрагментом» об'єктивного світу, відіграють важливу роль у відокремленні кожної речі від іншої, конкретизації універсальних зв'язків кожної речі або явища з усім світом. «Ліквідація» простору або часу була б знищенням самого руху, а разом з цим — і матерії.
Як форми руху матерії простір і час постають загальним «засобом організації» будь-якого об'єкта дійсності: простір — у найзагальнішому плані — це форма сталості, збереження об'єкта, його змісту; час — форма його розвитку, внутрішня міра його буття та самознищення. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальна форма організації всієї різноманітності нескінченного світу. Отже, кожний об'єкт має свій власний час і простір, які створюють його якість, специфіку.
Чим складніший той чи інший об'єкт, тим складнішими є і його форми — простір і час. Вони не тільки мають свої специфічні властивості, але й «зберігають» (разом з формами руху матерії) час і простір цих останніх. Тому при вивченні складних об'єктів треба розглядати саме їхні власні простір і час. Будь-яке спрощення стає тут основою редукціопізму, поверховості, зведення складного до простого. Так, людський організм вчені XVII—XVIII ст. розглядали в термінах механіки як специфічну «машину», не розуміючи властивостей та специфіки біологічних часу та простору.
У наш час командно-адміністративна система складний плюралістичний процес розвитку суспільства поверхово зводила до процентів виконання планів, інших валових показників виробництва тощо. При цьому повністю ігнорувалося те, що свій власний історичний час мають соціальні спільності — нації, класи, суб'єкти власності, населення різних регіонів нашої країни. Перебудова виявила, що об'єктивною основою буття країни є реальний плюралізм інтересів, які розгортаються через свої внутрішні форми — простір і час, у залежності від історичного розвитку їх власних носіїв — суб'єктів суспільної, державної, кооперативної або приватної власності.
Пізнання особливостей простору і часу—це історичний процес, який виростає на основі практичної діяльності людей, їхнього досвіду. Зміна різних суспільств, суспільно-економічних формацій була основою історичної зміни уявлень про час та простір. У найбільш загальній формі ці уявлення розкриті в історії культури та філософії, де вони осмислені в конкретних типах світогляду. Так, уявлення про час і простір в античній філософії було зовсім іншим, ніж, наприклад, у філософії Нового часу. Саме на основі філософського осмислення цих категорій у природничих науках, починаючи з XVII ст., простір і час вивчаються вже «конкретно», на основі методів цих наук.
Слід зауважити, що людство, вивчаючи простір і час природних процесів, завжди (не тільки у філософії, але й у природознавстві) відтворювало себе, свою епоху. Тому навіть календарний час — це продукт історичного розвитку суспільства, яке завжди бачить зовнішній світ через «призму» власного свого розвитку. «Первинним» у пізнанні часу та простору, як і руху матерії, постає якість того суспільства (епохи, формації), в межах якого йде процес цього пізнання. Тому й об'єктивність цих категорій треба розуміти не як «абсолютну», а як об'єктивність конкретно-історичного відношення до світу того чи іншого суспільства, епохи, в якому (відношенні) для людини виникають ті або інші риси, закони, образ об'єктивного світу. Будь-яке відношення людини до світу, саме існування суспільства, пізнання тощо завжди мають історичний характер. Саме розвиток суспільства й зумовлює те, що уявлення людей про час і простір розвиваються від міфологічних та релігійних образів до науково обгрунтованих, реалістичних.
Які ж зміни уявлень про час і простір були зафіксовані в історії філософії? Якщо випустити період міфології (котра ще не є філософським світоглядом), де час тлумачиться як ні з чим не зв'язаний ні в минулому, ні в майбутньому, ні з чого не випливає та ні в що не виливається, то значні досягнення у знаннях про ці форми буття відкриває нам філософія античного світу. Чотири головні точки зору на час і простір: динамічна і статична, субстанціальна та релятивна одержали розвиток саме тут.
Зазначені концепції були «варіантами» загальної установки античного світогляду, згідно з якою форма предмета розумілась як його сутність, як закон організації світового хаосу в космос, де панує упорядкованість, гармонія.
Саме рабовласницьке виробництво, яке було засноване на переробці речовини природи механістичними засобами. повертало будь-якому явищу, предмету форму як його суспільну цінність, якість. Форма давала зміст, розуміння того, для чого існує даний предмет, які функції він виконує. Тому такі філософи, як Платон і Арістотель, котрі максимально узагальнили весь зміст античної культури, стверджували, що саме «форма» створює матерію, бо з невизначеної субстанції космосу (світу) породжує конкретні речі та якості.
Вплив античного суспільства на уявлення про час і простір був ще в тому, що засіб виробництва нібито «моделював» циклічний характер сільськогосподарського процесу: існує «світовий рік» як повернення того, що є, час не біжить у майбутню нескінченність, а немов замикається в межах циклу. Звідси й переважання форми над змістом постає «просторовим» типом мислення, де час розглядається в термінах простору. Зазначені вище чотири концепції розуміння часу і простору цілком «моделюють» цей підхід. Так, «ди-намічна» модель часу, яка розглядала становлення світу, фіксувала лише максимальну «свободу» в межах циклу, а не розрив з ним. Лише західноєвропейське мислення XVI— XVII ст. стверджує лінійний характер часу, його нескінченність як форми руху, хоча перше відкриття цієї лінійності було зроблене теологами (Августином), які розробили християнську концепцію історії (від гріхопадіння до Страшного
суду).
Таким чином, статичний підхід розуміє час через простір, динамічний—через розвиток дійсності. Субстанціальний підхід намагається виділяти властивості часу та простору через них самих, а релятивний — через взаємодію різних об'єктів. Ці тлумачення створювали різні «моделі космосу», були засобами розв'язання теоретичних труднощів. Так, Геракліт вважав, що світ завжди виникає «мірами», як і зникає, що він є «живим вогнем». Елеати, навпаки, вважали, що космос є чимось нерухомим, кінечною кулею, де простір не дає можливості теоретично мислити час як форму руху.
Своєрідним синтезом став атомізм Левкіппа—Демокрі-та. Простір елеатів був немовби «розщеплений» на атоми та порожнечу. Атоми рухались у цьому просторі, але самі вони існували як «вічні», ніби за межами часу. До цієї концепції повернувся вже у Новий час І. Ньютон, який досліджував у «порожньому» просторі механізм взаємодії тіл. На думку М. Д. Ахундова «атомістичне вчення Левкіппа—Де-мокріта було розвинуте як синтетична доктрина. В ній отримують дальший розвиток раціональні тенденції піфагореїзму, математичний атомізм, доктрина порожнього простору, множинність Анаксагора, динамізм Геракліта, але все це при врахуванні критичних аргументів елеатів» 2.
Більш глибокої розробки проблема простору й часу набула в Платона й Арістотеля, які розглядали ці категорії в контексті співвідношення загального та одиничного, статусу існування «ідей» тощо. Насамперед переосмислюється зміст і структура простору. Так, у Платона простір — це декілька «шарів» буття різної досконалості. Верхній шар — сфера нерухомих зірок. Тут панує вічність. Під ним — сфера руху планет, де й існує час. Ще нижче (в земних умовах) час стає ілюзією, бо зникають і розпадаються окремі речі. Час, згідно з Платоном, не існував до створення світу богом і є «рухомим образом вічності», її зразком. Це немовби засіб приєднання до вічності, яка і виступає головною формою Існування «ідей»—джерела пізнання.
Найбільш глибоке вчення античності про час і простір залишив Арістотель. Його концепція мала великий вплив на середньовічну філософію, а в діалектичному аналізі часу навіть перевершувала філософію XVII—XVIII ст. Відмовляючись від платонівської концепції «ідей», АрІстотель розробляє субстанційну концепцію простору. Він знаходить у просторі «природні місця», куди з необхідністю рухаються речі. Кожне таке просторове «місце» стає причиною знаходження там певних речей і тому «гарантує» порядок у світі — порядок ієрархії. «Місце» — суттєве, річ, яке має його «заповнити»,— випадкова.
«Те, що місце є щось,— писав АрІстотель,— це ясно із взаємної перестановки речей: де зараз є вода, там після її виходу з посудини знову знаходиться повітря, а іноді це ж саме місце займає інше тіло; само ж воно здається чужим для всього, що укорінюється в ньому та змінюється»3. Тому й тіла рухаються в напрямку своїх «природних місць»:
це — «мета» їхнього руху. «Переміщення простих фізичних тіл, наприклад, вогню, землі та подібних до них показує, на думку Арістотеля, що місце є не тільки щось, але й має якусь силу. Адже кожне з них, якщо не заважати, мчить до свого власного місця, одне вгору, інше вниз, а верх. низ та інші з шести вимірів є частинами й видами місця»4.
Арістотелівська концепція «місця» багато віків гальмувала дослідницьку думку, перешкоджала баченню єдності земної та небесної сфер, вивченню загальних властивостей руху. Лише в Новий час Ксплеру, Галілею та іншим вченим удалося довести єдність цих двох сфер, однорідність їхнього простору, що забезпечило створення теоретичної механіки, дослідження інерціальності руху тощо.
Глибоко досліджує АрІстотель природу часу. Він ставить питання про докази існування часу й відтворює тут діалектичний підхід: минулого вже немає, майбутнього ще не існує, а теперішнє — момент єдності буття й небуття. Він писав: «...важко побачити, чи є «тепер», яке очевидно розділяє минуле з майбутнім, завжди єдиним і тотожним, чи (стає) щоразу іншим. Якщо воно завжди інше й у часі жодна частина разом з іншою не існує... то «тепер» разом з одним не буде (існувати), а попереднє завжди повинно знищитися» 5. Мить «тепер» — не тільки точка розриву, але й зв'язку. Час двоїстий, тому що він складається як з розривів між моментами «тепер», так і зі зв'язку між ними.
Зазначений діалектичний підхід привів Арістотеля до необхідності дослідження зв'язку часу й руху. Мислитель показував, що час, хоч і не тотожний рухові (він плине рівномірно, а швидкість руху змінюється), все ж невід'ємний від руху. АрІстотель визначає час як «число руху у відношенні до минулого та майбутнього»; як «міру руху й спокою».
У цілому уявлення про час і простір, вироблені Плато-ном і Арістотелем, були сприйняті середньовіччям і лягли в основу християнських богословських догм. Проте тоді була відкрита й суб'єктивна природа часу й простору. Як зауважує М. А. Барг, «оскільки в християнстві... проблема людини вирішується за допомогою ідеї бога-творця і основи Всесвіту, остільки людська драма перетворювалась у драму космічних сил добра та зла, віри та невір'я,— драму, яка розгорталась у просторі та часі. Але тим самим реальна цінність і значення подій визначаються в християнстві не шляхом їх включення в ритм Всесвіту, як це відбувалося в античній думці... а шляхом розгляду всього історичного світу під кутом зору лише однієї лінії: ,,людина та її творець" »6.
Учення християнства про те, що кожна людина робить свій вибір сама (по відношенню до бога), відбивало нове розуміння часу—як часу історичного. Це зв'язувало час із внутрішнім світом людини. Одним із перших зазначений історичний крок зробив Аврелій Августин (354—430 рр.), єпископ з м. Гіппона (Північна Африка).
Августин вважав, що бог разом із світом створив і час. Але бог продовжує творити світ разом із часом, і людина, перебуваючи в цьому процесі, «залучається» до сприймання часу, який стає її власним досвідом, як переживання тривалості. Саме людська душа зв'язує вічність і час. Минуле фіксується через пам'ять, майбутнє—як сподівання, передбачення; теперішнє — як споглядання. «Зараз ясно стає для мене,— писав Августин,— що ні майбутнього, ні минулого не існує і що неточно висловлюються про часи, коли кажуть: минуле, теперішнє, майбутнє; а було б точніше... висловлюватись так: теперішнє минулого, теперішнє майбутнього. Лише в нашій душі є відповідні цьому три форми сприймання, а не в іншому місці. Так, для теперішнього минулих предметів ми маємо пам'ять або спогад; для теперішнього теперішніх маємо погляд, споглядання, а для теперішнього майбутніх речей ми маємо сподівання, надію» 7.
Зазначене розуміння часу стало історичним, суб'єктивним за змістом. Воно вводило людину в таке відношення до світу, коли вона сама вже була здатна відповідати за своє буття в часі, вибирати в житті гріховність або чесні, моральні вчинки. Суб'єктивний час—основа для надії та віри.
Епоха Відродження й перехід до Нового часу (XV—• XVII ст.) позначилися поступовим відходом від схоластичного світосприймання, посиленням ролі експерименту, виникненням перших «моделей» механічної картини світу. Християнське трактування часу й Всесвіту замінюється поворотом до вивчення природи, прагненням до точного знання. Об'єктивною основою цих змін були знов-таки суспільні процеси, які відкривають для людини й природу як об'єктивний процес.
Реальність економічного процесу, механізованого матеріального виробництва стає реальністю природничих наук, перш за все механіки, фізики, астрономії. Зазначені науки стали формами «моделювання» процесу пізнання крізь призму діяльності, яка відкинула суб'єктивні нашарування, авторитети минулого. «Світ» як об'єкт пізнання античної та середньовічної науки «розпався» на фізичну, механічну та інші види реальності — предмети відповідних наук. Власне в цих фрагментах реальності, відповідних понятійних системах і складаються риси простору часу — як форм відповідних форм руху. Проте найбільш глибокий розвиток теорія простору й часу механічного руху набуває в концепції Ньютона.
Сформульовані Ньютоном властивості простору і часу становлять основу принципів класичної механіки, яку він створив. Час і простір виявляються «порожніми» формами, котрі не заважають дослідженню взаємодії окремих тіл. Ньютон розрізняв абсолютний та відносний час і простір. Абсолютний, істинний математичний час, згідно з Ньютоном, без віднесення до будь-чого зовнішнього, плине рівномірно й інакше називається тривалістю. Абсолютний простір залишається завжди однаковим і нерухомим.
Наведене трактування часу й простору остаточно зруйнувало арістотелівську концепцію «природних місць». Час у концепції Ньютона з'являється «координатою» в обчисленні нескінченно малих: час—це безперервна, одноманітно зростаюча функція від нескінченності минулого до нескінченності майбутнього. У межах абсолютного часу всі годинники у Всесвіті повинні йти синхронно.
The online video editor trusted by teams to make professional video in
minutes
© Referats, Inc · All rights reserved 2021