Походження термінів“Русь”та“ Україна”, Детальна інформація

1. На італійських і французьких географічних картах 16 століття (1508-1580 р.) Україна пишеться то Сарматією, то Русью (Росією), то Україною.

2. На італійських, голландських, англійських і французьких географічних картах 17 століття і в описах до них Україна пишеться Україною. Східна Галичина зветься Частиною України і Росією (Русью).

3. На французьких, англійських, німецьких і инш. географічних картах 18 століття Україна зветься Україною, а також Землею Козаків і додатково також Червоною Руссю.

4. До 18 століття Московія на чужинецьких географічних картах пишеться тілько Московією, а ні Русью, ні Росією не зветься і за них не вважається. Назва Московії Росією спочатку з поясняючими додатками починається з 18 віку.

5. Назва України Малою Росією чи Малоросією на географичних картах 16, 17 і 18 століть не існує.

6. Україну давні географи звали також Сарматією, Русією і Червоною Русією. Московія у них ні одним з сих імен не звалася, а мала тілько ім'я Московії. Україна, Московія і Польща — се у географів три ріжні організми, кожен з своїм власним імьям і життям, з своєю власною територією і своїми межами.

7. Україна в IX. вікові, коли ні Польської ні Московської держав ще не існувало, була вже великою і могутньою державою. В старих письмених памятках, які уціліли, назва України вживається в 1187 році. В ті часи Польща ще тілько складалася в державу, а Московської держави ще не існувало. Перший союз України з Польщею в 1569, а з Московією в 1654 роках.

8. Французькі, німецькі, італійські, англійські, голландські географи назву. України Україною в 16, 17 і 18 століттях вживали, як назву сталу і властиву певній території, яка зміняла свій обсяг в залежности од історичних умов так само, як зміняють її території инших народів. Але ж назва Україною для етнографічної території незмінна. Се назва всесвітнього міжнародового вжитку і певного значіння для певної території, а ніяк не для чиєїсь окраїни чи чийогось пограниччя.

Таким чином, український нарід має для себе і для своєї території свій власний і споконвічний дійсний внутрішній і закордонний географічний, історичний, етнографічний і політичний паспорт з іменем України і Українського Народу. ”

Також цікава і своєрідна точка зору О. Братко-Кутинського, який також підтримує точку зору С. Шелухина, але досліджує паралельно і важливий мовний аспект. В своїй книзі “Феномен України” він вважає, що “Мова являє собою складний інформаційний аспект феномену України, а саме сиґнальну систему, яка забезпечує взаєморозуміння між її носіями. Отже, мова є основним засобом згуртування етносу, його розвитку і, зрештою, його самоусвідомлення як нації.

У тісній взаємодії з іншими факторами етнотворення мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації. В процесі безперервної взаємодії своїх елементів протягом віків мова розвивається, збагачується, видозмінює значення слів, однак її загальна структура зберігає свої особливості. [...]

Польський мовознавець HYPERLINK "http://ideya.uazone.net/ukrmova.html" М.Красуський у своєму дослідженні коренів санскриту та індоєвропейських мов дійшов висновку, що їх основою є українська мова. [...]

Античні греки слушно вважали, що серед багатозначності слів лише одне, а саме первісне значення є істинним. Дослідження істини, яка у грецькій мові позначена словом "етимон" і було названо етимологією. Якщо переглянути етимологічний словник, виданий у Києві у 80 роках XX ст., то створиться враження, ніби переважна більшість слів української мови запозичена з інших мов.

Причиною такої спотвореної подачі матеріалу була згадана у вступі імперська тенденція трактувати українців як недозріле, неповноцінне відгалудження російської нації, що не має ні своїх культурних традицій, ні вартого згадки минулого, ні власного словникового запасу, ні навіть достойної назви для своєї землі.

Ця брехня викладалась так гучно і впевнено, що чимало навіть непересічних людей повірили у її істинність. Виступаючи в Києві, американський президент Буш, між іншим, висловився приблизно так: "...ви назвали свою країну Вкраїною, Кордоном...". Якби не такою навальною і приголомшливою була пропаганда російських істориків, хіба могла б людина рангу Буша, людина здатна мислити, припустити, що існує у світі народ, який міг би назвати свою країну Околицею, Кордоном?.. Отже, почнемо свої етимологічні екскурси в українську мову й ментальність саме з найдорожчого для нашого народу слова, слова Україна.

Поширене, але поверхове пояснення цього слова зводиться до того, ніби слово Україна означає - "земля, що лежить скраю". Такої думки дотримуються, зокрема, російські історики, які переконують себе й усіх, ніби наші землі є окраїною Росії, звідки й назва. Однак слово "Україна" набагато старше від самої Росії. Коли це слово вже писалося у давніх документах як назва нашої держави, то ще не існувало не тільки Росії, але й бодай маленького Московського князівства, а майбутня столиця Росії - Москва була пограничною заставою київських князів на околиці України.

Канадський професор Орест Субтельний, автор англомовної історії України, розуміє безглуздість претензії російських істориків, однак підхоплює їх тлумачення терміну, твердячи, що Україна це таки "земля скраю", але вже не Росії, а Європи. Пан Субтельний, однак не може пояснити чому Україна, на якій міститься географічний центр Європи, а не, скажімо, Шотландія, є "землею скраю". Він не може також вказати, яка конкретна європейська держава (згадаймо, що Росії тоді ще не було) могла надати нашій землі назву Окраїна? Такої держави тоді просто не існувало. Не могли ж сусідні невеликі князівства чи королівства молдаван, валахів, чехів, угрів, литовців або поляків назвати своєю окраїною могутню Київську імперію, що простяглась від Чорного моря до Балтійського і від Карпат до Кавказу...

Те, що назва наших земель не має нічого спільного з поняттям околиці-периферії, цілком очевидно. Тому деякі дослідники намагаються довести, що серед давніх арійців існував загадковий народ укрів, який нібито й заснував свою державу Україну. Кілька років автор витратив на пошук згадок про цих укрів у міфології, історичних документах, мовознавстві, але безуспішно... Довелось визнати, що історія укрів реально існує лише в гіпотезах їхніх прихильників. До того ж муляли запитання: "в який спосіб від назви "укра" утворилась не "Укрія", а "Україна""? Ні, не фантомні укри дали нам цю назву!

Але хтось її дав...

Так от, назву Україна дали нашій землі наші наші предки, нашою мовою... Природно, що не в розумінні окраїни... Цього слова та ще з таким значенням тоді не існувало. Воно уведено до української мови у XX столітті для її зближення з російською. Але в ті часи широко вживалось слово, яке живе й досі, це дієслово "украяти" ("вкраяти"). Слово означало "виділити", "відірвати", "відокремити". І досі в українській мові існує вираз "вкраяти хліба" (тобто виділити, відокремити частину хліба). І досі існують слова "кравець", "краяти" сукню, "викроїти" годинку тощо... Але зовсім не в розумінні околиці, а в значенні виділення, відокремлення. Так само, як хліб, матерію або час, можна "украяти" землю.

Так само, як вкраяний хліб зветься окрайкою, украяна (тобто відокремлена від решти, виділена з-поміж інших) земля, буде зватись Україною (Вкраїною). Ми й сьогодні вживаємо слово "країна", утворене від слова краяти, як загальну назву виокремлених з загалу земель. За своєю рідною землею зберігся термін - Україна (Вкраїна), з пізнішим переносом наголосу на "ї" - Україна. Однак у Шевченка часто зустрічаємо й первісний варіант наголосу: "Я так її люблю, мою Україну убогу...".

Отже назва нашої землі, нашої держави і нашої тисячолітньої традиції - "Україна" - означає буквально - "земля, виділена для нас із загалу, відокремлена від решти", коротше - "наша власна земля".

Термін "Україна" дуже давній, ймовірно, давніший, ніж термін "Русь", хоча в офіційному київському літописі його вперше згадано лише у XII ст. Причиною замовчування є те, що літописець був на княжій службі, а князі з певних причин популяризували термін Русь. Колись П.Куліш писав: "по-письменськи Мала Росія, а по народному Україна". У словарі української мови Бориса Грінченка наведено таку цитату з давньої історії України: "Настав інший порядок на Вкраїні, як почали князьки-русь її оберігати, з неї собі данину брати і своєю, руською землею її називати". Реставруючи світогляд наших далеких предків маємо припустити, що в давнину слово Україна найімовірніше несло в собі таки зміст: "земля, виділена нам Богом..."”

М. Аркас в своїй книзі “Історія України-Русі” (1908р) писав: “Народ наш українській живе на своїй землі дуже давно. 1200-1300літ тому назад (літ 600 або 700 після того, як Христос народився)жили вже наші люде мало не по всій території теперишньої України, як і зараз. Але й раніше, ще літ яких за тисячу перед тим, на наших широких степах по-над Чорним морем, по дремучих лісах, по-над річками жило багато на-пів диких племен, і кожне плем’я таке жило собі окроме”. Як відомо, Київська Русь в ІХ-ХІІІ ст становила цілісний державний організм, тому обмежувати зміст поняття “Київська Русь” лише територіальними межами сучасної України неможливо.

Розділ 5.Теорія виникнення Русі, як результат складної слов’янсько-скандинавської взаємодії племен.

У цьому контексті цікава точка зору Ореста Субтельного (нар 1941р) – професора Йоркського університету в Торонто (Канада). Він українець за походженням, визнаний кращим на Заході популярним викладом історії України англійською мовою. Третього березня 1992р О. Субтельний був обраний іноземним членом Академії Наук України. У нього нетрадиційна концепція української історії, прагнення до наукової об’єктивності, неупередженість позиції, зваженість оцінок, наскрізна ідея – ідея національного відродження України. В своїй книзі “Україна. Історія.” він висловлює думку, що виникнення Русі – результат складної слов’янсько-скандинавської взаємодії: “Ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Гер хард Міллер та Август-Людвиг Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Росії, розвину ли так звану норманську теорію. В ній доводилося, що Київську Русь заснували варяги — германо-скандінавська народність, відома на Заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають і досьогодні. Здавалося, що в XIX та на початку XX ст. переможе норманська теорія, оскільки її підтримала більшість західних і ряд відомих російських істориків. Проте антинорманських поглядів уперто трималися такі два провідних українських учених, як Михайло Грушевський та Микола Костомаров. У 30-х роках радянські вчені почали контрнаступ, оголосивши норманську теорію політичне шкідливою, бо в ній заперечується здатність слов'янських народів створити незалежну державу. При цьому наголошувалося на тенденційності Нестора-Літописця, монаха, який у XI ст. написав «Повість временних літ», вказувалося на багато внутрішніх суперечностей у його розповіді й на те, що дані археологічних розкопок не підтверджують широкомасштабної присутності варягів у Київській Русі. Виходячи з цього вони робили висновок, що Київську Русь заснували східні слов'яни.

Значною мірою ці дебати набули лінгвістичного за своєю суттю характеру й торкаються етимології слова «Русь». Норманісти доводять, що воно походить від слова routsi — фінської назви шведів, яка в свою чергу виводиться з давньошведського слова го<іг (грести). Оскільки фінни підтримували тісні й тривалі зв'язки як із шведами, так і зі слов'янами, припускають, що свою назву для перших вони почали застосовувати й до останніх. У антинорманській концепції слово «Русь» пов'язується з назвами річок Рось і Русна в Центральній Україні. Інша гіпотеза припускає можливість існування зв'язку між цим словом і назвою кочового племені роксоланів, яка походить від іранського rhos, що значить «світло». Оскільки ці гіпотези мають серйозні недоліки, жодна з них не дістала загальної підтримки. Що стосується самого слова «Русь», то, як виявляється, ним спочатку називали варягів, потім землі полян у Центральній Україні, а згодом — ту політичну Єдність, що стала зватися Київською Руссю. (Слово «Україна» вперше з'являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя).

Тому існують вагомі підстави вважати виникнення Києва досягненням не якоїсь окремої етнічної групи, а результатом складної слов’янсько-скандинавської взаємодії. Нещодавно американський учений Омелян Пріцак, розвиваючи цей підхід, висловив думку, що питання про етнічне походження Русі є несуттєвим. На його погляд, Русь була спочатку полі етнічним і багатомовним торговельним союзом, що з метою встановити контроль над торговими шляхами між Балтійським та Середземним морями і утворив політичну єдність під назвою Київська Русь.”

Розділ 6. Точка зору сучасних українських істориків про походження термінів “Русь” та “Україна”.

Ця точка зору співзвучна з офіційною версією сучасних істориків про походження термінів “Русь” та “Україна”, викладеною в підручнику “Давня історія України” (кн.2), авторами якої є сучасні історики П. П. Толочко, Д.Н. Козак, С.Д. Крижицький, О.П. Моця, В.Ю. Мурзін, О.В. Симоненко, Д.Я. Телегін: “Проблема виникнення Київської Русі — одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. В цілому дослідники відтворили доволі повний і об'єктивний образ держави східних слов'ян, котра сформувалася в результаті їхньої тривалої політичної та соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів.