Нацiональна полiтика України в 20-х роках. Українiзацiя, Детальна інформація

Нацiональна полiтика України в 20-х роках. Українiзацiя
Тип документу: Курсова
Сторінок: 2
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 13
Скачувань: 2022
Мiнiстерство освiти України

Український державний унiверситет харчових технологiй

Контрольна робота

з історiї України.

Тема: Нацiональна полiтика України в 20-х роках. Українiзацiя.

Студента



Група



Шифр



Адреса



Рецензент









Київ 2001

Україна в складі СРСР.

Бурхливі революційні події 1917-1920 рр., як відомо, закінчилися встановленням в Україні так званої "радянської державності". Конституцією Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) вважалася юридичне незалежною державою. Формально вища влада в республіці належала радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте реальна роль рад поступово знижувалась і зрештою дійшла до декоративних функцій. Уся повнота влади зосередилася в руках ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України та вищого органу виконавчої влади - Ради Народних Комісарів УСРР. Суверенітет Української СРР був дуже вузьким і обмеженим, бо повністю підлягав і спрямовувався центральною владою в особі РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У, Червоною армією, каральними органами (ЧК) і Вищою Радою Народного Господарства РСФРР. Контроль центру над новоствореними національними республіками спочатку пояснювався необхідністю спільної боротьби проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Улітку 1919р. державна партія під виглядом "воєнно-політичного союзу" провела об'єднання найважливіших сфер життєдіяльності радянських республік під наглядом Москви. Фактично УСРР перетворювалася на автономний регіон унітарної держави, який задовольняв потреби центру в людських та матеріальних ресурсах в умовах громадянської війни. Початок мирного етапу розвитку вимагав певних змін в національно-державній сфері, розширення прав радянських республік. 28 грудня 1920 р. представники Російської Федерації В. Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, і представник УСРР X. Раковський - з другого підписали Союзний робітничо-селянський договір про воєнний та господарський союз, за яким об'єднували комісаріати військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищі ради народного господарства. Об'єднані наркомати входили до складу Рад-наркому РСФРР, при українському уряді мали своїх уповноважених. На V Всеукраїнському з'їзді рад (лютий-березень 1921 р.), де проти договору виступили представники Української Комуністичної партії (УКП) та українські лівоесери, документ було ратифіковано.

Аналогічні угоди були складені Радянською Росією і з іншими республіками. Так виникла договірна федерація радянських держав, де роль загальнофедеративних інститутів влади виконували органи державної влади і державного управління Російської Федерації. Ця обставина викликала невдоволення з боку населення, керівників національних республік, що відстоювали ідеї суверенітету. Своєрідним виразником опозиції щодо планів поглинення України Російською Федерацією став X. Раковський, який очолював український радянський уряд з 1919 по 1923 рр. Всіля-ко протистоячи політиці обмеження суверенних прав республіки, він розвинув активну зовнішньополітичну діяльність. На початку 1921 р. УСРР підписала мирні угоди з Литвою, Польщею, Латвією, Естонією, в 1922 р. - з Туреччиною. Глава уряду Раднаркому України став також ініціатором щодо конкретизації відносин між РСФРР і УСРР. ЗО грудня 1922 р. в Москві відбувся І Всесоюзний з'їзд рад, який затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. До складу новоутвореної держави ввійшло 4 республіки: РСФРР, Закавказька Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР. Наз'їзді було обрано Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), чотирьох голів ЦВК, від України - Г. Петровського. Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на II з'їзді рад СРСР в січні 1924 р. На ньому була прийнята перша союзна Конституція, що складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) затвердив новий текст Конституції УСРР, в якій законодавче закріплював входження республіки до складу Союзу РСР. Юридичні акти, пов'язані із створенням союзної держави, фактично ще більше обмежили суверенні права України. Маючи за Конституцією 1924 р. декларативне право на вільний вихід з Союзу, республіка реально відчула на собі весь тягар центральних загальносоюзних установ, що маскували безмежну владу єдиної Комуністичної партії на просторах багатонаціональної країни. Так, провідні напрями життєдіяльності країни (військово-морські та закордонні справи, зовнішня торгівля, залізничний транспорт) повністю входили до компетенції тільки союзного уряду. Центральним структурам об'єктивно, шляхом створення так званих союзно-республіканських наркоматів підпорядковувалися фінансова система, питання праці, продовольства, промисловості. Статус самостійних управлінських ланок у республіках зберігали тільки шість інших наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Але й вони ідеологічно та матеріально залежали від центрального апарату.

Здійснення політики українізації у сфері державного будівництва, освіти, культури, духовного життя.

ХII з`їзд РКП(б), що бідбувся в Москві 17-25 квітня 1923 р., проголосив політику “коренізації”. Рішуче висловившись “проти пережитків великоруського шовінізму”, з`їзд постановив: ширше залучати місцеві кадри до органів управління республік, видати закони про вживання рідної мови в усіх державних установах, створити національні військові формування, розширити видання літератури національними мовами, розвивати національне шкільництво тощо. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою “українізація”.

Як можна було сподіватися, резолюції з`їзду впроваджувалися у життя дуже повільно і з великими перешкодами, бо на місцях засіли, в більшості, централісти, які були ворогами не тільки державної самостійності, а й навіть культурної осібності. Так, секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив одним із засновників теорії “боротьби двох культур”, за якого “передова пролетарська російська культура” повинна була перемогти “відсталу, пов`язану із селянством українську”. Що тут казати, коли людиною, якій було доручено справу українізації, був Еммануїл Квірінг - відомий противник українства. Загострювалася боротьба всередині КП(б)У. Тому ЦК РКП(б) вирішив зняти Квірінга з посади генерального секретаря КП(б)У, а на його місце прислав Лазаря Кагановича, який заходився по-чиновницькому ретельно втілювати в життя офіційний курс партії.

"

Якщо в 1921 р. Було відкрито 10 робітничих факультетів, то в 1928 р. діяло 34 робітфаки, на яких навчалося 7,5 тис. чоловік.

20-ті роки – це також процес творчого злету української науки. Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська Академія наук (ВУАН). В 20-х рр. у ВУАН існували три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працював перший відділ, де провідну роль відіграв Михайло Грушевський, який повернувся з еміграції 1924 р. Грушевський відновив діяльність історичної секції Українського наукового товариства, яке було прилучене до ВУАН, очолив кафедру історії українського народу, археографічну комісію, та науково-дослідницьку кафедру історії України. За редакцією вченого виходив цілий ряд видань УАН, які до сьогодні залишаються важливим джерелом з історії України. Його колегами були видатні історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Дмитро Яворницький.

У фізики-математичному відділі ВУАН працювала найбільша кількість академічних кафедр – 30, де проводили свої дослідження математики Д. Граве, М. Крилов, хіміки В. Кістяківський, Л. Писаржевський. В соціально-економічному відділі працювали географ К. Ваблій, статистик і демограф М. Птуха.

Щодо української літератури та літературознавства, то вони за відносно короткий час досягли небувалого доти розвитку. Про динамізм тодішнього літературного процесу свідчить поява різноманітних літературних об`єднань, кожне з яких мало своє творче обличчя. Це такі як “Гроно”, спілка селянських письменників “Плуг”, спілка пролетарських письменників “Гарт”, “Сім”, неокласиків “Марс”. У 1925 р. Була створена “Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ), яка об`єднувала 22-ох письменників і поетів. Ідейним керівником цього об`єднання був М. Хвильовий, а першим президентом – В. Яловий. Ця організація прагнула протистояти втручанню бюрократичного апарату в культурне життя.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes