Політична концепція Фрідріха Ніцше, Детальна інформація

Проповідь ніцшевського Заратустри про надлюдину, по суті по суті направлена проти ліберальних і демократичних концепцій моралі, культури, суспільства і держави. Сучасність за уявленням Ніцше, належить простолюдинам, тому усестороння критика сучасності (в тому числі й держави і права, влади і політики), перегляд всіх існуючих цінностей, нове виховання людства розглядалось ним в якості необхідного руху до майбутнього устрою нової аристократії. Таким чином критика Ніцше велась з радикально аристократичних позицій.

Все, що неаристократично в політичному житті сучасності виявилось, за Ніцше, занепадаючим, ліберально-демократичним. він оспівував аристократичні правові інститути греків, захоплювався законами Ману, авторитетом закону кастового устрою. „Кастовий устрій, вищи домінуючий закон – писав Ніцше – є лише санкція природного порядку, природної законності першого рангу, над якою не має влади ніяке свавілля, ніяка сучасна ідея.” [цит. за 2]

З позиції аристократичної переоцінки цінностей і пошуку шляхів для майбутнього устрою нової аристократії Ніцше відкидав політику сучасних йому європейських держав, як дрібну політику взаємної ворожнечі і розбрату європейців. І знову ж таки цікавий факт. Ніцше сюди відносив і бісмарську політику котрою спочатку аж надто захоплювався. Така полярна зміна думок надто часто була притаманна генію Ніцше. Важко сказати чим це зумовлено. Ймовірно під час побудови власної політичної або філософської доктрини Ніцше змушений був відкидати погляди, які суперечили основному його курсу або, як мінімум, не співпадали з ним. Адже концепція повинна бути стійка, без тріщин через які можна зазнавати дошкульних ударів критики. Ймовірно і тому філософу приходилось відмовлятися від своїх попередніх уподобань (Бісмарк, Вагнер, Шопенгауер) і часто йти на компроміси з різноманітними своїми поглядами на певну річ чи процес (наприклад питання держави). Схожа ситуація і з „великою політикою”. Хоча він спочатку іронічно й скептично ставився до неї, згодом все ж таки користувався цим поняттям, як для критики сучасного йому політичного стану, так і для освітлення політичних контурів майбутнього.

„Остерігайтеся бризкати слиною проти вітру!” – сказав Ніцше і припинив критикувати те, що мало початися з нього.

3.3 Прагнення до влади.

Розглянути ніцшевського аристократа, не можна оминути увагою його прагнень чи бажань. Основне з них це бажання влади.

Влада, чи прагнення до влади це основа права сильного. Вона є наслідком суперництва між тими, хто бореться за перевагу і оволодінням волями. Це першооснова всього сущого, метафізична основа всього буття, усіх явищ, що базуються на пануванні і підпорядкуванні.

J

†

адто альтруїстичним, точніше взагалі не хворів на любов до ближнього. „Падаючого підштовхни” – настанова для аристократа. Прагни до влади, право тільки за сильним, панування понад усе! Чи не це виливав на сторінки своїх книг Ніцше. Дехто його погляди прирівнює до макіавеллізму. Та не варто ототожнювати цих двох філософів. За показовою безпринципністю та жорстокістю у Ніцше ховаються набагато глибші думки. Не хотілось б у цій роботі ворушити питання поглядів Макіавеллі. Все залежить від людини, яка читає книгу. Мерзотник і в Біблії знайде мерзоту. Ніцше старався визволити хоча б декого, якщо всі не зможуть піднестися над тваринними інстинктами. Вирватися з пазурів „холодної потвори” – була ідея філософа. Осідлати її, правити нею. І якщо ти це зробив, ти вартий влади і поклоніння міліонів. Прагни до цієї влади і ти зможеш крокувати вперед, не застигати в імлі цивілізації.

Сильний творить культуру, ідею, ідола. Сильний, це той щабель, котрий потрібно перевершити. Прогрес може іти тільки вперед і вгору, все інше – тупцювання на місці. Прагнення до влади рухає людину на вищі ступені свободи і світобачення. Усе живе на світі прагне існування, вони є суперниками в боротьбі за життя. А щоб нести це життя й досягти вершини в ньому, треба боротися. Тільки в боротьбі людина може стати містком на шляху до надлюдини.

Прагнення до влади має не тільки кількісний, але і якісний вимір. У людині поєднуються матерія, глина, бруд, божевілля, хаос, а з іншого боку – творчість, творення, твердість, споглядальне божество. Перші якості притаманні простим людям, другі – шляхетним аристократам.

Прагнення до влади в обраних є творчим, у трудящих – руйнівним. Перші є сіль землі, єдність і смисл, мета людського існування, щирі переможці за духом, за походженням, другі – матеріал для творчості.

Уся людська історія являє собою боротьбу двох типів прагнення до влади – прагнення до влади сильних (панів) і прагнення до влади слабких (рабів). В усіх учинках слабких – песимізм, тяжіння до нівелювання, до рівності (рабська мораль). Будь-яке суспільство є лише підмостками, завдяки яким аристократія піднімається нагору до вищих завдань, до необмеженого панування.

Єдиним мірилом людської цінності визнається прагнення до влади. Тому головними атрибутами людини є її могутність, незаперечне право наказувати, панувати над усім і всіма.

Могутність досягається різними методами . війна тут не виключення а радше правило. Ніцше оспівував війну. Війна була засобом і водночас ціллю. Для Ніцше війною була всяка боротьба. Словами Заратустри філософ промовляв

„Брати мої у війні!..

Будьте тими, чий погляд завжди шукає ворога – свого ворога. А в декого з вас проглядає ненависть із першого погляду...

Любіть мир, як те, що породжує нові війни. А короткий мир ще більше, ніж тривалий.” [1, ст. 46]

Оправдовуючи війну, Ніцше покладав на неї надії на нову високу культуру. „...Війна для держави така ж необхідність, як рабство для суспільства.” Якраз і тому він розцінював війну і воєнну касту як праобраз держави. Філософ навряд чи допускав думку, що у війні першими гинуть герої. Колись давно, коли бились на мечах – сильний вигравав. Зараз же люба потвора може поцілити в тебе з снайперської гвинтівки, або кинути отруту в їду. В наш час немає війни хоробрих. Зараз це справа підступних, які ходять потім в медалях. Хоробрі ж залишаються на дулах кулеметів закриваючи тілом своїх товаришів. Хоробрими всіяна вся Європа а правлять недостойні.

Тут автор не намагається оцінювати морально етичні якості Ніцше. Він просто хоче показати, що навіть генії, ховаючись за свою велич, роблять помилки.

Тим не менше, Ніцше змальовував війну, як реально-політичне явище. Війна як і держава повинні бути на службі в аристократичної культури а не навпаки. „Проти війни можна сказати: війна робить переможця дурним, а переможеного злим. На користь війни можна сказати: в обох цих діях вона доводить до варварства людей і тим самим робить їх більш природними; для культури вона є порою зимової сплячки, чоловік виходить з неї більш сильним для добра і зла.” [цит. за 2]

3.4 Погляд на соціум.

Вище вже розглядалася аристократія і (здебільшого) її бажання влади. Зараз же потрібно глянути на просту людину, на суспільство в цілому. З вище написаного помітно, що Ніцше зневажливо ставився до звичайної людини. Презирством до неї просякнуті його книги. „Так казав Заратустра” – вінець його ненависті до рабів, натовпу, зневажених. Та в своїй зневазі Ніцше звеличував людину, вважав її посередником між мавпою і більш досконалою істотою.

„велич людини в тому, що вона міст, а не мета, і любити людину можна тільки за те, що вона перехід і загибель.” [1, ст. 13]

Ніцше заперечує прогрес, соціальний ідеал, що, на його думку, є вигадками людства. Світ недосяжний і непізнаванний. Історія залишилася позаду, усе найбільш істотне вже відбулося. Найвищі злети у своєму розвитку людство пережило в культурі рабовласницької Греції і римської історії, які й слід сприймати як зразки панування й повноти життя. Далі від цього історія не пішла.

Ілюзія прогресу в природ й суспільств спирається на ілюзію світової мети. Якби світ мав якусь мету, то її б уже досягли. Світ споконвіку змінюється і неспроможний заклякнути в якомусь стані. У ньому немає нічого вічного, крім самої вічності, крім нескінченного тяжіння до неспокою, вічного кругообігу життя. Повторюваність комбінацій у світовому процесі стає неминучою. Вічний рух по колу позбавлений будь-якого змісту.

Вічне, що постійно повторюється, є засобом філософського обґрунтування панування олігархії над народами, вільного від усіляких моральних зобов'язань. Майбутнє є поверненням до минулого. «Народні маси» для Ніцше – усього лише «погані копії» великих людей.

Ніцше протиставляв аристократію нижчим верствам населення, як боротьбу двох воль до влади. Також він зазначав, що світ маленький і підпорядкований суворій бездушній закономірності. З цього випливає, що для більшості людей не залишається нічого іншого, як прагнути досягнення матеріальних благ, використовуючи „позитивні” знання про причинно-наслідкові зв’язки. Якщо ж світ є цілком непізнаваним, тоді з нього не можна витягти ніякого змісту.

Тому в Ніцше (його двоїстість уже стає звичною),з одного боку, зміст, буття зводиться до задоволення елементарних життєвих потреб, а з іншого буття взагалі позбавлене будь-якого змісту.