Чернівецький університет, Детальна інформація

Студентам Чернівецького Університету можна лише позаздрити: адже їхня Альма-матер – це не просто престижний ВУЗ, що готує кадри по різним спеціальностям, а й чудова в архітектурному плані будівля.

Хто б не побував в Чернівцях, його обов‘язково приведуть на Коцюбинського, 2 – адже без цього шедевру архітектури уявити місто неможливо. «Суворість фортечно-зубчастих стін у дивовижному поєднанні з вишуканою легкістю та ажурністю кованих ґрат, веселкове сяяння черепиці, вигравання сонця на стрімких куполах сприймаються із непідробною захопленістю.» - так описує резиденцію путівник по місту.

В часи австрійського правління чернівецьким єпископом з 1835 р. був українець Євген Гакман. Більшість населення Буковини – це православні, тому єпископат входив в склад так званої Сербської Православної церкви в Австрії. Та Гакману дивом вдалося добитися створення в 1873 р. на правах митрополії незалежної Буковинської православної церкви та стати її першим митрополитом. Та пробув він в цьому сані недовго – помер в тому ж році.

Проте організоване ним ще в 1864 році , ще під час його перебування на посаді єпископа, будівництво єпископської, а згодом і митрополичої резиденції було вже більш як наполовину завершено. Масштаб робіт, якими керував чеський архітектор Йозеф Главка, що свого часу виграв конкурс на кращий проект резиденції, був грандіозним. Опоряджувальні та оздоблювальні роботи виконували віденські художники К. Йобст, І. Кляйн, чеський – К. Свобода, буковинські – Е. Бучевський і Є. Максимович. Художнє різьблення по каменю і ліплення здійснювалось під керівництвом віденського скульптора К. Гофмана. Широко застосовувались місцевий камінь та кераміка: в Європі подібної практики ще не було! Тому довелося створити ряд спеціальних кар‘єрів, цегляний та керамічний заводи та навіть спеціальну школу майстрів різних будівельних спеціальностей. В результаті в 1882 р. було створено дивовижний, єдиний в своєму роді ансамбль в неороманському стилі.

До возз‘єднання в 1940 р. Північної Буковини з УРСР резиденція митрополитів використовувалась за її прямим призначенням. Потім ансамбль передали під Чернівецький Університет, при якому було створено зоологічний та геолого–географічний музеї з багатими експозиціями.

Чернівецький університет був відкритий 4 жовтня 1875 р. та мав 3 факультети: богословський, юридичний і філософський.

Інакше як палацами і не назвеш складаючи ансамбль митрополичий корпус, будівлю семінарії та так званий “ будинок для гостей”. Всі вони багато декоровані: різноманітні башти та шпилі, купола та фігурні карнизи, чудові багатоступеневі фронтони та орнаментовані кольоровою черепицею дахи. А по центру семінарського корпусу гармонійно вписано величний храм в візантійському стилі. Цікаво, що церква з‘єднана з лівим та правим крилом семінарської будівлі двоповерховими переходами, які дають можливість потрапити в неї просто з навчальних приміщень. Будинок для гостей можна пізнати по високій багатоярусній башті з годинником, що завершується куполом, схожим на шапку Мономаха.

Парк перед митрополичим корпусом створювався одночасно з основними будівлями резиденції. І хоча з того часу більша частина насаджень змінилася, та його вільне ландшафтне планування все-таки збереглося. По центру зроблено став з романтичним гротом. А перед головним фасадом корпусу – бронзовий бюст Йозефа Главки з фонтанами по боках.

Мармуровий зал митрополичого корпусу прикрашено різними породами мармуру, щедро декоровано багатими розписами та різною дерев‘яною стелею в традиційному буковинському стилі.

Чернівецький національний університет заснований 4 жовтня 1875 р. указом імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа у складі теологічного, філософського та юридичного факультетів. Першим ректором став відомий учений і громадський діяч К.Томащук. Тут викладали і вели дослідницьку роботу вчені європейського та світового рівня: економіст Й.Шумпетер, юрист Г.Гросс, історик Р.Кайндль, славіст О.Калужняцький, україніст С.Смаль-Стоцький, композитор і письменник С.Воробкевич та інші.

Після розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р. і прилучення Північної Буковини до Румунського королівства університет до 1940 р. вважався румунським вищим навчальним закладом.

4 жовтня 2000 р. виповнюється 125 років від дня відкриття у Чернівцях університету, який було створено завдяки клопотанням буковинських депутатів і названо іменем тодішнього австрійського імператора Франца Йосифа І.

У радянські часи Чернівецький університет за австрійської доби трактувався як “форпост онімечення” українських земель. Зараз доводиться чути діаметрально протилежні оцінки, у яких дії тодішньої австрійської влади подаються як суцільне благо для місцевих українців-русинів. Очевидно, істина десь посередині?

Справді, університет Франциско Йозефіна, як він тоді називався, мав на меті передусім готувати кадри для різних сфер державного і духовного життя монархії, а також, і це природно, зміцнення впливу Австрії на її східних окраїнах.

Та, попри це, Чернівецький німецькомовний університет відіграв визначну роль у долі місцевого населення, насамперед українського, у його національному відродженні. Внаслідок цілеспрямованих зусиль української громадськості в університеті було відкрито кафедру української мови і літератури, кафедру порівняльної слов’янської філології. На теологічному факультеті окремі предмети читалися українською мовою, а на кафедрі східноєвропейської історії (філософський факультет) викладалася історія України.

Кафедру української мови та літератури майже 30 років очолював визначний український вчений-філолог, автор першої фундаментальної праці «Буковинська Русь» про формування української нації на Буковині, відомий шевченкознавець, громадський і політичний діяч, один з лідерів українського національного руху і національного відродження в краї професор Степан Смаль-Стоцький, згодом, член-засновник Української Академії наук у Києві, президент Могилянсько-Мазепинської Академії та професор української мови і літератури в Українському Вільному університеті в Празі.

Викладали в університеті старослов’янську та українську мови і літературу Климентій Ганкевич, Гнат Онишкевич, письменник і літературознавець Осип Маковей, а музику і співи вів самобутній український композитор, обдарований поет Сидір Воробкевич. А серед студентів Чернівецького університету в ті часи були такі визначні в майбутньому особистості нашої культури, як письменники Іван Франко, Лесь Мартович, Денис Лукіянович, мовознавці й літературознавці Василь Сімович, Олександр Колесса, лексикограф Юліан Кобилянський (брат Ольги Кобилянської), перекладач творів Т.Г.Шевченка німецькою мовою Сергій Шпойнаровський, історик Мирон Кордуба та ін. Тісні зв’язки з університетом у Чернівцях підтримували Михайло Драгоманов, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Іван Франко, Володимир Винниченко.

В університеті діяли українські студентські товариства «Союз», «Запороже», «Чорноморе», «Січ», «Молода Україна». Останнє послідовно відстоювало право українських студентів на навчання рідною мовою, домагалося відкриття окремої кафедри історії України. Українські студенти Чернівецького університету протестували проти віддання у солдати в 1901 р. 183-х студентів Київського університету, відвідували могилу Т.Г.Шевченка в Каневі, були присутні на відкритті 1903 р. пам’ятника І.Котляревському в Полтаві. Багато українських студентів Чернівецького університету брали найактивнішу участь в національно-визвольних змаганнях 1917-1920 рр. А вихованець університету 90-х років ХІХ ст., відомий письменник і громадський діяч Теодот Галіп працював пізніше в міністерстві закордонних справ Української Народної Республіки, очолював у 1920-1921 рр. Дипломатичну місію УНР у Римі, використовуючи контакти з дипломатами ряду зарубіжних країн для знайомства їх із Україною, її культурою, національно-визвольною боротьбою за незалежність.

Із входженням Північної Буковини 1940 р. до складу тодішньої УРСР Чернівецький університет було реорганізовано у вищий навчальний заклад з українською мовою навчання. Хоча у радянський період в університеті панували комуністична ідеологія та сувора цензура, переслідувалися національно свідомі студенти і викладачі, десятки з яких було засуджено та заслано у концтабори, переважна більшість студентів і викладачів не втратили почуття національної свідомості, патріотизму, не порушували зв’язку з рідною мовою, культурою.

Серед не багатьох вищих навчальних закладів України Чернівецький університет належав до тих, де переважало викладання українською мовою. Професорсько-викладацький склад зробив вагомий внесок у дослідження історії, літератури, мови, фольклору, етнографії, народознавства буковинського краю, усього західного регіону України. Загальне визнання дістали здобутки наукових шкіл фізиків, хіміків, біологів, географів, математиків та інших учених, що засвідчено численними публікаціями, патентами, авторськими свідоцтвами, урядовими нагородами.

Після захоплення Північної Буковини королівською Румунією в університеті, як і раніше, вчилися в основному представники буржуазії, поміщиків, духовенства.

У 1933/34 навчальному році студентами буди 2157 румунів і 155 українців, у наступному кількість румунів зросла до 2326, українців — зменшилась до 138. А вже у 1939 році із 115 випускників було всього 4 українці.

Незважаючи на жорстокий окупаційний режим, прогресивна молодь університету відгукувалась на революційні події, брала у них активну участь.

У 1905 році студенти виступили на підтримку російської революції. У 1908 році понад два тижні тривав страйк на знак солідарності із страйкуючими студентами Віденського і Празького університетів. У 1925 році студент університету В. В. Гаврилюк очолив підпільний ЦК Комуністичної партії Буковини. Одним із членів ЦК КПБ став студент І. Д. Стасюк.

Революційні ідеї все більше проникали у молодіжне середовище. Прогресивно настроєні студенти у 1931 році створили свою університетську комуністичну організацію «Революційний комітет чернівецьких студентів», на факультетах виникли комсомольські осередки. Молодь влаштовувала збори, вивчала і обговорювала праці Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, В. І. Леніна, видавала студентську рукописну газету, на шпальтах якої засуджувалася колонізаторська політика боярської Румунії.

Незважаючи на те, що у липні 1932 року реакціонери розгромили кістяк цієї організації, молодь продовжувала боротися.

У 1989 році Чернівецькому університетові присвоєно ім'я визначного українського письменника Буковини, провісника українського національного відродження в краї Юрія Федьковича.

Юрій Адальбертович Федькович - визначний український письменник і культурно-освітній діяч національного відродження українців Буковини.

Народився у с.Сторонець-Путилів на Буковині (тепер Путила - районний центр Чернівецької області) в сім'ї управителя поміщицьких маєтків, шляхтича за походженням Адальберта Гординського де Федьковича та Анни, вдови по священику Дашкевичу. Хлопця хрестили за латинським обрядом і дали йому два імені - Осип та Домінік. Пізніше, уже в зрілому віці (1863 р.), він перейшов на православ'я і взяв собі ім'я Юрій, яке стало основним. Початкову освіту здобув приватним способом у домашніх умовах. У 1846-1848 рр. навчався у німецькій нижчій реальній школі в Чернівцях. У 1849-1852 рр. вивчав землемірську та аптекарську справи в Молдавії (Ясси, Нямц). З 1852 до 1863 року служив у австрійській армії, мав чин лейтенанта. У 1859 р. брав участь в австро-італо-французькій війні, у зв'язку з цим перебував у Північній Італії (Трієст, Венеція, Брешчія, Верона, Бергомо). У 1863 р. через хворобу очей залишив військову службу, оселився в рідному селі Сторонці-Путилові. У 1866 р. був обраний війтом (старостою) Сторонця-Путилова. У 1869-1872 рр. працював шкільним інспектором Вижницького повіту на Буковині, у 1872-1873 рр. - редактором популярних книжок у товаристві "Просвіта" у Львові. З 1876 до останніх днів свого життя жив і працював у Чернівцях. З 1885 р. до початку січня 1888 р. редагував першу на Буковині українську газету - "Буковина". Помер 11 січня 1888 р. Похований у Чернівцях.

Перші твори (вірші, оповідання) написав німецькою мовою. Рідною мовою став писати у 1859 р. У 1861 р. (в додатку до брошури А.Кобилянського "Слово на слово до редактора "Слова") опубліковані його перші українські вірші. У 1862 р. вийшла збірка "Поезії Іосифа Федьковича", у 1867-1868 рр. - три випуски "Поезій", у 1877 р. - збірка "Дикі думи". Численні поетичні твори письменника друкувалися у західноукраїнській пресі свого часу ("Вечорниці", "Нива", "Правда", "Буковина" та ін.). Більша частина поетичного доробку Ю.Федьковича стосується жовнірської теми, має виразне антимілітаристське спрямування. У поемі "Лук'ян Кобилиця" поет гостро виступив проти соціального і національного гноблення українського народу, у багатьох віршах висловив любов до України, віру в її кращу долю. Ю.Федькович створив високі зразки інтимної лірики. Він залишив по собі і дві збірки німецькомовних віршів "Gedichte" (1865) та "Am Tscheremusch"(1882). Ю.Федькович - автор низки прозових творів (оповідань з народного гуцульського життя та казок). З драматичних творів письменника найвідомішою є драма "Довбуш". Ю.Федькович перекладав і переспівував твори багатьох письменників світу: Й.-В.Гете, Ф.Шіллера, Г.Гейне, А.Бюргера, братів Грімм, В.Гауфа, Г.-К.Андерсена, В.Шекспіра ("Гамлет", "Макбет"), Р.Готшаля ("Мазепа") та ін. Кращі твори Ю.Федьковича здобули світове визнання, високу оцінку з боку відомих зарубіжних культурних діячів (німця Г.Адама, росіян І.Тургенєва та М.Златовратського, поляка Абгара-Солтана, чехів Ф.Ржегоржа, Яна Махала та К.Кадлєца, шведа А.Єнсена та ін.), перекладено польською, чеською, сербською, російською, німецькою, англійського, румунською, італійською мовами.