Історія профілактичного щеплення людей проти сказу, Детальна інформація

Перша у світі, після Паризької, пастерівська станція була створена в Одесі. Заслуги одеської станції, росіян вчених і особливо Н. Ф. Гамалея були визнані і високо оцінені самим Пастером.

Пройшли роки... Ідея Пастера про ослаблення мікробів привела до одержання в різних країнах нових живих вакцин проти різних заразних хвороб.

Больших успіхів домоглися і радянські мікробіологи. Збройні методом діалектичного матеріалізму, будучи переконаними прихильниками мічурінської біології і навчання про спрямовану мінливість, радянські вчені створили ряд чудових живих вакцин. Серед них вакцини проти чуми (Н. Н. Жуков Вережников, М. П. Покровська, Е. И. Коробкова й ін.), туляремії (Н. А. Гайский, Б. Я. Ельберт, М. М. Файбич), бруцельозу (П. Ф. Здродовский, П. А. Вершилова, X. С. Котлярова), нова вакцина проти сибірської виразки (Н. Н. Гинзбург), проти грипу (А. А. Смородинцев, В. М. Жданов, М. И. Соколов, В. Д. Соловйов). Створюються живі вакцини проти кору (В. М. Жданов, П. Г. Сергієв), висипного тифу і ряду інших захворювань.

Сказ у часи Пастера, як, утім, і понині,— фатальна хвороба. Кожному захворілий загрожує загибель. Про безпорадність у відношенні попередження сказу і спробах протягом століть знайти хоч який-небудь засоби проти цієї страшної хвороби писав професор Г. М. Вайндрах.

«Європа жадібно прислухалася до всякому, хто пропонував той чи інший спосіб запобігання. Страх — поганий порадник, і з бажання врятуватися і врятувати своїх близьких йшли на усіх. Римлянин Цельс (він жив на початку I століття н.е.) пропонував випалювання покусаного місця розжареним залізом, коваль заміняв лікаря. Плиний Старший (23-79 р. н.е.) давав їсти печінку скаженої тварини, Гален (131-201 р. н. э.) — ока равликів. В Франції рекомендували омлет, приготовлений з однієї зі стулок устричної раковини, до омлету додавали порошок бедренца, порошок сточеного хробаками дуба, кореня глоду, точно вказували, скільки треба додати до цієї яєчні вина і молока. Протягом тисячі років у Бельгії і Франції направляли покусаних до могили святого VIII століття Юбера; ниточка його епітрахили, що зберігається в храмі, ніби-то рятувала від сказу. Таке «лікування» приносило користь лише ченцям, що володіли цієї епитрахилю. У XVII і XVIII століттях у Франції широко рекомендувався засіб деякої Фуку — купання в Середземному морі або океані, причому цей вид лікування визнавався дійсним тільки в перші дні після укусу. «Якщо,— говорили важливо лікарі того часу,— отрута досягне шляхетних органів: мозку, серця, печінки і шлунка, немає вже ніякої допомоги від цього купання».

В Франції з часів середньовіччя до початку XIX століття зберігся страшний звичай: захворілих сказом або знекровлювали перерізанням вен на всіх чотирьох кінцівках, або удушували двома матрацами. І це відбувалося, як видно, настільки часто, що при Наполеоні був виданий закон, що забороняє під страхом смерті застосовувати описаний варварський звичай. Але цей закон не допомагав: у 1816 р. у французьких журналах ще повідомлялося про удавлення покусаних.

Пробували виганяти одна отрута іншою отрутою: покусаного скаженим собакою піддавали укусам отрутних змій. Ніщо не допомагало.

Видатний російський лікар XVIII сторіччя Данило Самойлович Самойлович характеризував сказ такими словами: «З численних хвороб, який рід людський щодня гнітимо буває, ледь що страшне і ледь що жалісніше може, як тільки бачити людини, зараженого отрутою від укусу скаженого собаки». Для попередження сказу він рекомендував ртуть для прийому усередину і змазування раней ртутною маззю після укусу. Крім того, «коли хто безстрашний знайдеться, те найкращий спосіб, щоб така отрута в самій швидкості після ураження висмоктати, щоб не допустити йому із соками з'єднатися».

Поступово покрив таємничості з цієї, як неї вважали, «хвороби нервової системи невідомого походження» зривався. Незадовго до того, коли Пастер задумався над шляхами боротьби з цією страшною хворобою, завдяки експериментам професора Галтье на кроликах була доведена заразна природа сказу. До Галтье в досвідах Цинке була доведена зараження слини скажених собак. Наносячи слину хворих собак на рани здоровим, Цинке викликав експериментальний сказ.

Повний неясності було питання про природу збудника. Хоча заразна сутність сказу у часи Пастера була очевидної, ніхто ще не знайшов і не бачив мікроба — збудника сказу. Тільки здогади і перші наукові дані вказували на те, що мікроб знаходиться в головному і спинному мозку.

Отже, наприкінці XIX сторіччя в сутності ще мало знали про сказ. Відома була тільки статистика захворюваності серед тварин і людей. Знали механізм передачі хвороби від хворих тварин людям. Досить добре вивчені були найважливіші ознаки і плин сказу в хворих. Дуже добре знали лише про сумний кінець, що чекає кожного захворілого. Але ніхто не знав і не міг нічого сказати про несприйнятливість (імунітеті) при сказі. Та й як про це можна було говорити, якщо звичайно захворілі гинули. Якби навіть хто-небудь вижив, то для доказу придбаного імунітету треба було знову заразити такої людини і лише за результатами можна було б судити, утворився чи імунітет ні. Але в житті такі експерименти не зустрічалися. Не знайшлося, звичайно, і подібного експериментатора, що посмітив би поставити такий досвід на людях, Тільки через багато років, у XX столітті, фашисти виявилися здатними на це і провели досвіди зараження різними хворобами в масовому масштабі на багатьох тисячах людей.

У Пастера й інших учених залишався незвіданий шлях досвідів на тварин. Раніш чим приступити до важких і небезпечних досвідів, раніш чим почати пошуки вакцини проти сказу, Пастеру і його чудовим учням Емілю Ру і Шамберлану довелося самим розробляти методику експериментального зараження тварин. Насамперед треба було знайти збудника хвороби. Намагаючись знайти його в роті скажених собак, Пастер досліджував слину, розуміючи, що при укусі саме зі слиною мікроби попадають у рань і звідси поширюються по організму. На цьому шляху вчених чекала невдача. Не знайшовши щирого збудника, Пастер, Ру і Шамберлан знаходили в слині хворих найрізноманітніших мікробів, яких у безлічі можна знайти в роті й у здорових. Це порозумівалося тим, що вчені користалися звичайними методами культивування, які застосовувалися для видимих у мікроскоп мікробів. Збудник же, як з'ясувалося надалі, був фільтрівним вірусом. Тепер це легко зрозуміти, але тоді, до відкриття Дмитром Йосиповичем Іванівським фільтрівних вірусів і створення методики їхнього виявлення, нікому, у тому числі і Пастеру, не були відомі ці віруси.

Тим більше разючими були результати дослідженні Пастера, тому що вакцина все-таки була створена і тисячі приречених, покусаних скаженими тваринами були вирвані з пазурів смерті.

Пастер у ті роки був уже сивим старим, Ру і Шамберлан — ще зовсім молодими людьми. Коли Пастер вставляв у пащу скаженого собаки скляну трубочку і ротом насосував для дослідження піну, що била із рота хворого, що корчився в мученнях, тварини, молоді учні, беззавітно віддані своєму вчителю, не відставали від нього.

Тільки великий і натхненний художник може відобразити картину такого приголомшливого експерименту, велич духу вчених, що проводили свої досвіди віч-на-віч зі смертю, тому що з пащі скажених собак дійсно дивилася смерть. Пастеру і його учням добре було відоме, що у випадку зараження їм загрожувало захворювання і неминуча загибель, але, незважаючи на це, досвіди продовжувалися. Безстрашність їхнього наукового подвигу викликає преклоніння. Блискучі результати цих чудових шукань по створенню вакцини проти сказу збереже в століттях не тільки наука, але і вдячна пам'ять людства.

Чи були в Пастера попередники в створенні вакцин проти заразних хвороб, коли він починав свої дослідження зі сказу? Звичайно, були, і насамперед Едуард Дженнер, творець вакцини проти віспи.

Але головним попередником Пастера при розробці вакцини проти сказу був він сам, до цього вперше створив вакцини проти курячої холери і сибірської виразки, користаючись відомим уже читачу методом аттенуації. Але створення вакцини проти сказу не могло бути простим продовженням колишніх його робіт.

Не говорячи вже про те, що сказ досконалий інше захворювання, що протікає по інших закономірностях, з іншим збудником і яке володіє особливими властивостями, минулого й інші умови, що ускладнювали і без того важку роботу. Коли Пастер створював вакцини проти курячої холери і сибірської виразки, у руках у вченого були чисті культури, з якими він ставив досвіди. Але ще нікому не вдавалося не тільки одержати, але навіть побачити мікроба сказу. Як же вивчати сказ? З чого почати? Як одержувати експериментально захворювання у тварин? Адже для вивчення його завжди треба мати під руками хворих тварин.

Життя підказувало метод і в сутності дуже простій. Досить було кинути скаженого собаку в клітку до здорових, щоб, покусані, вони занедужали сказом. Можна було ввести шприцом у шкіру тварин слину скаженої, собаки і таким шляхом також одержати захворювання.

Так, такі методи допускали можливість зараження тварин, але вони були недостатньо надійними для експериментів. Одні собаки занедужували після інкубаційного періоду в 14 днів, інші — через 60 днів, треті — через кілька місяців після зараження. Були собаки, що зовсім не занедужували. Очевидно в тих краплях слини, що попадали в рань, збудників сказу не виявлялося.

Таким чином, виникнення сказу залежало від кількості збудника, що попадав у рань, від сили його хвороботворних властивостей — вірулентності, від просторості і глибини раней при укусах, від місця укусів і властивостей організму, у який попадав вірус сказу, а також від багатьох інших причин.

Те, що було відоме Пастеру про поразку нервової системи при сказі, наштовхнуло його на думку використовувати мозок хворого тварини. Але чи буде мозок скаженим тварин більш надійним матеріалом для експериментів, чим слина? Але куди вводити його, щоб викликати закономірне виникнення експериментального сказу? Чи обов'язково потрібно заражати чи собак можна користатися іншими, більш зручними лабораторними тваринами, наприклад кроликами? Як домогтися сталості сили збудника, щоб при визначеній дозі викликати сказ через визначену кількість днів? Адже якщо немає культури мікробів сказу, треба, щоб матеріал для досвідів, тобто мозок заражених тварин, містив вірус завжди визначеної сили. Ці і багато інших питань вимагали дозволу.

Досвід підказував, що розтертий мозок у виді суспензії в чи бульйоні фізіологічному розчині можна вводити під чи шкіру, що ще краще, безпосередньо в мозок. Але як це зробити? Хімік по утворенню, Пастер побоювався, що таке грубе впровадження в мозок грозить паралічем і загибеллю тварин і був проти такої методики. Робота зайшла в тупик. Доля найбільшого відкриття висіла на волоску.

Але найближчий помічник Пастера, лікар по утворенню, Емиль Ру знайшов вихід.

У своїх спогадах Н. Ф. Гамалея так описує це важливе в історії науки подія: «... на допомогу Пастеру прийшли знання і незрівнянна техніка Ру, єдиного лікаря серед них. Ру виробив для цього надійну експериментальну методику: за допомогою рвана вирізується шматочок з тім'яної кісти тварини і через отвір, що утворився, під тверду оболонку вводиться трохи капель суспензії з довгастого мозку скаженої тварини. Цим способом, по-перше, досягалися завжди однакові результати; крім того, він виявився надійним для постановки діагнозу сказу, що не залишає типових змін на трупі».

Отже, метод зараження був знайдений. Це допомогло вирішити багато питань, що стояли, немов глуха стіна, перед дослідниками.

Роки завзятої праці знадобилися для того, щоб невідомий, так називаний вуличний вірус скаженого собаки перетворити у вірус фіксований, тобто який володіє вірулентністю, що уже більш визначеною. Цього Пастер домігся шляхом тривалих превивок — пасажів від одної тварини іншій. Для досвідів були обрані кролики.

Заражаючи кроликів мозком скаженого собаки, Пастер спочатку викликав сказ у них через 12-20 днів. Продовжуючи зараження (пасажі), але уже від кролика кролику, використовуючи головний і спинний мозок скажених кроликів для чергового зараження, Пастер домігся через 100 пасажів скорочення інкубаційного періоду до 6 днів. У подальших численних превивках заразливість збудника сказу стабілізувалася, тобто став стійкої, тому експериментальний сказ у кроликів наставало звичайно на 5-6-й день після зараження.

Це з'явилося першим і важливим досягненням на шляху до поставленої мети. Укороченням схованого періоду вчені домоглися різкого посилення збудника сказу для кроликів. Стійкість же інкубаційного періоду свідчила про стійкість сили вірусу, про «фіксацію його властивостей», як говорив Луї Пастер.