Суспільний та державний лад Київської Русі (VI - початокXIIIст.), Детальна інформація

Другу групу творило вільне населення сіл і міст. Вільні селяни звалися смердами. Смерди жили на власних дворищах і займалися хліборобством. Мали особисті права, могли подавати свої справи до князівського суду. Населення міст, особливо менших, не відрізнялося від селян ані своїм побутом, ані правами. Окрема міщанська верства купців і промисловців творилася тільки по великих містах. Міське населення брало участь у міських вічах і здобуло значний вплив на політичні справи. І міщани і селяни виконували військову службу – народне рушення. До вільних людей належали також церковні люди.

Напіввільні і раби.

Третю соціальну групу становило населення напіввільне і невільне, що було під владою бояр. Існували різні ступені поневолення, під різними назвами. Закупами звалися селяни, що ввійшли в залежність від дідича через позичку грошей. Вони працювали на землі дідича, як робітники, користувалися його землею. Закуп ставав вільним, коли віддавав або відробляв свій борг. Але якщо закуп не міг віддати борг, то втрачав свободу цілком.

Ніяких справ не мали раби, яких називали холопами або челяддю. Джерела рабства були різні: полон під час війни, купівля невільної людини при ньому і свідках, подружжя з рабинею, продаж збанкрутованого купця за борги, покарання закупа за втечу від пана. Діти холопа були також рабами. Холопам не належало ніяких прав – вони не могли подавати своїх справ до суду, не могли бути свідками, всюди відповідав за них власник. Раб мав право викупитися з неволі.

Князь.

Перші київські князі мали необмежену владу, розпоряджалися всіма засобами держави. Джерелом їх могутності було одновладство і військові сили: князь ні с ким не ділив проводу держави, а дружина залежала тільки від нього, та коли держава почала ділитися, князівська влада послабшала. Найтяжчу кризу князівська влада зазнала в Галицько-Волинській державі під час боярської анархії.

Право влади мала династія Рюрика або рід Володимира. Ця династія мала виключне право князювати, чужоземців вважали за узурпаторів.а ще більше незгідне з тодішніми поглядами було “вокняження” бояр, - тому галицький боярин Володислав, що проголосив себе князем, зустрівся з обуренням усіх князів, а князівська неласка перейшла навіть на його дітей.

Порядок спадщини на київському престолі не був точно визначений ні заповітом Ярослава, ні пізнішими постановами, і це давало причину до суперечок і боротьби між князями. В Чернігівському князівстві зобов’язувало так зване “листвичное восхождение”, що влада після старшого брата переходила до молодшого, а пізніше верталась до синів старшого. В інших землях престол найчастіше переходив від батька до найстаршого сина. Але князі, що відзначилися особливою енергією чи іншими прикметами, не раз захоплювали владу до своїх рук.

У народному розумінні князь – це батько і господар землі, що сам дбає про своє велике господарство, державу, сам усього доглядає і пильнує порядку та справедливості. Зразком такого патріарха був Володимир Мономах, що у своїм “По-ученні дітям” подав методи правління, якими князі повинні були керуватися. На взаємному довір’ї між князем і громадою спирався весь державний лад.

Боярська рада.

Співпраця громадянства з князем проявлялася в тому, що при боці князя існувала боярська рада, дума. Вона складалася спершу з представників княжої дружини, тих хто допомагав князеві керувати державою. Коли до слова дійшла земельна аристократія, до ради ввійшли представники визначних боярських родів. Не було ніяких постанов про те, хто має належати до княжої ради, про це рішало значення різних осіб у громаді і воля князя. Найчастіше князь кликав до ради бояр, що мали найвищі становища в адміністрації і війську – тисяцьких, воєвод та ін. Дума не розвинулась в постійну установу, вона не набрала означених, регламентованих форм. Але все-таки князі, що бажали мати добрі зв’язки з боярством, не легковажили цієї ради. Згідлива співпраця бояр з князем була головною основою розвитку держави. Коли одна або друга сторона порушувала цей усталений порядок, державна організація переживала кризи.

Віче.

Надзвичайним чинником для вирішування державних справ було віче. Воно зародилося у родоплемінному ладі. Коли княжа влада обняла всі державні функції, віче занепало, а знову віджило у 11 ст. у зв’язку з послабленням княжої влади. Це була народна влада, в якій брали участь не тільки бояри, але і все населення. Більшого впливу на віче мали визначні бояри чи міщани, і вони використовували народне зібрання для своїх потреб. Віче деколи скликав князь, якщо бажав повідомити про що-небудь народ або шукав для себе підмоги серед маси. Але частіше народна рада збиралася сама, на заклик випадкових проводарів. Провід вів князь, тисяцький, єпископ – взагалі той, хто віче скликав. Впорядкованого голосування не було, - учасники криками виявляли свою думку. Віче вирішувало різні справи: обирало нового князя, складало з князем умову, висловлювало бажання щодо управління, суду тощо. Взагалі, віче – це був тільки надзвичайний орган влади, що появився тоді, коли авторитет князя занепадав, а боярська дума також не була спроможна утримати провід.

Закони та судочинство у Київській Русі.

Князь, як верховний представник влади, скупчував функції законодавчі, виконавчі і судівничі. Закони і розпорядки князь визначав у порозумінні з боярською радою.

Законодавство існувало вже за часів Олега: в договорі з греками 911 р. є вже згадки про приписи “руського закону”. За Ярослава з’явився перший кодекс – “Руська Правда”, а сини та інші князі доповнювали його новими законами. Розвиток життя великої держави потребував щоразу нових правних норм. “Руська Правда” в усіх редакціях була складена у Києві при дворі князя, - це право зв’язане передусім з побутом українських земель. Головним джерелом “Правди” було місцеве звичаєве право, що своїми початками сягало до родово-племінного ладу.

Правні поняття того часу були вже високо розвинені. Завжди зазначається публічний характер злочину: винний не тільки має вирівняти шкоду покривдженому, але також платить кару князеві за зневагу права. Оцінюючи справу, брали до уваги не тільки розмір шкоди, а також звертали увагу на свідомість винного і його лиху вдачу. Тодішнє законодавство мало сильно виявлений соціальний характер. Панівні класи мали окремо забезпечену правну охорону і за вбивство княжого боярина кара була вдвоє більше, як за звичайного чоловіка.

Характеристичне для тогочасного права було те, що в системі кар головне місце мали грошові кари, навіть за вбивство можна було викупитися грішми. Кара в’язницею не існувала, конфіскацією майна карали тільки за навмисне вбивство, підпал та крадіжку. Кару смерті Володимир Великий увів на бажання духовенства, але незабаром її скасував – вона не погоджувалася з правними поглядами громадянства.

Адміністрація.

Князі, як найвищі господарі держави, мали обов’язок особисто доглядати управління країною. Вони часто призначали на управителів різних земель своїх синів, що вели адміністрацію за їх вказівками. Князь обсаджував також усі інші адміністрацій ні посади. Але при виборі своїх урядовців він повинен був рахуватися з місцевими потребами і не міг минути осіб, що мали вплив на громадян.

Адміністрація впродовж сторіч зазнала деяких змін. За найдавніших часів перше місце займав тисяцький, начальник округи, що звалася тисячею. Тисяцький заступав князя в управлінні, а також мав провід над військом, дружиною. Пізніше провідне місце серед урядовців мав двірський – управитель княжого двора, що заступав князя в адміністрації, війську, суді. Був також печатник або канцлер, що вів княжу канцелярію. На князівському дворі були ще особливі двірські урядовці, як стольник, покладник, ключник, що пильнували княжого двора, а також виконували різні адміністративні доручення. Різнорідні нижчі функції виконували биричі, отроки, датські, городники, мостники, митники, осмники.

Провінціальну адміністрацію очолювали княжі сини або окремі посадники. У більших городах військові справи вели тисяцькі. Міста і села мали самоуправу під проводом своїх старшин, старост. Громада розпоряджала своїми землями, лісами, озерами, спільно платила данину, вела судочинство на своїй території. Чужинці по містах мали деколи самоуправу у своїх кварталах.

Суд вів сам князь. Громадянство завжди вимагало особистого суду князя, вбачаючи в ньому запоруку справедливості. З доручення князя найчастіше двірський. Допоміжним судовим урядовцем був тивун.

Фінанси.

Державні доходи складалися передусім з данин населення. Основою оподаткування було хліборобське господарство – данину платили від плуга, рала або диму. Висота податків залежала від різних умов: племена або селища, що провинилися перед князем, платили більші податки. Данину платили найчастіше в натурі – хутром, шкірами, медом, збіжжям, худобою, а також грішми. Іншу категорію доходів становили торгові сплати – мито на державних кордонах, торгове по містах. Значні доходи приносило судочинство, бо за всі провини були грошові кари. Цих повинностей і данин пильнували різні княжі агенти, як городники, мостники, митники. Всіми державними доходами розпоряджав князь, не було ще поділу скарбу на державний і приватний княжий.

Основою монетної системи була гривня, тобто фунт срібла. Менші одиниці були: ногата, куна, різана і вівери ця. Спершу в торгівлі вживали шестикутні грудки срібла. Справжню монету, на візантійський зразок, почав бити Володимир Великий.

Висновок.

Князівська держава тривала п’ять сторіч. В історичному розвитку українського народу вона мала важливу роль тим, що охороняла його від знищення і забезпечила розвиток держави і культури. Утримання держави у тогочасних відносинах було великим успіхом. Україна перебувала під загрозою різних інвазій, предки українського народу пізно ввійшли в історію, тому легко могли стати жертвою чужинських завоювань. Але вони зуміли опертися руйнівному походу Азії, і хоч підпали під вплив Орієнту, проте не дали себе захопити. З буйною хвилею норманських завойовників вони знайшли спільну мову і разом з ними будували державне життя.

Тодішня українська держава не стала експозитурою чужих сил, але спиралася на власні народні основи і йшла своїм шляхом до своєї власної мети. Подиву гідне в історії князівської епохи і те, що серед постійних боїв зі степом, серед небезпек зростала цивілізація і культура. Хліборобство займало щоразу нові простори, зростала кількість міст і сел. За економічним розквітом ішов також розвиток культури – виростали нові будови, творилося писемництво, утримувалося зацікавлення наукою, росло релігійне життя. Культура України стояла так високо, що сусіди дивилися на неї з заздрістю. Культурний капітал, складений у князівських часах, залишився в українському народові на довгі сторіччя і служив йому за допомогу в добу пізнішої руїни.

Список використаної літератури