Віктор Медведчук як один з політичних лідерів України, Детальна інформація

МЕДВЕДЧУК – ВИПЕРДОС ДОЛБАНИЙ

Реферат на тему:

Віктор Медведчук – як один

з політичних лідерів України

Цей чоловік зумів досягти висот у політиці і бізнесі насамперед завдяки чудовому знанню законодавства. Він зумів довести, що першокласний юрист має шанси перетворитися на "зірку" першої величини не лише на Заході, але й у нашому - такому недосконалому - суспільстві. Починаючи з кар'єри невдахи-адвоката, він пройшов по різних щабелях до посади заступника голови Верховної Ради України - і на цьому не думає зупинятися, бачучи себе Президентом України на виборах 2004 року.

Віктор Володимирович Медведчук народився 7 серпня 1954 року. Його батько, Володимир Нестерович (1918 – 1981), відбував заслання у Красноярському краї за звинуваченням у зв'язках з українським націоналістичним рухом. На засланні він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Фаїною Григорівною (1925 – 1980). Саме там, у Росії, у селищі Почет Абанського району народився Віктор. Через п'ять років там же народився його молодший брат Сергій. У 1962 році родина Медведчуків повернулася в Україну і оселилася у селі Борова Фастівського району на Київщині...

Після закінчення школи Віктор Медведчук попрацював рік експедитором Київського призалізничного поштамту, а у 1972 році поступив на юридичний факультет Київського державного університету ім.Т.Шевченка. У 1973 році стається прикрий випадок: тодішній студент-другокурсник Віктор Медведчук, якого активно задіювали у роботу студентської добровільної народної дружини, на одній із вечірок знешкодив п'яного хулігана і передав його у руки міліції. При цьому хуліганові було нанесено тілесні ушкодження. Затриманий виявився сином одного з партбоссів, і подвиг обернувся для Медведчука порушенням справи проти нього самого ж. Віктора виключили з університету, "затаврували ганьбою" і розпочали слідство. Довести у такій слизькій справі, що ти - не верблюд було дуже важко. Однак після суду справу відправили на дорозслідування і за постановою Генерального прокурора СРСР закрили за відсутністю складу злочину. Віктора поновили у вузі, який він успішно закінчив у 1978 році.

Цей момент є досить показовим, оскільки дозволяє зрозуміти психологію людей, які у ранній юності зіштовхнулися з несправедливістю і зрозуміли: "Моральний кодекс будівника комунізму" є гарною декларацією, але суспільство живе за абсолютно іншими законами. Приятель Медведчука, Григорій Суркіс, у віці 17 років заступився за дівчину на танцях і отримав серйозне поранення обличчя (шрам від бритви залишився на все життя). Злочинець знову-таки не поніс жодного покарання. Ось так ламалася віра в ідеали. Ось так молодь отримувала перші уроки життя, які зводилися до одного резюме: перемагає той, хто має більш гострі зуби. Або більш широкі плечі.

Кар'єра Медведчука-адвоката починалася з не вельми приємних справ. У грудні 1979 року йому довелося стати захисником відомого українського правозахисника Юрія Литвина. Юрій Литвин у своєму останньому слові заявив, що "пасивність мого адвоката Медведчука обумовлена не його професійним невіглаством, а тими вказівками, які він отримав згори як підлеглий". Сам Медведчук стверджує, що за чотири місяці 1980 року написав біля 18 пояснень в КДБ щодо своєї поведінки і того, як він посмів захищати ворогів радянської влади. У жовтні 1980 року (очевидно, для того, аби Віктор Володимирович мав змогу реабілітуватися за "негідну" поведінку на попередньому процесі) йому доручили захист іншого правозахисника - Василя Стуса. Долі обидвох підсудних були заздалегідь вирішені, і адвокат не міг зіграти у подібній справі жодної ролі. Очевидно, це стало другим життєвим уроком для Віктора Медведчука: для Системи людина є нічим; для того, аби вирватися з такого становища, потрібно стати над Системою, мати достатньо грошей, впливів та інших ресурсів, аби бути незалежним від Системи.

Цікаво, що може переживати адвокат, коли люди, яких він захищав, не лише потрапляють у в'язницю, а й гинуть там. Чи відчуває він свою причетність до їхніх смертей? Чи мучать його по ночах жахи? Чи бачить він обличчя цих людей? Чи має докори сумління? Цілком зрозуміло, що Медведчук не міг захистити ні Литвина, ні Стуса, але сама причетність до їхніх процесів мусіла залишити глибоку душевну травму в адвоката-початківця.

...У мордовських таборах з інтервалом в один рік померли обидвоє підсудних, на процесах яких Медведчук виступав як захисник - і Литвин, і Стус...

Виправданням для Медведчука можуть служити лише слова самого Юрія Литвина: "Роль адвоката в таких справах зведено до нуля - це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, коли садять інакодумців".

Із роками приходив досвід. Досвід творив ім'я. Пропрацювавши адвокатом, у січні 1989 року Віктор Медведчук очолив юридичну консультацію Шевченківського району міста Києва. Наступного року він увійшов до правління Спілки адвокатів СРСР. У вересні 1990 року за його ініціативою в Києві відбувся Установчий з'їзд Спілки адвокатів України. Віктора Володимировича обрали президентом САУ.

Отримавши ім'я, Віктор Медведчук вирішив розпочати власний бізнес. Із цією метою він створює Міжнародну адвокатську компанію "Бі.Ай.еМ".

Віктор Медведчук на самому початку 90-их років знайомиться і тісно сходиться з Григорієм Суркісом, Валентином Згурським, Богданом Губським, Ігорем Ляхом, Ігорем Суркісом та Юрієм Карпенком. Разом, спільними зусиллями ця група людей починає працювати над створенням власного бізнесового дітища - концерну "Славутич".

Тепер у Віктора Медведчука з'явилася ще одна ділянка роботи: окрім вирішення спірних питань у суді, він жваво зацікавився нафтою, газом, іншими прибутковими справами. У компанії "Славутич", де кожен із семи директорів мав своє призначення і займався своєю ділянкою роботи, Віктор Медведчук був покликаний створити такі умови, аби бізнесова діяльність (яка заздалегідь в українських умовах запрограмована на порушення законодавства) мала більш-менш пристойний вигляд. У державі, де на кожну зароблену гривню доводиться платити гривню й десять копійок податку, розбагатіти неможливо. Але закон - не гора. Можна й обійти. Віктор Медведчук є чи не найкращим знавцем законодавства в Україні. Він же знає чи не найбільше варіантів, як великий бізнес вести у таких рамках, що й комар носа не підточить.

Кредит довіри до Віктора Медведчука з боку Президента Леоніда Кравчука був дійсно великим. У березні 1994 року Кравчук віддав у руки Медведчука таку ділянку, як адвокатура – Віктор Володимирович став головою Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України.

Для того, аби пересвідчитися, що Віктор Медведчук вів справи дійсно фахово, варто згадати один момент. У 1994 році Леонід Кучма розпочав справжню війну проти "Славутича", звинувативши концерн у тому, що він є "монополькою, в якій обертаються мільярди доларів". На фоні гучних скандалів, пов'язаних з оточенням Леоніда Кравчука (П.Кудюкін, Ю.Зв'ягільський, О.Кравчук), справа "Славутича" залишилася малопомітною. Команда Кучми намагалася усунути з ринку всіх тих, хто закріпився на ньому в часи Кравчука. Зі "Славутичем" цього не сталося - у податківців і слідчих бригад виявилися закороткими руки, аби приборкати "чудову сімку". "Я насамперед - адвокат, а вже потім - політик і бізнесмен", - заявить згодом Медведчук. У 1994 році він виступив у ролі чудового адвоката свого середовища, врятувавши "Славутич" від розгрому. Не змогли підкопатися під Медведчука і представники "незалежних" слідчих команд. "Український Гдлян" Григорій Омельченко, якого в 1995 році В'ячеслав Піховшек запросив у свою популярну телепрограму "П'ятий кут", заявив, що Віктор Медведчук, як бізнесмен, є поза всякими підозрами, рівно ж як і "сім'я", до якої він належить.

У 1995 році Віктор Медведчук вступає до Соціал-демократичної партії України, при цьому посідаючи пост члена Центральної Ради СДПУ.

Ситуація довкола Соціал-демократичної партії у цей час досягає своєрідної “точки кипіння”. Суперечки між різними гілками української соціал-демократії призвели до того, що на українській політичній карті виникають одночасно дві партії з одноковою назвою – СДПУ В.Онопенка та СДПУ Ю.Буздугана. У березні 1996 року Міністерство юстиції України анулювало свідоцтво про реєстрацію Соціал-демократичної партії України від 28 лютого 1995 року за №633 і замість нього видало реєстраційне свідоцтво №419 від 15 березня 1996 року, легітимізувавши таким чином партію Ю.Буздугана. 27 квітня 1996 року прихильники Онопенка скликали з'їзд, на якому було прийнято рішення про перейменування партії на Соціал-демократичну партію України (об'єднану). Власне Віктор Медведчук і став ініціатором таких змін у назві партії і саме він запропонував вихід із ситуації, що склалася. З'їзд обрав Віктора Медведчука заступником голови СДПУ(о).

Завдяки Медведчукові та вміло проведеним міжпартійним переговорам, СДПУ(о) почала об'єднувати довкола себе ряд невеликих партій, асимільовуючи їх у своєму середовищі. Так було укладено відповідні угоди з Українською партією соціальної справедливості та солідарності Е.Лашутіна, Партією економічного відродження В.Шевьєва, які фактично припинили своє активне політичне існування, а також підписано ряд документів із рядом профспілкових об'єднань. Поступово на грунті однієї частини української соціал-демократії почав вибудовуватися потужний політичний організм, якому на перших порах мало хто приділяв належної уваги.

Тоді ж Медведчук добився прихильності і з боку Президента - саме у 1996 році Леонід Кучма призначив його своїм позаштатним радником, цим самим уклавши перемир'я з концерном "Славутич". Більше того, Л.Кучма погодився з тим, що у критиці Віктором Медведчуком деяких президентських декретів є раціональне зерно. Скажімо, у 1994 році Президент прийняв Указ про попереднє затримання осіб, згідно з яким підозрюваного можна було утримувати під арештом три доби до висунення офіційного звинувачення. Прихильники "жорсткої руки" вбачали у цьому указі тверду волю Президента і бажання боротися з організованою злочинністю. У червні 1995 року Віктор Медведчук разом із Сергієм Головатим висунув вимогу припинити дію указу (і відповідного закону, прийнятого Верховною Радою) та "чіткого дотримання загальновизнаних прав і свобод людини в законодавчому процесі". Як результат, у липні 1996 року Президент всловився наступним чином: "У багатьох випадках попереднє затримання використовувалося без достатніх підстав до осіб, не причетних до діяльності організованих злочинних груп. Мали місце також порушення закону і окозамилювання".

Як вважає відомий журналіст і політолог В'ячеслав Піховшек, Віктор Медведчук приніс в українську політику поняття політичної культури і толерантності. Саме він першим почав робити виважені, бездоганно точні з юридичної точки зору політичні заяви, у яких було однаково дипломатичного хисту і реальної ваги. Президентові був потрібен свій "захисник". Медведчук став своєрідним адвокатом Президента і його оточення. У нещодавній програмі "Епіцентр" (10 жовтня 1999 року) він блискуче відбив напади журналістів і залишив їх у повній розгубленості. Журналісти говорили про негативні моменти в нашому суспільному житті і пов'язували їх з діяльністю Президента - Віктор Медведчук спокійно повідомляв, що Президент - це чи не єдина світла постать у нашій державі. "Зубри" журналістики залишалися розгубленими внаслідок словесної еквілібристики юриста Медведчука. Вони не звикли до спілкування з політиками саме такого рівня, і тому загнати Медведчука в кут їм не вдалося.

Саме цінністю Медведчука можна було пояснити той факт, що концерн "Славутич" став чи не єдиною бізнесовою структурою гігантських масштабів, яка змогла після підтримки на виборах Кравчука залишитися у фаворі у Кучми. Кожен член “чудової сімки” (до якої належав і Медведчук) своїми шляхами і каналами витягав з опали спільне дітище. Роль Медведчука у відродженні “Славутича” – теж немала.

Але, очевидно, вагомими були й два інших фактори: по-перше, Леонід Кравчук, який свого часу досить прихильно ставився до “Славутича”, не став конфротувати зі своїм колишнім суперником Леонідом Кучмою (навпаки – поступово намітилася чудова співпраця двох Президентів), а по-друге, Леонід Кравчук не порвав із середовищем “Славутича” і надалі продовжував тісно співпрацювати з ним – переважно у політичній площині.

У 1996 році Віктор Медведчук отримує офіційну “індульгенцію” – Почесну відзнаку Президента України “За заслуги” ІІІ ступеня. Згодом йому буде вручено й орден “За заслуги” ІІ ступеня… У жовтні 1996 року Віктор Медведчук стає позаштатним радником Президента України з питань податкової політики. Саме у цей час, 1 жовтня 1996 року, близький приятель Медведчука, Микола Азаров, очолив Державну податкову адміністрацію України, а молодший брат, Сергій Медведчук – державну податкову адміністрацію у м.Львові.

Наступного року Віктор Медведчук пробує свої сили на виборах до Верховної Ради України. Він вирішує балотуватися на Закарпатті – області, де було налагоджено непогану базу для діяльності “Славутича”. На той час (1996 – 1997 рр.) область була надзвичайно складною в електоральному плані. Закарпаття було поділено між кількома економічними кланами. Найпотужнішим вважався ужгородський клан Сергія Ратушняка (“Рати”), який перетворився на некоронованого “короля” світу безалкогольних напоїв і, як подейкували, навіть контролював 90% потоків алкогольних напоїв з Закарпаття (переважно коньяків). У 1996 році Ратушняк пробував тягатися навіть із відомою фірмою “Coca-Cola” за вплив на ринок безалкогольних напоїв. Люди, близькі до Ратушняка, відстоювали інтереси фірми “Рата” навіть у Російській Федерації. Ратушнякові намагався протистояти президент концерну “Срібна земля”, народний депутат України ХІІ скликання Віктор Бедь, впливи якого так само були потужними. Медведчук із “Славутичем” виступив у ролі “третьої сили” і зіграв на численних суперечностях закарпатських політиків та на значних фінансових вливаннях у регіон. До цього слід додати розкрутку іміджу “чесного юриста”. І ще один важливий фактор: попередній депутат від Іршавського виборчого округу, Сергій Устич, мусів скласти свої депутатські повноваження в зв'язку з тим, що його було призначено головою Закарпатської обласної державної адміністрації. Будучи першою особою області, Устич усіляко допомагав Вікторові Медведчукові, який свого часу допомагав Устичеві успішно лобіювати певні проблеми регіону. Як результат, на довиборах до Верховної Ради України у квітні 1997 року по Іршавському виборчому округу №171 Закарпатської області за Медведчука проголосували 94,16% виборців, що було абсолютним рекордом серед депутатів.

Чи потрібне було Медведчукові депутатство у Верховній Раді, якій залишалося діяти менше одного року? Очевидно, потрібна була засвітка у депутатському клубі, потрібна була легітимізація Медведчука як політика. Ця засвітка відбулася.

На виборах 1998 року Віктор Медведчук створює привабливу першу п'ятірку списку СДПУ(о) і розкручує імідж “команди молодості нашої”, максимально експлуатуючи марку київського “Динамо”. У першій п'ятірці виборчого блоку фігурують імена Леоніда Кравчука, Євгена Марчука, Віктора Медведчука, Василя Онопенка та Григорія Суркіса. Тоді ж Віктор Медведчук висуває свою кандидатуру по мажоритарному округу – знову на Закарпатті, знову в Іршавському виборчому окрузі №73.

У Медведчука було на початках семеро конкурентів – член КПУ, підприємець В.Буришин, член УРП, львівський підприємець І.Гриниха, хустський юрист, член ПРП Н.Боклаганич, соціаліст-підприємець І.Іванчо, підприємець, член АПУ М.Ремета, слухач Дипломатичної академії, рухівець В.Марушинець та священик Д.Сидор. Четверо зняли свої кандидатури. У списку залишилися, окрім Медведчука, В.Буришин, І.Гриниха та Н.Боклаганич. У результаті виборів Віктор Медведчук набрав 90,1% голосів, його суперники – трохи більше 2% кожен. І знову результат В.Медведчука виявився рекордним.