Віктор Ющенко - українська надія чи міф?, Детальна інформація

Коли деякі економісти з оточення Президента почали говорити про необхідність проведення емісії, яка би могла дозволити вирішити питання з знеціненими заборгованостями по зарплатах, пенсіях, стипендіях, інших соціальних виплатах, Ющенко заявив: ”Ні, персонально емісію я не проводитиму. Бо це — злочин. Це злочин, який тягне за собою великий гріх, за який професійно буде соромно відповідати... Я глибоко переконаний, що нині в нас немає політичної сили, яка могла б узяти на себе відповідальність за політичне рішення про емісію. Казки про те, що емісія за певних обставин точково, адресно, контрольовано, обмежено, місячно чи ще якось принесе хороший подарунок, я думаю, ні бізнес, ні політичні кола не сприймуть”. Ющенко і надалі залишався переконаним монетаристом (при цьому окремі світові фінансисти потроху заздрили Ющенкові і називали його “улюбленцем Мішеля Камдессю”, знаючи про чудові особисті стосунка Ющенка та голови Міжнародного валютного фонду).

Підсумовуючи результати кризи, газета “День” писала: ”Принципи монетаризму, яких дотримується створена Віктором Ющенком команда однодумців, у будь-якій іншій країні сприймалися б як єдино можлива ідеологія для центрального банку. У наших же умовах, коли виконавча й законодавча влади не можуть визначитися з курсом реформ, коли центробанк і реальний сектор працюють у різних “історичних” режимах, концепція “сильних грошей” виявляється непотрібною суспільству. Чи є вихід із нинішньої ситуації? Як довго можна суміщати несумісне – сильні гроші і слабку владу?”

Леонід Кучма в даній ситуації не подякував Вікторові Ющенку – навпаки, він виступив з різкою критикою політики Національного банку. У інтерв'ю агентству “Інтерфакс” Президент заявив, що “дехто хотів показати, що українська гривня стабільніша за американський долар чи японську ієну”. Він назвав недалекоглядною політику Національного банку, який “підтримує валютний курс тільки за рахунок валютних резервів”, коли попит на долар значно перевищує пропозицію. Кучма виступив про валютного коридору, закинув Нацбанкові надмірну самостійність і пообіцяв підпорядкувати його Кабінету Міністрів. Окрім того, відповідні служби дістали вказівку детально перевірити інформацію про зловживання вищих посадових осіб Національного банку. Зокрема, інформацію про будівництво у Києві спортивного комплексу з басейном, сауною, тренажерним залом для Національного банку. Журналісти були вельми подивовані: хіба подібними послугами не користуються інші державні службовці? Тоді чому про них нічого не згадується?

На початку 1999 року голова Комісії Верховної Ради Віктор Суслов надав у розпорядження Верховної Ради документи, які лягли в основу обвинувачень на адресу Віктора Ющенка. Згідно з цими документами, в період від 12 травня 1997 року по 28 січня 1998 року Національний банк України розмістив на депозити в банку "Credit Suisse First Boston (Кіпр) Ltd.” валютні резерви НБУ в розмірі 580 млн. дол. З них не повернуто 85 млн. дол. Серед інших звинувачень комісії – перекачування валютних резервів України в московський “Національний резервний банк”, недоцільність врахування в якості застави облігацій державної внутрішньої позики (“газпромівок”) із погашенням в 2002 – 2005 роках, згода на дострокове погашення одного з депозитів облігаціями внутрішньої державної позики. Ющенка звинувачували у тому, що його брат Петро став акціонером “Першого інвестиційного банку” (цей факт було розцінено як початок формування в Україні фінансового угрупування на чолі з головою Нацбанку).

Віктор Ющенко одразу ж перейшов у наступ. Він заявив, що подасть у відставку, коли у правлінні банку знайдеться бодай одна нечесна людина. “Хай члени комісії Верховної Ради самі займуть керівні пости в НБУ і діють, як хочуть”. Віктор Суслов почав виправдовуватися: мовляв, порушення були, але підпису Ющенка немає на жодному документі. Ющенко знову пішов у атаку: ”Навіть якщо я не підписував документи, я несу відповідальність за дії своїх підлеглих”. Із цього часу, на думку журналіста Сергія Шевченка (“Столичные новости”) у депутатській свідомості відбувається психологічний перелом на користь Ющенка. Ось як він описує парламентське слухання справи Ющенка: ”В цей момент я розумію, що Віктор Андрійович – невиправний ідеаліст. Уявляєте, він депутатам показував слайди з графіками і діаграмами. Один мій знайомий, що був присутній на засіданні, поділився враженнями: ”Підлеглі Ющенка показували слайди, а народ позіхав і читав газети. І лише одна людина в кожній фракції або депутатській групі уважно стежила за тим, що відбувається, а потім жваво жестикулювала, показуючи, як потрібно голосувати. Рухівці, очевидно, розуміючи, що від них вже нічого не залежить, розважалися викрикуванням гасел”. Але жоден проект постанови, винесений на обговорення депутатів, не набрав достатньої кількості голосів. Ющенко оцінив події у парламенті наступним чином: ”Відбулася серйозна розмова, але якщо ми не об'єднаємося довкола стабілізації основ фінансової системи, ця розмова може ні до чого не привести”.

Виявилося також, що однієї заяви Ющенка про те, що він не балотуватиметься на пост Президента у 1999 році, виявилося замало. У ньому все ще вбачали Президента-2004. І тому парламентські слухання відкрили обличчя справжніх замовників фарсу. Несподівано (але чи так вже й несподівано?) вдарити по Ющенкові вирішив віце-спікер Верховної Ради Віктор Медведчук. “Є достатньо підстав вважати, що діяльність національного банку і, зокрема, його керівництво заслуговують оцінки не лише депутатської слідчої комісії, але й правоохоронних органів”, - заявив Віктор Володимирович. До речі, його також називали у числі ймовірних фаворитів президентської кампанії 2004 року.

Віктор Ющенко був змушений шукати союзників у оточенні Президента. Руку допомоги протягнув йому Олександр Волков. Але за певних умов. Умови Волкова для втомленого ударами долі Ющенка виглядали як умови кабальні. Фактично під вплив Волкова переходив банк “Україна” – те дітище, яке творили Ющенко та покійний Гетьман. Тепер же власником цього банку ставала комерційна структура “Укррос”, що контролювалася народним депутатом Володимиром Сацюком – особою, близькою до Олександра Волкова. Інший народний депутат, Валерій Хорошковський, отримав контроль над “Укрсоцбанком”. Окрім того, Віктор Ющенко увійшов до створеного за ініціативи Олександра Волкова Всеукраїнського благодійного фонду “Соціальний захист” і навіть погодився очолити наглядову раду Фонду. Але цей союз допоміг виграти час і ситуативно отримати перемогу над недоброзичливцями.

Близька до іншого українського “олігарха”, Віктора Пінчука (який також досить доброзичливо ставився до Ющенка), газета “Факти” вважає, що причиною парламентських слухань стало те, що “НБУ “закрутив” гайки політичним силам, що мають свої інтереси в фінансовій сфері, чим і накликав на себе опалу. Адже не секрет, що фракція ПЗУ прямо перенасичена банкірами, та й заява віце-спікера Віктора Медведчука... наводить на деякі роздуми. А якщо пригадати, що саме СДПУ(о) ініціювала створення цієї ж комісії, то висновки напрошуються самі по собі".

Крапку у “розборках” поставив Президент: ”Стабільність Національного банку України означає стабільність усієї фінансової системи держави”, - заявив він в одному з інтерв'ю у квітні 1999 року. Оцінивши роботу Нацбанку як “зважену”, Леонід Кучма не виключив, що “вона, можливо, потребує якихось уточнень”.

В Україні розгорталася президентська кампанія, і Леонідові Кучмі був не на руку конфлікт у його оточенні.

Ющенко і надалі займався фінансовою сферою. У березні-квітні він провів ряд заходів, спрямованих на подальшу лібералізацію економіки. Через півроку ці заходи дозволили ліквідувати валютний коридор… Що ж стосується виборчої кампанії, Віктор Ющенко в інтерв'ю “Деловой неделе” сказав: ”Для Нацбанку важливо вижити в цей період. Ми будемо максимально прагматичними і усунемося від усіх дискусій. Мені хотілося б вірити, що ми живемо в державі досить цивілізованій, де зміна персоналій не призводить до зміни фундаментальних устоїв. Я думаю, що всі ті сили, які будуть боротися за владу в цьому році, достатньо мудрі, аби не здійснити чогось такого, що порушило б або поставило під сумнів фінансову стабільність. Це те, чого очікує Національний банк від учасників політичного процесу”.

Вага Віктора Ющенка в економічній і політичній розкладці України зросла настільки, що одна лише чутка про його відставку з поста голови Нацбанку на початку листопада 1999 року примусила долар шалено “стрибнути” – іноземна валюта повернулася у попереднє русло лише після спростування чуток.

Після президентських виборів і перемоги Леоніда Кучми заговорили про можливість призначення Віктора Ющенка на пост прем'єр-міністра. Першою про це заявила лідер фракції “Батьківщина” у Верховній Раді Юлія Тимошенко. Після того, як 14 грудня 1999 року Верховна Рада не проголосувала за кандидатуру Валерія Пустовойтенка, Леонід Кучма на зустрічі з фракцією КПУ назвав ім'я наступного свого висуванця – Віктора Ющенка. Для багатьох це стало сенсацією. Найбільш активно кандидатуру Ющенка відстоював віце-прем'єр Сергій Тигипко, не зважаючи на те, що його ім'я також називалося серед імовірних претендентів на пост прем'єр-міністра. Група народних депутатів, опозиційно налаштованих щодо нинішнього режиму (С.Головатий, Т.Стецьків, І.Коліушко, І.Квятковський та ін.), заявили про необхідність солідарної відповідальності уряду і парламенту за стан справ у державі і погодилися на активну співпрацю з урядом – за умови, що його очолюватиме Віктор Ющенко. Партія “Реформи і порядок”, інші центристські партії рішуче висловилися за Ющенка. Волковська партія “Демократичний союз” та тимошенківська “Батьківщина” на своїх з'їздах прийняли окремі резолюції в підтримку Ющенка.

Скептики прогнозували, що Ющенко не подолає бар'єру депутатської довіри в 226 голосів. На заваді, мовляв, стане той самий Віктор Медведчук, який досить обережно (а іноді й відверто негативно) висловлювався про Ющенка як можливого прем'єра. Не проголосують комуністи, прогресивні соціалісти, соціалісти звичайні, “Громада”. Зрештою, на заваді могли стати й “олігархи”, адже Віктор Ющенко у інтерв'ю програмі “Сім днів” заявив, що не збирається просити депутатів, аби вони голосували за нього і не збирається розраховуватися за депутатські голоси різними привілеями та матеріальними об'єктами.

Голосування 22 грудня 1999 року перевершило всі сподівання. Ющенко все-таки став восьмим за рахунком прем'єр-міністром незалежної України. “Зеркало недели”, оцінюючи велетенську роботу, яку належить здійснити Ющенкові, пише, що “він повинен буде умовити парламент прийняти бюджет, який зможе налякати навіть в.о. міністра фінансів Ігора Мітюкова. Він повинен провести адміністративну реформу, яка забезпечить йому чимало ворогів серед вищих чиновників. Він має ввести продаж землі, через що його проклинатимуть односельці, і обанкротити не один завод або шахту, після чого до колгоспників приєднаються машинобудівники, шахтарі і металурги”. Але саме через такі непопулярні заходи провели свої держави економісти-реформатори у Польщі, Прибалтиці, Чехії, і навіть у Росії.

Одразу ж після обрання Віктора Ющенка було накреслено програми виходу з кризи – тактичну (“100 днів”) і стратегічну (“1000 днів”). Газета “Експрес” пише, що “сама програма полягає у виведенні грошей з тіньового обігу та у прискореній приватизації. Ні слова про підвищення зарплат, ні слова про сприяння “найпріоритетнішим” підприємствам. Це означає, що настала пора справжніх, часом жорстоких реформ. Українці до них явно не готові, і залишається хіба що сподіватися, що у Ющенка вистачить хитрості зробити все швидко, щоб ніхто не встиг злякатись”.

Цікавим моментом є те, що Ющенко запропонував програму оздоровлення української економіки під назвою “1000 днів”. Тобто для її повноцінного втілення Вікторові Андрійовичу потрібне прем'єрське крісло принаймні на три роки. Це – більш реалістично, аніж обіцянка попереднього прем'єра, Валерія Пустовойтенка, протриматися у кріслі десять років. А з іншого боку, аналітики передрікають настання в Україні епохи “швидких прем'єрів”, і, цілком можливо, вже наступного року постане питання про новий уряд – за аналогією до російських подій.

Ще одним вартим уваги моментом є те, що на пост голови Національного банку України Віктор Ющенко запропонував свого давнього соратника Володимира Стельмаха. До влади прийшов “клан” Гетьмана – його друзі та учні. “Клан”, який має виразно українське економічне опретя і виразно українське економічне обличчя. “Клан”, який вже заявив про себе конкретними справами й який не вдалося залякати чи поставити на коліна, який відзначається високим професіоналізмом і вмінням поєднувати жорсткість і компроміси.

У політичному істеблішменті України відбувається зміна поколінь. І зміна ця проходить не за віковими ознаками (бо Ющенко не набагато молодший від, скажімо, Павла Лазаренка і є ровесником Віктора Медведчука) – зміна відбувається за ознаками інтелектуальними, психологічними, ментальними. До влади приходять прагматики європейського зразка.

Головне, аби вони могли цю владу втримати і нею вдало розпорядитися.

ІІ.

22 червня 2000 року минуло півроку від того дня, як Верховна Рада України затвердила подану на її розгляд кандидатуру нового прем'єр-міністра України – Віктора Андрійовича Ющенка. Тоді, наприкінці минулого року, очманілі від напруженого президентського марафону політологи та аналітики пророкували урядові Ющенка різні варіанти розвитку. Одні говорили, що цей уряд буде недовговічним і навіть називали час його ймовірної відставки – квітень 2000 року. Інші поговорювали про швидкі темпи реформ в Україні і “шокову терапію” a la Balcerowycz. Як показав час, і одні, і другі помилялися. Так само помилялися й ті, хто гадав: Ющенко – він чий? Ставленик олігархів чи людина, яка намагається воювати з олігархами? І яка у нього орієнтація – східна чи західна? Виявилося, що Ющенко вміє чудово вписуватися в Систему і залишатися до кінця нерозгаданим.

Протягом тривалого часу творився міф про Віктора Ющенка. Суть міфу полягала у створенні відповідного іміджу Ющенка – національно свідомого реформатора, останньої надії України на шляху до порятунку. Перебуваючи при владі протягом семи років (на посту Голови Національного банку України), Ющенко зумів не перетворитися на уособлення влади. Він демонстрував свою незалежність, і більшість повірили у те, що Ющенко – незалежний політик. Чого не можна відібрати у Ющенка – це його авторитетності. Окрім того, на фоні миршавеньких президентиків та огрядненьких прем'єрів Ющенко виглядає українським втіленням “американської мрії”, кумиром “покоління Пепсі”. Йому готові пробачити всі помилки і прорахунки – і зроблені, і ті, що ще буде зроблено. Бо народ знає – йому більше немає на кого сподіватися. Народ втомився чекати на харизматичну особу, крім Ющенка, у жодного іншого українського політика харизма не простежується.

Півроку діяльності – це вже час підводити певні підсумки і узагальнення, намагатися прогнозувати перспективи розвитку. Тим більше, що уряд Ющенка – доволі цікавий предмет для вивчення політичної ситуації в Україні.

КОМАНДА

Не секрет, що Віктор Ющенко є таким собі “героєм-одинаком”, “політичним суперменом”. Він не сформував своєї стійкої команди, будучи Головою Нацбанку. Вірніше, команда була, але, по-перше, ця команда була сформована не Ющенком, а Вадимом Гетьманом, а по-друге, ця команда майже не бавилася у політичні ігри, зосередившися на фінансовій сфері. Стельмах, Кіреєв, Мітюков, можливо, ще кілька прізвищ, які можна віднести до оточення Ющенка, фактично формували цю команду. Ющенко свідомо уникав повного ангажування у політичні розклади. Епізодична історія зі вступом у Народно-демократичну партію фактично принесла дивіденди не Ющенкові, а самій НДП, оскільки на виборах 1998 року на агітаційних матеріалах партії фігурувало ім'я Ющенка як партійця. На виборах 1999 року Ющенко відмовився від пропозації ряду центристських партій балотуватися на пост Президента України. Він не демонструє своєї прихильності до партій, навіть ігнорує таке явище, як партії.

Тому говорити, що Кабінет Ющенка є коаліційним не можна. Коаліція передбачає врахування інтересів певних партій. Наразі ж не можна сказати, чиї інтереси відображає Уряд. Це швидше колектив виконавців. Так само, як і в часи прем'єрства Пустовойтенка. Але Уряд Ющенка відрізняється від попередників великою кількістю яскравих особистостей (уряд Пустовойтенка, скажімо, був сірим і невиразним).

Однією з умов, за яких формувався Уряд, була повна свобода дій Ющенка в кадрових питаннях. Однак цю умову не було виконано до кінця. Мова йде не лише про силовий блок Уряду – можна цілком припустити, що Юрій Кравченко, Леонід Деркач, Олександр Кузьмук цілком імпонують Вікторові Андрійовичу (хоча абсолютно не уявляю, як би Ющенко міг позбутися відданих Президентові “силовиків”). Але саме міністри-силовики виконують в Уряді роль “п'ятої колони” – особливо враховуючи той стан “холодної війни”, який спостерігається у стосунках між Секретарем Ради національної безпеки і оборони Євгеном Марчуком (куратором силового блоку) та найближчим оточенням Віктора Ющенка. До того ж відомо, як призначали окремих віце-прем'єрів. Схема, відпрацьована до банальності. “Ну що, Вікторе Андрійовичу, підібрали людину на піст віце-прем'єра з таких-то питань?” – “Підібрав”. – “Ну, і кого ж Ви нам запропонуєте?” – “Ну, для прикладу, пана Ікс. Чудовий фахівець, має досвід роботи, має теоретичні розробки, управлінські задатки”. – “А Ви подумайте ще, Вікторе Андрійовичу”. Наступного дня таким же чином відкидаються кандидатури панів Ігрека, Зета та інших, аж доки “непонятливий” Ющенко не запропонував кандидатуру людини, яка очолювала це відомство у попередньому Уряді.

Назовні – все чисто і благопристойно. Адже це сам Ющенко дійшов до розуміння необхідності подібного кадрового призначення. Але чи можна вважати людей, які прийшли в Уряд саме таким чином, людьми з однієї команди?

Наразі у своїй діяльності Віктор Ющенко може обіпертися насамперед на трьох людей – Юлію Тимошенко, Юрія Єханурова та Ігора Мітюкова. Тимошенко уособлює собою цілком реальну силу в українському бізнесі і в політиці. І ця сила не є настільки тендітною, як її символ – Юлія Володимирівна. Пам'ятаєте, як у 1997 році Тимошенко написала листа до Білла Клінтона. Колись листування Каті Личової та Саманти Сміт із сильними світу цього мало менший ефект, аніж зовні скромний лист Юлії Тимошенко до президента США. Юлія Володимирівна пожалілася, що російський “Газпром” не по-джентльменські поводить себе на українському ринку газу. Майже блискавично питання було включено в повістку денну зустрічі Клінтона і Єльцина. Може, хтось подумає, що лист випадково потрапив на очі Клінтону? Чи може хтось подумає, що назва структури, близької до Юлії Тимошенко (Єдині енергетичні системи України) лише випадково збігається у назві зі структурою, близькою до Анатолія Чубайса (Єдині енергетичні системи Росії)?