Походження термінів“Русь”та“ Україна”, Детальна інформація

Вона розвивалася в рамках загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому кожний етнос брав участь, насамперед, через власні культурні традиції

Разом із тим доводиться констатувати: поряд із науково-об'єктивним ви світленням згаданої проблеми існують й інші підходи. За ними, внутрішні закономірності складання східнослов'янської державності, традиції якої сягають у глибину віків, підмінюються зовнішніми; роль культуртрегерів східних слов'ян відводиться візантійцям, хозарам, норманам та ін.

Літопис про початки Русі. Вище вже згадувалося, що, відповідаючи на запитання «откуда єсть пошла земля Руская?», літописець Нестор у «Повісті минулих літ» відтворив широку картину розселення східнослов'янських племінних об'єднань — полян, древлян, сіверян, волинян, дреговичів, словен (загальним числом 14), які перебували на стадії зародження державності. В літопису ці об'єдання названі князівствами: «Й по сихь братьи (після Кия, Щека й Хорива.— Авт.) держати почата родь ихь княженье в поляхь, а в деревляхь своє, а дреговичи своє, а словьни своє в Новъгородъ, а другое на Полотъ». «Род» тут виступає в значенні князівської династії.

Центром зародження східнослов'янської державності було Середнє Подніпров'я, що мало, повторимо, давні традиції політичного розвитку. В VI— VII ст. тут виникло велике об'єднання полян, яке згодом перейняло назву одного з місцевих племен — Рос або Рус.”

“Руська земля. Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VIII—IX ст. Саме тоді, за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне oб'єднання полян, древлян і сіверян — Руська земля.

Наявні писемні джерела містять чимало аргументів на користь південного походження терміна «Русь». Ті ж історики, які обстоюють думку щодо його північного походження, апелюють, як правило, до «Повісті минулих літ», охоче цитуючи таке її місце: «И 6ъша у него (князя Олега.— Лет.) варязи й словъни й прочии прозвашася русью». Однак при цьому забувають відзначити: дивне перетворення північних зайд на русів відбувається тільки після того, як вони потрапляють до Києва.

У зв'язку з цим виникає ще одне запитання: якщо, згідно з цими дослідниками; завдяки тісним слов'яно-фіноскандииавським контактам назва «Русь» уже в IX ст. могла з'явитися лише в середовищі цього змітаного населення (тобто далеко на північ від Середнього Подніпров'я), то чому Олег оголосив «матерью городам руским» не якесь північне місто — скажімо, Ладогу або Новгород, розташовані в центрі Північної Русі,— а Київ, віддалений від останньої на тисячу кілометрів?

Літописці й пізніше чітко відрізнятимуть русь від варягів і навіть словен. У 1015 p. Ярослав виступив із Новгорода на Київ з тисячею варягів та іншими воями. Йому назустріч вийшов Свято-полк, «пристрой бещисла вои, Русь й печенЬгь». А після утвердження на київському столі вже Ярослав став володарем руської (київської) дружини. Ще показовішим у цьому плані є свідчення давньоруських літописів XII—XIII ст. У них поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях — широкому, яке стосується всіх східнослов'янських земель у складі Давньоруської держави» й вузькому, вживаному тільки щодо південної частини цих земель,—Київщини, Чернігвщини, Переяславщини. Аналіз літописних повідомлень про Руську землю у вузькому значенні цього терміна, або про внутрішню Русь, дає змогу визначити ЇЇ межі — між Десною на півночі. Сеймом і Сулою на сході, Россю й Тясмином на півдні, Горинню на заході. Інакше кажучи, це ті самі землі, де колись сиділи поляни, сіверяни і древляни, які-то й склали етнополітичну основу ранньодержавного утворення Русь. До речі, саме тут збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних із цією назвою,— Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з'явилося кілька міст із назвою Переяслав, перший із них (який дав цю назву іншим) став називатися Переяслав-Руський.

Навряд чи можна сумніватися у тому, що пізні літописці відродили пам'ять й окреслили ту корінну Русь, котра поклала початок державі. Очевидно, і Константин Багрянородний, говорячи про «внутрішню Русь», мав на увазі саме цей регіон.

Хронологічно найраніші згадки назви «Русь» в арабській літературі належать авторам IX ст.: ріка Друс (Данапрос-Дніпро), Руські гори (Джабал-Рус), купці (ар-Рус). В анонімному творі того ж століття «Худуд ал-Алам» говориться: країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов'янами на заході. Ібн-Хордадбех відзначив, що, за твердженням самих русів, вони є християнами. Свідчення на користь цього містяться в «Житії Стефана Сурозького», де розповідається про похід князя Бравліна до Криму кінця VIII — початку IX ст. (як і всі його наступники — київські князі, котрі ходили на Візантію, Бравлін мав на меті утвердити Русь на чорноморських ринках) Успішність цих ранніх воєнних експедицій доводиться тим, що «Румійське море» стало називатися «Руським»:

«А Двъпрт» втечеть в Понетьское море треми жереломь, еже море словеть Руское».

Уважний і неупереджений аналіз літописних свідчень не дає підстав убачати в назві «Русь» щось чуже для східних слов'ян, нібито привнесене в їхнє життя тільки у IX—Х ст. Навпаки, той факт, що ця назва швидко поширилася на весь східнослов'янський світ, указує на давні традиції його побутування в даному середовищі. Незалежно від свого походження, в період східнослов'янської етнополітичноі й культурної консолідації назва «Русь» була тотожньою назві «слов'яни». В цьому нас переконують літописні висловлювання — «Руские грады», «мы от рода Руского», «Русин» та ін.

Поза сумнівом, уже в IX-X ст. колишні міжплеменні союзи поступово зливаються в єдину етнічну спільність. Ця народність почала називатися “родом руським” або “Руссю”.

Висновки.

Київській Русі присвячена велика наукова література. Вітчизняна історіографія має ряд фундаментальних монографічних досліджень, у яких розгорнута широка панорама історичного розвитку однієї з найбільших держав середньовічної Європи. Незважаючи на переважання сюжетів південноруської історії – як природного підгрунтя української – Русь висвітлювалась багатьма авторами у її повному териториальному, хронологічному та історико-культурному обсягах.

У даному рефераті викладено лише чотири теорії походження термінів “Русь” та “Україна”(теорія південно-слов’янського, північно – норманського походження, територіально – географічна теорія, теорія об’єднання слов’яно – скандинавських племен). Обсяг даного реферату не дозволяє викласти багато інших теорій, які або співзвучні з викладеними, або зовсім протилежні (як наприклад, в радянській історіографії панівною була точка зору, за якою Київська Русь після 30-х років ХІІст розпалась на 14-15 незалежних земель-князівств, або хозарська теорія, яка стверджує ідентичність полян і хозар, стверджує, що Київ – це хозарське місто).

На сьогоднішній день тема залишається відкритою і дискусійною як для українських, так і для іноземних істориків.

Список використаних джерел і літератури:

Шляхами віків. Довідик з історії України.-К.-Україна, 1993.

Малий словник історії України.-К.-Либідь,1997

Киевъ явился градомъ великимъ...Вибрані українознавчі твори.-К.-Либідь,1994

М.Грушевський .-Історія України-Руси.-К.-Наукова думка,1991.-т1,2.

Н.Полонська-Василенко.- Історія України.-К.-Либідь,1992.-т1.

І.П. Крип’якевич.- Історія України.-Львів.-Світ,1990.

І.П. Крип’якевич.- Велика історія України від найдавніших часів.-Львів,1935.

Ловмянський X. Русь і норманни. — М., 1956.

Muller L. Die Taufe Russlands: Die Friihgeschichte des russischen Christentums bis zum Jahre 988. — Munchen, 1987. — S.I 32.

Короткий довідник з історії України.-К.-Вища школа.,1994

С. Шелухин.- Назва України.-науково-дослідна робота.

О. Братко-Кутинський.- Феномен України.-К.-Вечірній Київ,1996