Соціально- економічне становище України 1914-1917 р.р., Детальна інформація

R

T

V

X

Z

\

^

лово українофобів, як на «мазепинців». Уперто поширювалися чутки, наче провідні українські діячі таємно оплачувалися німцями та австрійцями. Але українці мали й прибічників. У 1911 р. на Всеросійському з'їзді працівників земств у Москві представники Харківського й Полтавського земств рішуче виступили за впровадження в початкових школах української мови. Земства на Україні взагалі підтримували розвиток української культури. В академічних колах український рух захищали такі відомі російські вчені-філологи, як Олексій Шахматов, Федір Корш, Іван Бодуен де Куртене. Особливо рішуче підтримував вимоги української автономії палкий теоретик сіонізму Володимир Жаботинський з Одеси. Однак ці доброзичливці становили собою рідкісні винятки.

Деякі російські газети на Україні, як, наприклад, «Новое Время» та «Киевлянин», постійно застерігали читачів від «небезпеки» українства. У 1908 р. в Києві був заснований «Клуб русских националистов», що ставив перед собою мету направляти в Думу по одному депутату. Не дивно, що більшість депутатських місць у Державній Думі посіли поміщики й промисловці «Союзу російського народу», «Союзу Михайла Архангела» та ін. У боротьбі зі страйкарями підприємці застосовували локаути й «чорні списки» Профспілки та інші легальні організації робітників закривалися Наприклад, з 80 профспілок Катеринослава лишилося лише 4 Організаторів селянських виступів без суду і слідства батожили або відправляли на заслання у віддалені губернії Автономію вищих навчальних закладів було скасовано Багатьох студентів виключили з «вовчими квитками”.

Заборонялося викладання українською мовою у школах, запроваджене в роки революції явочним порядком. Скасовувався дозвіл міністерства народної освіти «використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють» Спеціальний циркуляр не рекомендував вчителям спілкуватися з учнями українською мовою навіть поза школою. Не дозволялося публічне виконання українських пісень або навіть мелодій. Власті перешкодили збиранню коштів для спорудження пам'ятника Т. Шевченку на його могилі у Каневі.

В період реакції чисельний склад політичних партій різко скоротився. Зокрема, РСДРП до початку 1908 р. зменшилася вдесятеро. Немало меншовиків пропонували переглянути партійну програму й відмовитися від нелегальних форм роботи - їх називали ліквідаторами. Навпаки, багато більшовиків ставили вимогу відкликати з III Державної Думи соціал-демократичну фракцію й припинити роботу в легальних організаціях, щоб зосередитися на підпільній діяльності. Вони дістали назву «одзовістів», або «ліквідаторів навиворіт».

Ще більшою мірою політична реакція позначилася на становищі партій української демократії. Ліквідаторські настрої привели «Спілку» у 1909 році до розпаду. Розклад охопив також УСДРП. В ній майже не лишилося діючих місцевих організацій.

1908 р багато діячів національного руху об'єдналися незалежно від партійних програм у міжпартійний блок ТУП (Товариство українських поступовців). Основу його складали члени Української трудової партії, що самоліквідувалася 1908 році. Лідери ТУП М Грушевський, С. Єфремов і Є. Чикаленко закликали всі українські політичні сили консолідуватися у боротьбі за національне відродження.

Вибори до II Державної Думи не бойкотувалися, на відміну від виборів до І Думи, а тому її склад значно «полівішав». ІІ Державна Дума почала свою роботу у квітні 1907року. Серед 102 делегатів від українських губерній налічувалося 40 трудовиків, 34 представники правих партій, по 11 кадетів і соціал-демократів. Партійний склад соціал-демократії був досить строкатий- 6 членів «Спілки», 3 меншовики, 1 більшовик і 1 представник УСДРП. За національною ознакою депутати від України розподілялися так: 51 росіянин, 44 українці, 2 німці, чех, єврей, поляк, грек, татарин.

Українська громада нового складу видавала журнал українською мовою — «Рідна справа (Вісті з Думи)». Платформа громади складалася на основі програмних установок УСДРП: автономія України, амністія політв'язням, свобода слова, друку, зборів, пересувань, союзів і віросповідань, українізація школи, судочинства й церкви. Щодо аграрного питання нова думська громада також не мала єдиної позиції.

II Державну Думу було розігнано в червні 1907 р Микола II видав виборчий закон, який забезпечував цілковите переважання в новому складі парламенту представників буржуазії і поміщиків. Цей крок правлячих кіл став можливим у результаті спаду революції.Юридично його можна охарактеризувати як державний переворот, оскільки він не відповідав положенню маніфесту 17 жовтня 1905 р про те, що жодний законодавчий акт не повинен прийматися без згоди Думи.

Одним з найхарактерніших проявів національного життя в Західній Україні було пробудження соціальної активності українського селянства. У 1902 р. Східна Галичина була охоплена сільськогосподарським страйком, в якому взяли участь близько 200 тис. селян. Основними вимогами страйкарів були піднесення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян і робітників в Америку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер і був спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повною перемогою селян і показав зразок національної солідарності.

Політична мобілізація галицького селянства стала великим здобутком українського національного руху. За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта, зберігаючи свою політичну монополію в краю, й далі переважала українську, то українське селянство своєю організованістю і національного свідомістю значно перевищувало польське. Як писав польський економіст Францішек Буяк 1908 р., "наші перспективи на майбутнє у Східній Галичині не с сприятливими. Доля англійської національності в Ірландії, німецької у чеських землях та, правдоподібно, хоч і в далекому майбутньому, доля німецької національності v Верхній Сілезії служить для нас злим прогнозом".

Український рух на початку XX ст. досяг таких відчутних результатів, що тогочасний польський історик Станіслав Смолька називав цей період не інакше, як "українське завоювання" Галичини. Мережа культурно-просвітніх і господарських організацій охопила практично всі повіти краю, досягнувши найдальших закутків. У 1914 р. товариство "Просвіта" налічувало 77 місцевих відділень та близько 3 тис. читалень. Великих успіхів досяг кооперативний рух, представлений майже 500 кредитними організаціями, кооперативними магазинами, спілками для продажу сільськогосподарських продуктів. Він підтримувався і координувався українським ощадним товариством "Дністер" (1892), спілкою "Сільський господар" (1898) та утвореним 1908 р. Крайовим земельним банком. Кооперативний рух допоміг зміцнити господарське становище українських селян, стримати процес їх пролетаризації. Поряд з традиційними культурно-просвітніми і господарськими організаціями виникають спортивно-пожежні товариства "Сокіл" (1898) і "Січ" (1900), які стають зародком майбутнього українського війська.

Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, б державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр. Всеєвропейського резонансу набула діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Завдяки невтомній праці Михайла Грушевського, Івана Франка та Володимира Гнатюка НТШ змогло випустити до 1914 р. близько З тис. різноманітних видань. Поряд з науковою продукцією з 1898 р. Товариство почало видавати замість старого журналу "Зоря" новий "Літературно-науковий вістник", який став лабораторією політичної думки для українців з обох боків австро-російського кордону. На його сторінках дебютували молоді літератори і публіцисти, які згодом стали окрасою модерної української літератури. Головним результатом діяльності НТШ стало формування повноцінної української "високої" культури, яка у боротьбі за душі молодих українців могла успішно конкурувати з культурами польською та російською.

Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та польськими політичними силами краю. Українсько-польські стосунки на початку XX ст. набрали гостро конфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка 1897 р., криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентом Мирославом Січинським (1908) та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка (1910). Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому сеймі. У лютому 1914 р. завдяки активним діям митрополита Андрія Шептицького був укладений польсько-український компроміс, згідно з яким українці повинні були одержати третину місць галицькому сеймі і повноправне представництво у різних сеймових комі Польсько-український компроміс сильно підважив монополію поляків на vi передусім в освітніх і культурних питаннях. Поляки зобов'язалися не чи перешкод заснуванню українського університету у Львові.

Укладення угоди було великою перемогою українців і могло послужити поворотним пунктом у польсько-українському конфлікті. Однак через декілька місяців розпочалася перша світова війна.

В українській політичній думці визріла ідея використати міжнародний воєнний конфлікт для здобуття політичної самостійності України. У грудні 1912 р. на таємному засіданні трьох головних українських партій Галичини' було прийнято заяву: "З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії найбільшого ворога України". Подібне рішення прийняв Другий всеукраїнський студентський з'їзд у Львові (липень 1913 р.).

Війна і наступні національні змагання стали великим випробуванням українського народу. Західно-Українська Народна Республіка перейняла кращі традиції національної солідарності й організованості, характерні для передвоєнного українського руху в Галичині.

Загалом же напередодні першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідування. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні війни українська політична нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в огні війни і революції 1917—1920 рр. Тяжко було приступати до будівництва національної держави, не маючи за собою навіть початкових українських шкіл. У цьому відношенні поразка національної революції була до певної міри запрограмована наперед.

Досвід українського національного відродження кінця XVIII — початку XX ст. мав велике значення. Він наочно продемонстрував, що українська нація могла формуватися і розвиватися навіть за найскладніших умов, а отже, є стійкою й життєздатною спільнотою. Демократичні традиції національного відродження стали міцним набутком українського руху і в XX столітті.

Використана література:

М. Котляр, С Кульчицький Шляхами віків: Довідник з історії України

О. Субтельний Україна. Історія

В. Сарбей Історія України