Філософські засади теорії лікування, Детальна інформація

Під час розвитку квазипатичного процесу під впливом різноманітних факторів довкілля (фізичних, соціально-психологічних, екологічних) завдання превентивної терапії можна вирішити тільки шляхом ізоляції індивіда від їхнього впливу, вибір ізоляції визначається конкретною ситуацією.

Програма популярної профілактики часто вимагає для своєї реалізації не тільки суто медичних методів, але й екологічних, соціальних і навіть морально-етичних.

Таким чином, система лікування у сучасному розумінні може бути представлена як окремі напрямки, які відображають властиві їм функціональні особливості.

Багатоаспектний розгляд загальної системи лікування дає змогу насамперед визначити функціональну значущість кожного із виділених напрямів. Усі хвороби прийнято розподіляти на гострі та хронічні.

Одначе слід зауважити, що для різних хвороб (окрім квазипатичних процесів) характерним терапевтичним впливом є рівень метаболічного життєзабезпечення тканин. Тут маються на увазі як гострі, так і хронічні процеси, виділення яких склалося стихійно, хоча між ними немає відмінностей з точки зору типу та якості порушення обміну речовин та енергії, різниця виявляється лише у кількісних характеристиках порушень обміну і відповідно в інтенсивності реакцій систем збереження гомеостазу (особливо імунної системи), тобто квазипатичному прояві хвороби. При гострих процесах для клінічної картини хвороби характерна специфічна симптоматика: підвищена активність систем збереження гомеостазу, локалізація патологічного процесу і ступінь порушення функції відповідного органа (тканини).

При хронічному процесі (у фазі ремісії) дещо компенсується тканинний метаболізм і клінічна картина характеризується залишковою (резидуальною) функціональною здатністю організму і його функціональним зв'язком із органами та системами. Відомо, що загострення хронічного процесу може мати різні стадії вираження (у клініці прийнято виокремлювати три ступені) — від дуже легких варіантів, коли майже не виявляється ефективність систем збереження гомеостазу ані при суб'єктивному обстеженні, ані за лабораторними показниками, до загострень з дуже високою активністю систем збереження гомеостазу. Такий варіант загострення за клінічними ознаками майже не відрізняється від суто гострих процесів, хоча прогноз при ньому завжди сприятливіший через наявність попередніх адаптивних змін. У будь-якому випадку найефективнішим методом лікування с метаболічна терапія, особливо її дезінтоксикаційний варіант. Важливо відзначити, що при загостреннях і гострих процесах адаптотерапія і засоби метаболічної терапії можуть поєднуватись, але в жодному разі не підміняють одне одного.

Необхідність в адаптотерапії виникає за гострого перебігу хвороби або при загостреннях хронічних процесів із надзвичайною реакцією систем збереження гомеостазу: високий рівень артеріального тиску, гіпертермія, синдроми серцевої та бронхіальної астми, інтенсивний біль, пароксизми порушень серця. Одначе будь-які терапевтичні впливи на цьому рівні не можуть зупинити хід патологічного процесу, котрий завжди супроводжується порушенням послідовності біохімічних реакцій через дефіцит функції ферментів. Іншими словами, адаптотерапія ніколи не спричинює загострень хронічного процесу, тобто не є протирецидивною терапією.

Адаптотерапія успішна у тих випадках, коли при збереженій функції органа необхідна його ізоляція від додаткових нервових впливів (холінолітики, адренолітики), чим досягається зниження інтенсивності обміну речовин і енергії в тканині, що необхідно для його самовідновлення. Одначе такий спосіб лікування не може дати сталого та надійного результату, фізіотерапевтичні І рефлекторні лікувальні впливи при достатніх резервах адаптації тканинного обміну також можуть забезпечити лише тимчасовий ефект, але не відновлення преморбідного стану в цілому. Таким чином, засоби адаптотерапії бажано застосовувати тільки при гострих станах, коли вимагається негайна корекція систем збереження гомеостазу в умовах аварійного режиму функціонування організму, тобто в ситуаціях служби швидкої та невідкладної медичної допомоги. Полегшення стану пацієнта при цьому зумовлено штучною зміною систем збереження гомеостазу, а разом з тим, і багатьох "патологічних" ознак хвороби.

Усе згадане вище дає можливість припустити, що засоби адаптотерапії не можуть бути ефективними при лікуванні хронічних процесів, адже у цьому випадку вплив спрямований на реакцію (тобто наслідок), а не на патологічний процес (тобто причину). З таких позицій адаптотерапія представляє собою терапію симптематичну і фактично не може бути патогенетичною, хоча вона й ефективна при гострих станах, а в деяких випадках с необхідною для врятування життя хворого.

При хронічних процесах адаптотерапія не коректна, некорисна; нерідко вона є причиною багатьох захворювань, які об'єднані під загальною назвою "лікарські хвороби". Однак у медицині і до сьогодні засоби адапатотерапії широко використовуються для лікування хронічних процесів, навіть у фазі ремісії, тобто як протирецидивпе лікування. Усе це спонукає до пошуків нових засобів і методів лікування хронічних хвороб. Останнім часом одним із напрямів такого пошуку стала немедикамептозна терапія.

Водночас доцільно зауважити, що радикальні підходи стануть реальними лише у тому разі, якщо медицина віднайде засоби для виправлення порушеного тканинного метаболізму. Такими сучасними методами можуть слугувати засоби метаболічної терапії і насамперед — генна Інженерія й адитивна терапія.

На жаль, цей напрям лікування розвивається стихійно і на даний час представлений нечисленними методами. Досі не отримав вагомого наукового обґрунтування стародавній метод лікування — фітотерапія. Якщо тепер фармакологія сформувалась як самостійна фармацевтична дисципліна, то фітотерапія — попередниця фармакології та фармакогнозії — усе ще не має методологічного та теоретичного ґрунту. З позиції фармакології лікувальний ефект рослин пов'язаний із вмістом у них фармакологічно активних речовин. Імовірно, що ця позиція стала певним гальмом для глибокого вивчення народного досвіду. Фітотерапія ґрунтується, очевидно, на іншому принципі лікування, включає в себе і елементи адитивної (метаболічної) терапії. У такому аспекті вона ніколи не вивчалась.

Накопичений досвід із використання фітотерапії У клінічній практиці переконливо довів, що цей метод лікування достатньо ефективний, не шкідливий, не має практично ніяких протипоказань. Зараховуючи фітотерапію до різновидів метаболічної (адитивної) терапії, необхідно пам'ятати, що вона повною мірою може відповідати вимогам патогенетичної терапії, оскільки засоби адитивної терапії можуть безпосередньо впливати на процеси тканинного обміну. Окрім того, тільки засоби адитивної терапії можуть використовуватись як протирецидивне лікування хронічних хвороб у період ремісії. Такими властивостями не володіє жоден із методів лікування, окрім генної інженерії.

Широкі можливості має й етіотропна терапія. Різні варіанти коригувальної терапії використовуються при лікуванні гострих та хронічних захворювань. Але не всі її засоби і методи можуть бути використані для протирецидивного лікування.

Таким чином, терапія лікування при гострому та хронічному перебігу захворювань спирається па різні принципи, а вибір засобів та методів лікування диктується властивостями і можливостями описаних вище трьох напрямків терапії: адаптотерапії, метаболічної та етіотропної терапії.